Дід Іван із кимось говорив по телефону добрих пів години. Потім він з ностальгійною усмішкою на обличчі сидів і дивився в одну точку.

– Тату, хто там дзвонив? – підійшла до нього дочка.

– Петро.

– Дядько Петро, чи що?!

– Так, – на обличчі батька засвітилася радісна посмішка. – У гості мене запрошує.

– Куди? На Закарпаття?

– А куди ж іще? На батьківщину. Хоче нас усіх насамкінець зібрати. Каже, до першого серпня приїдь. Тож, доню, збери мені все необхідне…

– Тату, ти в своєму розумі?! – ахнула дочка. – Тобі наступного року вісімдесят виповниться! Серце слабе.

– Не треба мені розказувати, я ще чудово себе почуваю! – строго сказав чоловік.

– Батьку…

– Дочко, я все сказав!

– І на чому ти збираєшся їхати?

– На нашій машині. У твого чоловіка відпустка – довезе, і від тебе хоч трохи відпочине.

Жінка важко зітхнула:

– З батьком не посперечаєшся…

…Петро досі жив сам, але рік тому до нього повернувся його улюблений онук Андрій.

Він з дитинства щороку в діда влітку гостював. Хоч Петро і кликав його до себе назавжди, але не вірив, що той повернеться, адже дім у діда великий, та й село їхнє досить впорядковане, гарне.

Дідові самому вже сімдесят три роки.

Повернувся онук на радість дідові. Працювати влаштувався на місцеву олійницю. Стали вони з дідом хазяйство тримати.

І ось спала нещодавно Петру цікава думка – усім братам і сестрам під кінець разом побути, як у дитинстві…

Їм усім уже за сімдесят. Років через десять нікого з них на білому світі й не залишиться…

Вирішив він зібрати всіх першого серпня. З усіма наперед зв’язався.

Подзвонив Іванові. Той обіцяв приїхати, а якщо він обіцяв, виходить, приїде. В Івана слово з ділом не розходиться. Марія теж обіцяла, але її вже сімдесят шість. Чи відпустять чоловік і діти?

А ось із молодшою сестрою, зовсім погано. Живе одна, в їхньому обласному центрі слаба дуже.

Вже два роки вони не бачились. Коли востаннє зідзвонювалися, то казала Марія, що Катя, двоюрідна внучка її колишнього чоловіка її доглядає.

Петро рідних онуків пам’ятає, а от двоюрідних не всіх. А хто така Катя, він і згадати не може.

…Наприкінці липня повернувся онук Петра у п’ятницю з роботи. Дід одразу запитав:

– Андрію, як там наша машина?

– Нормально. А ти чого згадав про неї?

– Поїхали в область по мою сестру. Вона одна точно не добереться. А ми до першого серпня вирішили зібратися.

– Поїхали завтра зранку.

…Наталя лежала на ліжку. Підводилася вона рідко. Сил тільки й вистачало до туалету дійти, а вже у ванну без двоюрідної онуки йти й не наважувалася.

У коридорі пролунав дзвінок домофона. Внучка кинулася туди:

– Хто там?

– Дідусь Петро. Відкривай!

– Який дідусь Петро? – не зрозуміла Катя.

– Катю, відкривай! – пролунав із кімнати голос бабусі.

Дівчина натисла кнопку і відкрила замок. Тут і бабуся з’явилася, і прямо втупилася поглядом у двері.

Катя не розуміла, що відбувається.

– Петро! – промовила вона крізь сльози, щойно двері відчинилися.

– Доброго дня, Наталко, сестричко! – кинувся до неї брат.

Обійняв і почав заспокоювати. За ним зайшов хлопець, такий міцний і мужній. Простягнув дівчині пакет:

– Там продукти. Поклади в холодильник!

Дівчина ніяково взяла і попрямувала на кухню. Хлопець, усміхнувся, дивлячись на старих, що стояли в обіймах, і теж попрямував на кухню.

Ремонт кухні

– Тебе Катя звуть? – запитав він у дівчини.

– Так.

– Мене Андрій! – і тут же додав: – Їсти хочеться. Давай, щось приготуємо.

– Я хотіла суп, – дівчина, ніяково опустила голову. – Але у нас з бабусею тільки консерви.

– Так у пакеті курка домашня, – він почав витягувати продукти. – Це – вершки, це – олія, ось курка.

– Ти її навпіл розділи. Вона велика. Половину в холодильник поклади.

– Навіщо у холодильник? Усю зваримо. Половину – на суп, половину – на картоплю. Все одно ми бабусю сьогодні відвеземо з собою.

– Куди?! – здивовано подивилася на нього дівчина.

– В село. Ми на машині. Там усі їхні брати і сестри збираються.

– Бабусі не можна. Раптом їй у дорозі стане недобре. Що ви з дідом робитимете?

Хлопець почухав потилицю, і раптом його обличчя осяяла посмішка:

– Ти працюєш, чи вчишся?

– Коледж медичний закінчила. На роботу ще не влаштувалася, з бабусею сиджу.

– Катю, поїхали з нами!

– Я?

– Ну, хтось же ж за бабусею має стежити. У нас з дідом будинок великий, всі помістимось.

– Я навіть не знаю, – дівчині ця пропозиція вже не здавалася такою абсурдною.

– Значить, вирішено. Катю, а що у вас ножі такі ненаточені? Брусочок є?

…І Катя поїхала з ними в село. Вона розуміла, що це нерозумно, адже вона їде на два тижні до зовсім незнайомих людей, але ж бабусю не кинеш… І чомусь так не хотілося розлучатися з цим хлопцем…

…Кімнату їм із бабусею виділили велику і гарну. Їй, дівчині міській, здавалося, що в селі мають бути одні убогі хатки, а тут і п’ятиповерхівки видніються, і гарні двоповерхові будинки. Щоправда, є й хатинки невеликі. А вже як бабуся Наталя рада. Сидить на лавці в саду і щасливими очі навколо дивиться.

Катя одразу взяла на себе обов’язок готувати їсти. Це не у них в квартирі, коли не знаєш з чого простий суп зварити. Тут м’ясце в холодильнику будь-яке.

Овочі й зелень на городі. Картопля свіженька, щоправда, викопувати цю картоплю Катя не вміє, але Андрій їй ціле відро з городу приніс. А яблук скільки! Солодкі тільки на одному дереві, але Андрій сказав, що яблукам ще рано.

Тиждень тому Наталя думала про те, як її не стане, а приїхала до брата в рідне село і захотілося ще пожити.

З’їздили всі разом на цвинтар, де поховані батьки, і захотілося Наталі, коли прийде її час, лежати поруч із ними…

Вона навіть не була поруч, коли вони пішли, і зараз стоячи перед їхніми могилками, вибачалася.

Може вони й почули свою літню дочку, але сказати щось у відповідь не могли…

…Увечері всі збиралися на вечерю. І тут біля будинку зупинився чорний джип.

– Іван, чи що приїхав? – глянув у вікно господар будинку і квапливо кинувся на вулицю.

Іван уже йшов назустріч:

– Петрику, братику!

– Іване!

Здавалося, час стер між ними різницю у віці: сімдесят дев’ять і сімдесят три, майже одне й те саме, але колись їм було дванадцять і шість, й Іван на все життя залишився старшим братом.

І тут він побачив, хто повільно йде до нього.

– Наталко, сестричко! – кинувся він їй назустріч.

– Іванку! – сльози струмком текли з очей літньої жінки

Вона пригорнулася до нього, як у дитинстві, немов шукаючи захист старшого брата.

– Коли ми з тобою востаннє бачилися, сестричко?

– На поминках мами. Понад двадцять років уже минуло…

– Все, все, Наталю, перестань плакати! – дістав хустинку Іван і витер їй сльози, як у дитинстві.

– Заходьте у хату! – махнув рукою господар.

– Знайомтеся, це мій зять Павло! – сказав Іван і одразу спитав, кивнувши на хлопця: – Петре, а це хто?

– Мій онук Андрій.

– Андрію, ходи сюди! – скоріше наказав, аніж попросив двоюрідний дід, і після рукостискання кивнув на машину. – Допоможи дядьку Павлу перенести пакети в будинок!

– Іване, ти думаєш, що у нас тут нема нічого? – засміявся брат.

– Того, що я привіз, у вас точно немає.

– Подивимося! – загадково посміхнувся брат у відповідь.

Тут Іван уважно подивився навкруги:

– Як змінився батьківський будинок і подвірʼя…

…Наталя сиділа за столом і з любов’ю дивилася на своїх братів, а в голові були щасливі думки:

– Наче повернулася років на шістдесят-сімдесят назад. Так само сиділи ми за столом, а Іван корчив із себе дорослого.

Та він мені тоді й здавався дорослим. Майже на десять років старший. Завжди сварився до нас, коли ми з Петром погано їли, чи пустували. Діставалося від нього і Марійці, але не так, як нам…

– Наталю, ти чому не їси? – почувся голос Івана.

Вона швидко взялася за ложку, і тільки тоді зрозуміла, що це реальність, а не мрії. На обличчі з’явилася усмішка, і вона почала їсти.

Після вечері Наталя лягла спати. Ліг спати й Павло, він цілий день був за кермом. Брати довго сиділи за столом, розмовляли, згадували.

А Андрій із Катериною вирушили гуляти…

…Наступного ранку на телефоні Петра заграла мелодія. Гості ще спали. Дзвонила старша сестра:

– Петре, у вас там машина є? Ми з дочкою через дві години на вокзал прибудемо. Зустрінете?

– Звісно, Марійко! Про що ти говориш? Вагон який?

– Сьомий.

– Йду Івана будити.

– Він приїхав?

– Тебе одну чекаємо.

Поклавши телефон у кишеню, він кинувся у кімнату брата:

– Іване, вставай!

– Що трапилося? – спитав той, миттєво прокинувшись.

– Марія з дочкою їдуть. Треба зустріти.

– Зрозумів, – сказав той і підійшов до ліжка зятя. – Павло, підйом! Поїхали нашу сестру зустрічати!

– Одягайтеся поки що! – кивнув Петро. – Піду онука розбуджу.

Він зайшов в кімнату онука:

– Андрію, вставай! – але той продовжував спати. – З тобою все гаразд?

Онук ледь встав.

– Ти що, цілу ніч не спав?

– Може й так, – обличчя хлопця осяяла щаслива посмішка.

– Ми на вокзал. Наша сестра приїжджає. Ви з Катрусею, щось приготуйте на сніданок.

– Гаразд, – сказав той і пішов вмиватися.

…Вони квапливо йшли за сьомим вагоном. Роки вже не ті, щоб бігати за поїздами.

Коли підійшли, жінка, так схожа на їхню сестру, то допомогли спуститися зі сходинок.

– Марійко! – брати підхопили свою сестру.

– Іванку! Петрику! – сльози радості йшли з очей літньої жінки.

– Забирайте з тамбуру сумки! – пролунав голос провідниці.

– Ой, наші сумки! – ахнула Марія.

– Павло, забирай! – сказав Іван своєму зятю і повернувся до жінки, яка стояла поруч. – А ти, як я зрозумів, наша племінниця Поліна. Єдиний раз тебе бачив, коли ти ще до школи не ходила.

– Зараз у мене отакі вже онуки.

– Гаразд. Що ми тут на пероні стоїмо, – почав командувати Петро. – Ходімо в машину!

…Машина зупинилася біля їхнього будинку дитинства. Марія опам’яталася і знову стала тією владною «задавакою». Першою вибралася з машини і з галасом кинулася до сестри, що стояла біля воріт:

– Наталко!

– Марійко!

– Ну, чого ти плачеш, сестричко!

Вона обійняла свою молодшу сестру, потім уважно подивилася на її обличчя:

– Слухай! Щось мені твій вигляд не подобається!

– Заслабла, я щось!

– Нічого, я майже пів століття лікаркою пропрацювала, за два тижні тебе підлікую. Спеціально привезла всякого різного для тебе та наших братів.

– Марійко, я така рада, що ми всі зібралися!

І сестри почали розповідати про своє життя…

…Немов у дитинство повернулися літні люди. Вони не вірили, не розуміли, коли ж могли промчати ці шістдесят років?!

Знову Іван командував своїми братами і сестрами.

Знову Марія показувала з себе «дорослу», забувши, що давно вже літня жінка.

Вони, як у дитинстві, продовжували давати вказівки братові Петрові, забуваючи про те, що тепер господар у будинку саме він.

Той тільки посміхався й виконував накази старших.

Наталя знову відчула себе загальною улюбленицею, за яку завжди заступалися старші брати. Їй так не вистачало цього останніми роками.

Марія влаштувала в одній із кімнат поліклініку, тим паче у неї й медсестра з’явилася. Стали вони удвох допомагати братам і сестрам.

Але брати про всі свої недуги забули, і всі її рекомендації порушували. То на риболовлю підуть з ночівлею, то шашлики смажать у дворі до пізна.

Марія злилася на них, сварилася, але зрештою сама дегустувала шашлики і вирушала з ними на нічну риболовлю.

А щасливі дні їхнього повернення в дитинство миготіли з величезною швидкістю.

І ось Марії все частіше й частіше став дзвонити чоловік і після чергового дзвінка вона оголосила:

– Мені пора додому. Наші з Поліною чоловіки вже зачекалися нас.

Усі ніби прокинулися від щасливих мрій. Доля дала їм шанс повернутися в дитинство, але ж не назавжди. Адже ще триває їхнє реальне життя, з проблемами та турботами, з буденними справами.

Всі дивилися на Марію, немов питаючи:

– Сестро, невже це все?

А у тієї сльози на очах…

Тут у кімнату зайшли Андрій і Катя:

– Що ви такі сумні? – запитав хлопець.

– Андрію, все нормально! – промовив його дід і постарався посміхнутися.

– А ми вам хотіли новину повідомити.

– Яку?

– Ми з Катею збираємося заяву у ЗАГС подавати.

– Що-о-о? – вигукнули всі одночасно і з якоюсь радістю в голосі.

– Так Катю треба їхати сватати, – впевнено промовив Іван і обернувся до сестри. – Дзвони чоловікові! Скажи, що затримаєшся ще на два дні… На три.

Та радісно схопила телефон, адже з’явилася така поважна причина залишитись тут ще.

Андрій відвіз свою наречену додому, а наступного дня двома машинами поїхали її сватати. Довелося зробити гак, щоби заїхати по батьків Андрія.

Батьки Каті жили не дуже багато, від зарплати до зарплати. Звичайно, вони були раді, що дочка виходить заміж. Тим більше, хлопець такий гарний і жити їм є де. Правда в селі, але у діда нареченого будинок величезний.

Після веселого сватання всі повернулися додому до Петра разом із нареченою його онука. Заяву вони вже встигли подати.

А наступного дня Марія рішуче сказала:

– Нам вже пора!

І почали з дочкою збиратися додому…

…Вони стояли вчотирьох, обійнявшись на пероні, розуміючи, що це мабуть востаннє. Більше їм на цьому світі вже не зібратися разом…

І раптом Іван промовив строгим голосом:

– Ми народилися в такому порядку, в такому порядку маємо й піти, – і додав, наче віддаючи наказ. – Кажу всім – не смійте піти раніше за мене!

– Іванку! – ахнула Марія, остаточно зрозумівши, що бачить брата востаннє…

Голос у динаміку оголосив про прибуття поїзда і про його зупинку протягом десяти хвилин.

Марія стала квапливо обіймати своїх рідних братів та сестру.

Поїзд зупинився, а вона все не могла розлучитися з ними.

– Маріє, тобі пора! – сказав Іван.

Брати допомогли їй піднятися в тамбур, а через кілька хвилин її заплакане обличчя з’явилося у відкритому вікні вагона.

Поїзд рушив і почав повільно набирати швидкість.

Вона бачила сестру, яка плакала, і братів, які йшли за вагоном, махаючи руками.

Весь їхній вигляд ніби говорив:

– Марійко, не їдь!

Хвилина, і перон зник з поля зору.

…Через день почав збиратися й Іван. Адже вдома на нього чекають дочка, онуки і правнуки. Збори були недовгі. Зять виїхав на машині з двору, Наталя поклала на заднє сидіння пакет із продуктами в дорогу – от і всі збори.

– До побачення, Наталко! – сказав Іван, слово «прощавай» язик не повертався вимовити.

– Іванку, ми з тобою вже більше не побачимось? – спитала вона крізь сльози.

Вона звикла змалку, що старший брат рідко, що обіцяв, але якщо пообіцяє, то так і буде.

– Не знаю, Наталко! – винувато сказав він.

Підійшов Петро.

– Ну, що, Петре, прощатимемося! – обійняв його старший брат.

– Іване, телефони нам усім Андрій налаштував. Давай хоч так спілкуватися.

– Петре, – він озирнувся на сестру, що плакала. – Ти Наталку не кидай!

– Не кину, Іванку!

Машина плавно рушила з місця і через хвилину зникла за поворотом. І Наталі стало так лячно, адже попереду її чекає самотнє життя в квартирі, де навіть Каті не буде…

І тут підійшов брат і сказав:

– Наталю, збирайся, до тебе поїдемо!

Побачивши сльози, що знову виступили на її очах, посміхнувся:

– Речі твої перевеземо. Разом житимемо, і Андрій із Катею з нами.

– Ти правду кажеш, Петре?! – ахнула жінка.

– Хто ж про тебе, окрім брата, подбає?!

– Петрику, рідний мій братику, дякую тобі велике! Піду Каті скажу!

Тут на телефоні Петра заграла мелодія. І на екрані з’явилося обличчя Марії:

– Я доїхала. Як ви там?

– Нормально. Івана щойно провели.

– Петре, я ось що подумала – ти б Наталку взяв до себе. Пропаде ж вона одна…

– Зі мною вона! Не хвилюйся. Разом тут всі й житимемо…