Наталка жила з чоловіком та свекрухою в невеликому будинку на околиці. Свекруха, Тетяна Василівна, мала своє непохитне переконання: невістка повинна виконувати всю хатню роботу, незалежно від того, чи вона працює, чи має інші справи.

Одного вечора, повернувшись додому після важкого дня на роботі, Наталка зітхнула з полегшенням, мріючи хоча б трохи перепочити. Але її вже чекала Тетяна Василівна з докірливим поглядом:

— Наталю, в хаті бардак! Пилюка, підлога не митою, а речі в кошику для прання досі не попрані. У мене троє дітей було, але порядок завжди був ідеальний!

Втомлена, Наталка спокійно відповіла:

— Сьогодні на роботі було багато справ, я затрималась. Я все зроблю, але трохи пізніше.

Це не переконало свекруху:

— Ніяких “пізніше”! Дім — це твоя відповідальність. Моя мати казала, що справжня жінка все встигає. Не шукай відмовок.

Наталка промовчала, хоч усередині кипіло роздратування. Чи завжди її зусилля будуть знецінені? Що б вона не робила, у свекрухи завжди знаходилося зауваження.

Стоячи перед дзеркалом у ванній, Наталка довго дивилася на своє відображення. Її охоплювали сумніви. Як сталося, що вона, завжди впевнена у собі, раптом почала сумніватися в кожному своєму кроці?

“Може, я справді роблю щось не так?” — думка, яка не давала їй спокою. Вона згадувала всі ті моменти, коли свекруха докоряла їй навіть за найменші дрібниці: то борщ “не такий”, то вареники “переварені”, то “довго ходиш по магазинах”.

Коли Наталка лише переїхала до чоловіка, вона щиро хотіла догодити його матері. Вона намагалася готувати, як у свекрухи. Але навіть її старання не принесли результату.

— Що це за борщ, Наталко? Він якийсь блідий, — сказала свекруха одного вечора, коли Наталка намагалася вразити родину вечерею. — І вареники, здається, переварила. У нашій сім’ї таких страв не подають.

— Мені хотілося приготувати так, як готувала моя мама, — відповіла Наталка, намагаючись захистити себе.

— У нашій сім’ї є свої традиції, і їх варто дотримуватися, — категорично заявила Тетяна Василівна.

Ці слова боляче зачепили Наталку. Вона відчувала, що її думка і навіть її родина залишаються без поваги. Але, попри це, вона мовчала, не бажаючи загострювати ситуацію.

Час минав, але ставлення свекрухи не змінювалося. Щодня Наталка чула нові зауваження, які ставали для неї майже буденністю:

— Сподіваюся, сьогоднішній борщ не буде таким, як учорашній, — промовляла свекруха з сарказмом.

— Може, сьогодні борщ і не потрібен? Ми ж їли його вчора, — обережно відповідала Наталка.

Важко було прокидатися щоранку, знаючи, що тебе знову чекають критика та зневага.

Одного разу за вечерею Наталка помітила, що тарілки з їжею розклали всім, крім неї. Свекруха демонстративно проігнорувала її. Цього разу вона вирішила, що терпіти більше не буде.

— А мене в цьому домі не існує? — спокійно, але твердо промовила Наталка.

Її слова змусили всіх за столом замовкнути. На обличчі Тетяни Василівни промайнув вираз здивування. Наталка вперше висловила свої почуття відкрито, і це стало початком змін.

Вона зрозуміла, що не дозволить більше знецінювати себе. Чи варто мовчати, коли тебе не цінують? Кожен має вирішити це сам. А Наталка зробила свій вибір.