Десять років тому чоловік та його мати ділили спадщину. Не стало свекра, залишив він
квартиру, дачу, гараж, машину та дві кімнати у гуртожитку.

Нерухомість належала особисто свекру, решта, було нажито у шлюбі. Квартира та кімнати
ділилися на дві частини, а дача, гараж та машина, з виділенням подружньої частки.

Чоловік не погодився на кімнати у гуртожитку. Свекруха дуже хотіла залишитися при квартирі
та решті, готова була віддати лише кімнати. Тільки її ніхто не питав.

Все робилося згідно із законом. Майно було продано, а гроші поділені. Спочатку, свекруха
щодня викликала швидку, та скаржилася на серце, що боліло, через жадібність сина. А потім
різко змінила гнів на милість.

– Є гарний житловий комплекс “Імперія”. Купимо дві квартири у ньому. Одну мені, другу тобі, –
запропонувала свекруха Мишкові.

– Один виїзд, поряд об’їзна, вічні пробки, – пояснив він відмову.

– Збудують! Обіцяли, за два роки буде виїзд на вулицю, – запевняла свекруха.

Він вирішив купити житло в іншому місці. Свекруха взяла однокімнатну там, де хотіла. Михайло
купив однокімнатну квартиру в хорошому районі, віддав за неї вдвічі більше грошей, ніж
свекруха за свою. В нього ще залишилися гроші, тож, ми взяли іпотеку.

Я у спадкових суперечках не брала участі. Чоловік намагався зі мною радитись, на матір
скаржився, але я йому казала, щоб самостійно розбирався, та все вирішував.

Не хотіла потім крайньою залишитися, але все одно залишилася. Для свекрухи я залишилася
крайньою. Вона впевнена, що, якби не мої нашіптування, Мишко, взагалі, відмовився б від
спадщини батька і, все залишилося б їй.

Не лишилося б. Він навіть не думав відмовлятися і віддавати все матері. Але свекрусі легше
звинувачувати мене, чужу людину.

За десять років багато води витекло. В нас двоє дітей. Ми виплатили іпотеку. Продали обидві
квартири, переїхали за місто. У нас чотирикімнатна квартира з двома лоджіями та двома
санвузлами.

Новобудова. Частки виділяли всім, у дітей мінімально можливі, решта, у нас із чоловіком –
порівну.

Дві машини у сім’ї. Менший відвідує місцевий садок, а старшого возимо до школи в місто. Мої
батьки допомогли із реєстрацією для школи.

Працюємо, вчимося, живемо мирно, нічого не потребуємо. А свекруха всі ці десять років
стогне, і з року в рік скиглить все більше і більше.

У її житловому комплексі збудували ще один виїзд, але, збдували ще кілька багатоповерхових
будинків. У кожному будинку по шістсот-сімсот квартир. Плюс раніше збудовані будинки.

Вранці та вечорами на виїздах з комплексу натуральні аншлаги. Паркувань не вистачає.
Автобусний маршрут лише один. Є ще маршрутки.

На сусідів свекруха скаржиться, на прибиральниць скаржиться, на дітей, на пробки. Усе її не
влаштовує, жити там вона не хоче. Але на переїзд грошей нема.

Після купівлі квартири у свекрухи теж залишалися гроші. Але вона махнула подивитися світ,
коротше, якийсь час жила на широку ногу. Гроші профукала.

Люди не охоче беруть квартири у її житловому комплексі. Приваблює тільки те, що ціну за
квадрат там не завищують.

Якщо нікуди не їздити, то жити можна. Садок, школа та магазини під боком, але багато, дуже
багато, їздять на роботу. Свекруха теж щодня стоїть у пробках.

Хоче свекруха жити біля нас. Михайла звинувачує, що погано відмовляв її від покупки, сам
розумно вчинив, а маму не напоумив.

Продавати квартиру свекруха теж не дуже хоче. Бажає вона, щоб Мишко іпотеку взяв, рідну
матір поряд із нами поселив. Бо він їй винен за нахабство при розподілі спадщини.

Внуками свекруха намагається прикриватися: мовляв, ближче до них хоче, ходитиме в садок,
гуляти водитиме. Я не вірю. Свекрусі до онуків справи немає.

Чоловік втомився від матері, від її скигління та безглуздих претензій. Від докорів, що весь
добробут нашої сім’ї – заслуга його матері, аже вона, свого часу, вийшла заміж за людину з
деякими матеріальними благами.

Жити у нас свекруха теж просилася, порахувала кімнати, сказала, що дітей треба поселити в
одну, тоді кімната для неї звільниться, вітальню можна не чіпати, але, якщо що, вона і на
вітальню згодна.

Михайло, навіть думати не став, сказав матері, що з нами вона ніколи не житиме.

– А коли постарію? Під себе ходити почну? – спитала свекруха.

– Оплачуватиму пансіонат, там тебе будуть мити щоразу, як під себе сходиш, – пообіцяв їй
Мишко.

Після цієї розмови свекруха знову згадала, що можна схопитися за серце: рідний син уже
думає, як матір в будинок для людей похилого віку здати!

Мені свекруха кілька разів намагалася розповісти, що я не розумію, як мені пощастило. Адже
Мишко отримав спадок. Якби не він, то жили б ми зараз разом із дітьми у якомусь кублі.

Так, звичайно! Ми іпотеку виплатили, перший внесок був десять відсотків. Решту самі. Тож,
житло б у нас з’явилося б у будь-якому разі.

Живе свекруха у власноруч обраному житловому комплексі, та страждає. Всім на неї начхати,
до онуків ближче її не пускають, на старості в богодільню здадуть!

І в усьому винна я: я Мишу напоумила спадщину ділити, я Мишкові не дозволяю, щоб його мати
з нами жила, я дітей проти бабусі налаштовую. Отака я погана!

Не пощастило моїй свекрусі з невісткою! Де я в дідька взялася, Мишка з вірного шляху збила,
на собі одружила, дітьми прив’язала, на майно розкрутила, та охороняю, як Цербер, від рідної
матері.

Ну, що можна сказати такій недолугій людині? Слухала розповіді про поганих свекрух, і завжди
вважала, що брешуть!

Але й самій довелося відчути на собі палкість “маминої” любові! Всі ладнають зі своїми
свекрухами, чи всього буває?