– Ти чого така кисла сидиш, Степанівна? – питала в сусідки Людмила Петрівна, що поволі підсіла на лавку.

– Та ось сиджу і гадаю, чому на душі такий неспокій. Наче й життя гарне проживаю, присвятила себе дітям, роботі, чоловіку, якого моя краща подруга відібрала. Навіть нема з ким кави попити, ще й діло ніяке не йде до рук. Ще й пенсія – мізер! Але дякувати Богу здоровʼя не підводить.

– Ой, тут у вас цілий список! А я знаю, що вам робити! Треба просто трохи розвіятися, як-то кажуть. Поїхати на відпочинок чи нового кавалера знайти! – посміхнулась та.

– Жартуєш, чи що? Я ледве оплачую свою комуналку та продукти! Звожу кінці з кінцями, тому не бачити мені ніяких курортів. Ну і яке кохання може бути в моєму віці?

Людмила задумалась. Настала коротка пауза і сусідка каже:

– А не хочете побути якийсь час у моєму селі? В мене там син племінниці школу закінчує, йому скоро вступати. Оце поїде документи подавати. Ви б собі помінялися: ви в хату, а він у вашу квартиру? Заодно зміна обстановки, а там річка, сад, свіже повітря.

Степанівна пішла додому і сіла міркувати. Попиваючи чай з млинцями, вона пригадала як у її квартирі скоро буде нестерпно спекотно, а ціле літо сидіти у цих чотирьох стінах не охота, та і сама вона дуже ніде й не була…

– Може варто погодитись? Так давно не була на річці, та й природа робить диво! Поїду! Поїду, а там побачу! – зраділа Степанівна і стала збирати свої речі.

Все так закрутилось, що вже через два дні вона оглядала будиночок, в якому їй пропонували пожити. Гарненький, невеликий і все у ньому є. Господиня провела екскурсію, розповіла, що де лежить і поїхала так швидко, що Степанівна не встигла це збагнути.

Сіла біля хати й видихнула:

– Ну от і все! Починається мій відпочинок!

Як раптом з-під паркану визирає чоловʼяга. Десь такого ж віку як Степанівна, у брудному від землі одязі та брудом під нігтями.

– Здоровенькі були, сусідко! Вам допомогти занести валізки в будинок? – весело спитав незнайомець.

– Ні! Дякую! – з огидою відповіла Степанівна. Чому її не попередили, що поруч такі люди живуть? – нервувала та.

– Коли щось знадобиться: допомога, порада, ви звертайтесь! Мене звати Микола!

– Добре! – швидко відповіла Степанівна, що б той відстав від неї й потягла сумки всередину.

За деякий час жінка переоділась, поснідала і вийшла задоволена на ганок. Гарний був ранок, сонечко пригріло, пташки співали, бджоли гуділи, літаючи над квітами. Як за мить у дверях хвіртки зупинилась жінка:

– Хазяйка! Молочка не хочете? Свіже, коровʼяче, ще маю сир! – у цю мить Степанівна згадала своє дитинство, як приїжджала до бабусі в село і вона наливала теплого молочка з пінкою.

– Не беріть нічого в неї! – раптом обізвався Микола, так, що Степанівна аж підскочила.

– Це чому? – не розуміла та.

– В неї молоко розбавлене! А про сир я взагалі мовчу, весь кислий і недобрий! Найкраще молочне у нашої Гальки, її хата в кінці села, можу потім показати!

– Слухай ти! Експерте! Мовчав би краще! – завелась жінка з сумками. – Ти щось там робив, то роби й далі! Ти подивися на нього! Мою молочку обзивати! Чи то не просто так? Тобі Галька підливає, щоб ти на мене людям наклепи казав! Тепер все ясно! Жіночко, ви його не слухайте!

Степанівна сиділа, як між двох вогнів, але таки взяла молока. Інтуїція підказувала, що її сусід – нехороша людина.

– Марно ви його взяли! Тепер вона від вас не відстане! – останнє, що сказав Микола, перед тим як піти.

Її розчаруванню не було меж. Молоко справді було кислим і розбавленим. Шкода, що доведеться за нього платити.

Через дві години задоволена Маруся прийшла до Степанівни по гроші, але принесла зі собою інші банки: варення з полуниці, мариновані огірки та сметану.

– Вибирайте собі, що до смаку. Все дуже добре, сама робила! Натурпродукт, як-то кажуть!

Степанівна дивлячись на це, намагалась зупинити наглу жінку, але не встигла!

– Ну і швидка! – подумала та і не знала, які слова підбирати, щоб та скоріше пішла геть.

– Грибочки ще забула вам принести! Завтра навідаюсь! – не вгавала та і не переставала нахвалювати свої закрутки. – Горіхи маю, мед! Все, що душа забажає!

– Добре! Поки достатньо! Скільки з мене? – питала Степанівна, бо зрозуміла, що тут вона безсила. А потім дивилась на ті запилені банки й не знала як таке допустила. – Але більше нічого не приносьте, добре? – попередила та.

– Як скажете, хазяйка! – раділа Маруся перераховуючи купюри.

Наступного дня Степанівна запланувала піти на річку. Поплавати, позасмагати. Вибрала місце, постелила капу і пішла до води.

– Я б тут не радив заходити! Берег і дно з глини, тільки забруднитесь! – обізвався з кущів голос Миколи.

– Господи! Ви що мене переслідуєте? – розізлилась Степанівна.

– Та більше не маю чим зайнятися! Випадково побачив! – Микола підвівся, тримаючи в руках вудку. – Ви ж не місцева! Я поганого ніколи не пораджу! – заспокоював той.

– Та що ви! – Степанівна знову не послухала і впевнено пішла до води. А через 10 хвилин обурена і зла виходила з неї по пояс у глині.

– Я ж казав! А ви я бачу ще жінка ого-го! – посміхнувся Микола, оцінюючи фігуру Степанівни.

– Ще кепкуєш з мене! – сама того не помітивши жінка перейшла на “ти”, але розуміла, що пора дослухатися до порад сусіда.

Наступного дня до Степанівни знову наглянула Маруська. Вона тим часом дивилась на город за хатою і як не підскочить від того голосу.

– Хазяйка! – крикнула Маруська. – Я вам меду принесла!

Степанівна аж присіла, їй ой як не хотілось потрапляти тій на очі. Цю картину побачив Микола і махнув рукою. У паркані між їхніми подвірʼями, як виявилось була щілина, жінка зрозуміла, що він натякає сховатися у його будинку і поволі пригинаючись крок за кроком пішла.

– Ходімо всередину! Я вас чаєм пригощу! – запропонував Микола своїй гості.

– Я і подумати не могла, що люди бувають такими наглими! – дивувалась Степанівна, але раділа, що у неї поруч людина, яка зможе виручити і підтримати.

За тією теплою розмовою жінка зрозуміла, що Микола чудовий, працьовитий чоловік. З того дня вони стали потоваришувати, а через якийсь час почали жити разом.

Син племінниці продовжив жити у квартирі Степанівни, виплачував оренду. Так вона мала хоч якийсь дохід. Але якби не та пропозиція сусідки, хто зна чи вона б зустріла своє нове кохання.