Таня сиділа на кухні, розуміючи, що треба повідомити донькам погану новину. Але вона ще сама не прийшла в себе, тому й не поспішала дзвонити.

Сьогодні вночі не стало її матері, бабусі її доньок. Так, років їй було чимало, майже дев’яносто. І все ж, вона здавалася такою бадьорою, такою здоровою. А вранці, коли Таня не змогла до неї додзвонитись, поїхала до неї. І, на жаль, знайшла її вже пізно.

І ось зараз вона сиділа у її квартирі, намагаючись зібратися з духом. Дівчата бабусю любили, та й вона їхня. Особливо молодшу дочку Тані Настю. Можливо, тому, що бачила її рідше, адже та навчалася в іншому місті.

Вже приїжджала швидка, маму Тані відвезли. А Тая все думала і думала, згадувала, як її мама жила, як піднімала її сама після того, як не стало тата, як допомагала з дочками. І дуже шкодувала, що її не було поряд, коли її мами не стало.

Нарешті, Таня наважилася. Спочатку зателефонувала старшій дочці Вірі.

– Віро, привіт.

– Привіт, мамо. Щось термінове? А то я Степана в садок збираю, знову проспали все на світі! – голосно вигукнула Таня, явно бігаючи у себе вдома.

– Віро, сьогодні бабусі не стало, – тремтячим голосом повідомила Таня цю новину своїй доньці.

У трубці виникла тиша, лише десь на задньому плані говорив Степан,  онук Тані.

– Як не стало? Господи… Як же так сталося? – ахнула Віра.

– Не знаю. Я не додзвонилася до неї, приїхала, а вона вже пішла на той світ.

Віра заплакала. Такі новини, та ще й зранку, похитнули із колії.

– Ти Насті казала? – Запитала донька.

– Ще ні, зараз подзвоню…

– Гаразд… Яка від мене потрібна допомога? – уточнила Віра.

– Ой, поки не знаю, – зітхнула її мама. – Коли почну прощання організовувати, стане ясно.

Поговоривши зі старшою дочкою, Таня зателефонувала до молодшої.

– Настя, у мене погана новина: бабусі не стало.

– Як? Боже … Мені приїхати?

– Поки що не треба. Як знадобиться допомога, я повідомлю.

А далі був дуже неприємний процес: організація прощання. Мало того, що неприємний, ще й так сильно дає по гаманцю. Таня намагалася впоратися сама, але все ж таки це було важко. Старша дочка теж підкинула грошей та взяла на себе частину організаційних заходів. Молодша навчалася в іншому місті, тож приїхати змогла лише на прощання.

– Мамо, грошей у мене немає, і так доводиться підробляти, – з порога повідомила Настя, – Але я можу чимось допомогти.

Але вже все було організовано, тож допомога і не була потрібна.

Бабусю проводили з усіма почестями, а коли почали розбиратися зі спадщиною, з’ясувалося, що бабуся склала заповіт на користь Насті.

І хоч Настя і відпиралася, і її мама, і сестра здогадувалися, що вона була в курсі. У їх сім’ї вона була найхитрішою, вміла втертися в довіру, вміла маніпулювати. Тому Віра та Таня підозрювали, що Настя свого часу вмовила бабусю заповідати квартиру їй.

Але, як кажуть, не спійманий – не доведено. Тому Таня та Віра вголос не озвучували свої підозри. Але на душі було неприємно.

А Настя ж вдавала, що дуже здивувалася.

— Ну, бабусю, дякую за щедрий подарунок, — промовила вона, коли оголосили заповіт.

Настя зупинилася у рідній хаті, і ввечері мама підійшла до неї з розмовою.

– Настя, я розумію, що бабуся тобі залишила квартиру. Але, мені здається, чесно розділитиме спадщину з сестрою. Все ж таки останнім часом вона найчастіше допомагала бабусі. Та й у Віри маленька дитина, треба піднімати її. Потрібно житлову площу збільшувати. Що думаєш?

– А мені не потрібно? – обурилася Настя. – У мене взагалі жодного житла немає. І бабусина квартира мені дуже допоможе вирішити це питання.

– Але так і в Віри з чоловіком житло в іпотеці.

– Ну і добре. Мамо, бабуся захотіла мені подарунок зробити, я не заперечуватиму її рішення. Я люблю сестру, але не настільки, щоб ділити з нею квартиру, – заявила молодша дочка.

– Гаразд… Справа твоя. І що ти збираєшся робити із квартирою? – здалася Таня.

– Продам, – знизала Настя плечима. – І куплю у своєму місті собі якесь житло.

– Може, ти продаси її сестрі? Дешевше? Хоч їй так допоможеш.

– Якщо Віра захоче її купити, то я не проти. Але продам я її за ринковою ціною. І взагалі, мамо, тобі не здається, що нечесно на мене тиснути? Споріднені стосунки – це добре, але гроші – є гроші.

– А, скажеш, це не ти набридла бабусі скласти заповіт? – не витримавши, спитала мама. – Вона б до цього сама не здогадалася.

– Яка різниця? – повела плечима Настя. – Віра теж могла б потурбуватися, якби хотіла.

– Даремно ти так, Настя, – похитала мама головою.

– Ой, тільки мені не треба про бумеранг розповідати! Кожен крутиться як може.

Таня нічого не сказала. Звичайно, їй хотілося б думати, що її доньки завжди будуть чинити по совісті, але, знаючи Настю, вона не надто й здивувалася такій відповіді.

Віра, звичайно, засмутилася. Не те, щоб вона розраховувала на бабусину квартиру, просто трохи прикро, коли весь спадок передають лише одній онуці, враховуючи, що Віра навіть частіше бачилася з бабусею.

Але вона теж вирішила на цьому не зациклюватися. Не хоче ділитися Настя – її право. До того ж, мати сказала, що буде чесно, якщо вона свою квартиру тоді відпише на Віру. У цьому випадку кожна із сестер отримає спадок. Та Віра заспокоїлася остаточно. Вона бажала своїй мамі довгих років здоров’я, але розуміла, що хоча б у її сина буде гарний старт у майбутньому.

Настя продала квартиру та поїхала до іншого міста. Там вона купила собі житло, а решту грошей прогуляла.

Відносини між сестрами зіпсувалися. Вони іноді зідзвонювалися, але вже не були близькими. Віра, напевно, все ж таки причаїла якусь образу, а Настя просто не особливо рвалася спілкуватися з ріднею. Особливо, коли її матеріальне становище різко покращало.

А за три роки після того, як не стало бабусі, не стало і мами сестер. Це стало великою несподіванкою для сестер. Маму вони любили і навіть подумати не могли, що втратять її так рано.

Настя, звісно, ​​приїхала на прощання. Але організація всього лягла вже на плечі Віри. Їй було важко і морально, і матеріально, але Настя й не подумала запропонувати їй хоч якусь допомогу, хоч вона вже працювала. А Віра й просити не стала, вважала, що зараз не час, щоб гроші рахувати.

Коли минуло кілька днів після прощання, Настя, яка все ще була у рідному місті, несподівано заявила:

– Треба думати, що з квартирою робити…

– А що з квартирою? – знизала Віра плечима. – Мама її на мене переписала. Тут усе вже вирішено.

– Тобто ти тепер господиня цієї квартири? – здивовано спитала молодша сестра.

– Ну так.

– Почекай, але це ж моя квартира! – обурилася Настя.

– За законом, ні. Квартира належала мамі, а тепер вона належить мені. Все ж таки чесно, Настя.

– Але ти не можеш так зі мною вчинити! Мама любила нас обох, отже, і спадщина має бути спільною! – продовжувала сперечатися сестра.

– Ти серйозно? – похитала Віра головою. – А нічого, що бабуся теж любила нас обох? Але ти свого часу навіть не подумала поділитися спадщиною. То з чого я маю це робити?

Настя хотіла заперечити, та аргументів не знайшла. Тоді вона найняла юриста, бажаючи відсудити у сестри частину квартири, але все було законно. Настя не мала на неї жодних прав.

І це її не просто засмучувало, це її жити не давало. Адже з продажу бабусиної квартири вона купила собі лише крихітну студію, а решту грошей просто прогуляла. Накупила одягу, косметики, з’їздила відпочити. І вона розраховувала, що половина маминої квартири дістанеться їй, і тоді вона покращить свої житлові умови. Але сестра виявилася злопамятною, і ніяк не хотіла ділитися несподіваною спадщиною.

Віра ж продала мамину квартиру, вони з чоловіком закрили іпотеку і змогли купити більше житло. З Настею стосунки зіпсувалися остаточно. Молодша сестра звинувачувала старшу в егоїзмі, а та нагадувала їй про те, хто перший все це затіяв.

Загалом нічого нового. Квартирне питання, як завжди, посварило родину. І коли б Настя свого часу вчинила чесно, то й стосунки збереглися б, і обидві сестри були щасливі. Але люди найчастіше між близькими та грошима обирають друге. І з цим уже нічого не вдієш.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело