Наталя сама виховувала своїх дітей. Чоловік пішов, коли народилася третя дитина, донька. І хоч це він наполягав на великій родині, несподівано заявив, що втомився.

Але Наталя ніколи не сумувала, хоч було й непросто. На той момент синові було вже десять, а середній дочці чотири. Вона дуже любила своїх дітей, вони не були для неї тягарем, як для батька, вони були щастям.

Звісно, ​​доводилося несолодко. На роботу довелося вийти, як молодшій дочці виповнилося два роки. Наталя слізно просила взяти її до садка, і їй пішли назустріч.

Працювала вона на двох роботах. Перша – основна, а рано вранці та у вихідні вона ще й під’їзди мила у своєму будинку та у двох сусідніх.

Батько ж дітям аліменти платив мізерні, спеціально влаштувався на таку роботу, де основну частину грошей отримував у конверті. І його не хвилювало, як вони виживають. І Наталя навіть не розуміла, як примудрилася зв’язатися з такою людиною. Але, як не дивно, вона була йому вдячна. Тому що в неї росло три маленькі дива, які її ніколи не покинуть.

Діти бачили, що мамі непросто. Але при цьому вона ніколи не сварилася на них, намагалася не показувати свою втому, охоче допомагала з уроками і не перекладала всі домашні обов’язки на них.

Коли син Олег підріс, він знайшов підробіток.

– Молодець, Олеже, – говорила мама. – Тобі будуть гроші на те, щоб дівчинку в кіно зводити. Та й собі купиш щось модне.

Тоді Наталя навіть не знала, що Олег влаштувався працювати не для того, щоб закривати свої підліткові потреби, а для того, щоб допомогти мамі.

Наталя ніколи не забуде того дня, коли Олег прийшов додому радісний.

– Дивись, моя перша зарплата! – Сказав він.

Перед мамою з’явилося кілька купюр по двісті гривень. Звичайно, сума невелика, але для підлітка, який росте у небагатій родині, є досить значною.

– Я так за тебе рада, – посміхнулася Наталя. – Вже вигадав, на що витратиш?

– Звісно. Це тобі, мамо. Це мій внесок у нашу сім’ю.

Наталя тоді так розгубилася, що навіть не знала, що сказати.

– Ні, синку, я не візьму. Це твої гроші. Тобі всього шістнадцять, і ти маєш витратити їх так, як тобі хочеться.

– Я й витрачаю їх так, як мені хочеться, – промовив він. – Мамо, я ж знаю, що скоро за  танці Ганнусі треба платити. А ще знаю, що у нас є борг із квартплати. Тому візьми. Я, правда, цього хочу.

Довго тоді Наталя плакала у туалеті. Їй давно вже ніхто і ні в чому не допомагав, вона звикла розраховувати лише на себе. І Олег її дуже приємно здивував.

І хоч їй було трохи ніяково, вона взяла ці гроші. Син мав рацію: вони їй потрібні.

Вони звикли жити усі разом. Це була напрочуд дружна сім’я, як у якихось фільмах. Старші допомагали з молодшою, займалися домашніми справами, намагалися не смикати зайвий раз маму.

Наталя була щаслива, що змогла виростити таких добрих дітей. І вона вже важко уявляла собі життя без них. Їй здавалося, що вони завжди будуть поруч, стануть її опорою та підтримкою.

Але дітям властиво відлітати з гнізда. Олег, закінчивши навчання, майже відразу одружився. Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився в коледжі.

І хоч Наталя була не проти, якщо молоді житимуть з ними, вони все ж таки зняли собі квартиру.

Без Олега стало якось набагато тихіше. Вважається, що це дівчатка багато базікають, але в їхній родині саме син любив поговорити.

Слідом упорхнула з гнізда Настя, середня дочка. Вступила вчитися до університету у сусідньому містечку. Хоч і недалеко, але щодня не наїздишся. Добре, що Насті дали кімнату в гуртожитку, тож по гаманцю це було сильно відчутно.

Хоч Олег і допомагав Наталі, вона зайвий раз не просила у нього грошей. Розуміла, що у сина тепер сім’я, і ​​він має думати про неї, а не про маму. Тому здебільшого дочок Наталя продовжувала утримувати сама.

І залишилася з нею жити тільки Ганна, молодша. Наталя сподівалася, що вона після школи залишиться з нею, навчатиметься у їхньому місті. Бо страшно їй було залишатись одній.

Багато батьків навіть чекають на цей момент: коли всі діти роз’їдуться. Але тільки не Наталя. Вона звикла до своєї сім’ї, та завжди їй була надійною опорою та підтримкою.

Настя ж планувала повернутись додому після навчання. Сказала, що це місто їй не подобається, і вона знову приїде до мами. І Наталя цього чекала. Син живе неподалік, середня дочка повернеться, молодша теж хоче залишитися тут.

Але не завжди трапляється те, що ми запланували. І іноді все відбувається навпаки.

Здавалося, нічого не віщувало біди. Але тут Наталі зателефонував син.

– Мамо, у мене новини! Ми з Олею переїжджаємо до іншого міста.

– Що?

Наталя навіть сіла, бо ноги затремтіли.

– Так, мамо. Мені запропонували чудову роботу, і ми вирішили перебратися.

– Далеко? – лише спитала Наталя.

– У Київ.

Це було досить далеко від їхнього місця проживання. Наталі навіть захотілося розплакатися. Зрозуміло ж, що тепер син і невістка не зможуть відвідувати її щотижня. Та що там, тиждень. Вони й щомісяця не зможуть. Дай боже, кілька разів на рік.

– Мамо, ти тільки не переймайся, – промовив Олег.

Жінка зібралася.

– Що ти! Я дуже за вас рада! Це такі можливості. Та й що тут ловити? Правильно ви все робите.

Вона й справді так думала. Сумно просто.

– Ну в тебе дівчата будуть поруч, ти не сумуватимеш. До того ж, Настя вже закінчує університет, скоро повернеться. Ще втомишся від них.

– Звісно, ​​синку.

Наталя й справді почала думати, що це не проблема. У неї ще залишилися Ганна та Настя.

Але буквально за тиждень зателефонувала Настя.

– Мамо! – вигукнула вона. – Ти не повіриш!

– Що сталося? – усміхнулася Наталя. Настя завжди була емоційною.

– Мені запропонували стажування в іншій країні! На цілий рік!

Наталя заплющила очі, вмовляючи себе не плакати. Цілий рік… Вона так чекала на повернення доньки.

– Це дуже здорово! Я завжди знала, що ти велика молодець.

– Я така рада, мамо! Може, навіть вийде там лишитися. А якщо ні, то повернусь. Круто ж так?

– Так, Настю.

– Мамо, я знаю, що і Олег їде. Ти тільки не переймайся, гаразд?

– Я й не думала! Для мене щастя, що у вас все так добре складається.

І Наталя навіть не здивувалася, коли молодша, Ганна, сказала, що вступатиме до університету в іншому місті.

– Мамо, я подумала і зрозуміла, що не хочу вчитися тут. У нас слабкий ВНЗ.

– Роби так, як вважаєш за потрібне.

Всі діти чудово розуміли, що мама дуже засмучена, хоч і не показує цього. Вони й самі були прив’язані до неї. Але треба рухатися далі, допомагати мамі грошима, відвідувати її, але все ж таки прагнути до кращого життя.

Настя вже готувалася до від’їзду до іншої країни. Залишалася всього кілька днів, а ще так багато треба було встигнути. Але в голові постійно крутилася думка, що треба зробити хоч щось, щоб порадувати маму.

Востаннє вона була вдома, три тижні тому. Начебто й недалеко їхати, але автобусом дуже незручно. Та й часу немає… Але, з іншого боку, на маму завжди має знайтися час.

Вона зателефонувала Олегу.

– Ви коли їдете?

– Вже за тиждень. Така метушня зараз… Стільки речей треба запакувати, всі справи завершити. Не повіриш, ми додому, буває, тільки опівночі повертаємось. Сам не розумію, що ми весь цей час робимо.

– А у мами ти давно був?

– Тижнів два тому. Треба ще перед від’їздом до неї хоч на півгодини заскочити.

– Олеже, це неправильно, – зітхнула Настя. – Це ж наша мама, найближча для нас людина. А ми ось так от залишаємо її, і навіть до ладу не попрощалися.

– Що ти пропонуєш? – запитав брат.

– Потрібно влаштувати сімейний вечір. Я за кілька днів уже відїжджаю, але можу завтра приїхати, а післязавтра з ранку вже додому, поїзд тільки ввечері.

– Добре, давай. Тільки треба ще Ганні сказати, щоб у неї жодних планів не було.

Ганна цього вечора збиралася піти до подруги, але дізнавшись про те, що планують сестра та брат, все скасувала.

Мамі не говорили, це мав бути сюрприз. Настя сказала, що скоро їде, і часу зовсім немає. А Олег казав, що заскочить, як буде вільна хвилина.

Мама ні про що не підозрювала. Вона спокійно займалася своїми справами, поки її молодша дочка вдавала, що збирається до подруги.

– Я відкрию! – гукнула Аня, коли пролунав дзвінок у двері. – Це до мене.

За дверима стояв Олег із дружиною та Настя. Вони тихенько увійшли до квартири, а потім пройшли до вітальні.

Мама в цей момент поливала квіти, ні про що не здогадуючись. Була впевнена, що це до Ганни прийшла подружка.

– Сюрприз! – вигукнули вони голосно.

Наталя здригнулася і різко обернулася.

– Господи! Ви звідки? Настя, у тебе ж завтра поїзд!

– Майже вночі, встигну, – посміхнулася вона. – Не думала ж ти, що я поїду в іншу країну, не попрощавшись з усіма.

– Дорогі мої, – обняла всіх жінка, – як я рада.

Сьогодні все було інакше. Ніхто й не згадував про те, що вони скоро роз’їдуться в різні міста. Сьогодні всі знову стали маленькими дітьми мами. Улюбленими та захищеними від усіх проблем.

Перед тим, як усім розійтися, Настя зробила спільну фотографію. Вона скинула її Ганні та попросила роздрукувати. Щоб мати дивилася на них, і пам’ятала, що вони завжди поруч.

Після такого сюрпризу Наталі справді легше дався від’їзд дітей. Вона зрозуміла, що не так важливо, як часто ви бачитеся. Набагато важливіше знати, що в тебе є близькі, люблячі люди, які самі щасливі і роблять щасливою тебе.