З самого ранку Валентина Петрівна запевняла дітей залишити її у старому будинку. Немає бажання переїжджати від рідного місця, де ти народився та виріс. Нехай у селі залишилося півтори людини, давно немає лікарні та магазину, нехай будиночок покосився, топиться дровами, а за водою й зовсім ходити на інший кінець вулиці.

Це був її будинок! Рідний, затишний, знайомий, коханий. Тут пройшло все її життя, від самого початку, тут їй хотілося його і завершити.

– Нікуди я не поїду! Мені тут добре! Повітря свіже, вода чиста. А будинок! Хто за будинком стежитиме? Розберуть одразу.

– Мама! – Злилася дочка. – Ну кому твій будинок потрібний? Ти і про нас подумай, нам складно щоразу по шість годин трястися вашими казковими дорогами, щоб до тебе приїхати. Ні продукти купити, ні ліки! А якщо тобі погано стане? Тут навіть медика немає і зв’язок ловить через один раз!

– Медик є. Сусідка моя Іванівна, п’ятдесят років медсестрою відпрацювала. Вона мене й підлікує, трапися що, — наполегливо протестувала Петрівна.

– А твою Іванівну хтось підлікує, якщо вас обох прихопить? Мам! Ну ти подумай не лише про себе, а й про нас. Скоро осінь, дітям навчатися, часто їздити ми не зможемо. А там зима взагалі не вирвешся. Ну, давай ми тебе до себе заберемо, – не відставала наполеглива Віра.

– У вас тісно, ​​навіщо я заважатиму?

– У нас три кімнати. Знайдемо тобі куточок. Давай-давай, збирайся, годі тягти.

Мати трималася, як кремінь, однак у дітей були свої плани. Їздити щоразу в глухе село, щоліта ремонтувати і латати старе житло, переживати, що мати не впорається одна – задоволення не найприємніше. Тому, на сімейній раді, Гриша та Віра вирішили забрати матір до себе у місто, а хату продати. Незважаючи на очевидні для них «косяки», знайшлися ті, хто побачив у цьому напівзарослому селі потенціал. Тому будинок вдалося спихнути напрочуд швидко. Так як діти не планували взагалі з ним щось робити, розраховуючи просто кинути його і забути (як робили багато жителів, що залишили свої будинки), займатися оформленням документів не стали. Вирішили продати за мінімальною ціною та не говорити про це матері.

– Ця халупа дорожче стане, якщо всі необхідні папірці збирати та оформляти! – скаржилася Віра чоловікові.

– А вони взагалі існують? Документи? – Прислухаючись до поради дружини, Гриць був готовий на все, аби не тягати в цю глухомань.

– Не знаю. Будинок будував прадід, коли ще нікому нічого доводити не треба було. Потім у ньому дід жив, а потім він мамі дістався у спадок. Вона в нього батька привела, бо він був сиротою.

– Ну, нехай забирають за символічну ціну. Для чого він нам? Їздити за тридев’ять земель картоплю підгортати? Я її й тут у магазині куплю, – махнув рукою Грицько.

– Правильно. З дитинства замучили тягати воду для поливу грядки з колодязя. Скільки пам’ятаю себе, мріяла звалити з цієї дірки в місто і більше ніколи не повертатися.

На тому й вирішили. Незабаром будинок перейшов до нового власника, а бабусю заочно поселили жити до кімнати молодшого сина. Незважаючи на обурення останнього.

– Так не чесно! Я лише рік як отримав свою кімнату! Хай вона до Петьки переходить, він сам давно живе! Заодно в нього й свинарник розгрибе! Ти ж казала, що бабуся ганяла тебе, як Попелюшку. – розхилився хлопчик.

– Не обурюватись! – гаркнула мати. – Бабусі і так складно буде спочатку. Її слабке серце не витримає жити з підлітком, який зібрав на своєму столі збірну по кружках та огризках.

–Ма-а-ам, ну давай бабусю залишимо там, де вона мешкає. Їй не хочеться їхати! От і нехай у селі живе. Мені в неї влітку подобається на рибалку бігати.

– А взимку воду їй тягати і колоти дрова ти будеш? Ні, справа вирішена, сьогодні в порядок кімнату наводимо, а завтра їдемо за бабусею, вона якраз речі збирає і прощається з усіма. Хоча чого там збирати? Три ганчірки залишилося.

Слід зазначити, що погодилася бабуся з горем навпіл. Довгі умовляння лише підтверджували, що з дочкою та її сім’єю ужитися буде складно. Аж надто вони галасливі, скандальні, кожен своє галасує, або того гірше – у телефоні сидить. Немає в них тієї статичності та душевності, що була прийнята у сім’ї її батьків. Чоловіка вона рано втратила, тому змінити усталений устрій не встигла. Так і жила в батьківському домі за їхніми завітами. Чоловік поки ще живий був, підлаштувався під неї, бо взагалі сім’ї не бачив. Щасливий був, що його прийняли та полюбили як рідного. Батьків дружини любив щиро. Тому й загинув – на заготівлі лісу побачив, як дерево падає на тестя. Толкнув того і сам потрапив під важкий стовбур. Валентині тоді тяжко було. Народила раніше за термін маленьку, слабеньку дівчинку.

Якщо до цього Валя і припускала думку покинути батьківський будинок, то тепер вона забула про все. Куди їй, одній, з дитиною на руках, їхати? Так і лишилися. Дочка виросла та поїхала, батьки померли, а Валентина все жила у своєму старенькому будинку. І був він їй, як рідна людина, знайома до болю. Дуже важко розлучатися з ним і їхати казна-куди. Але робити нічого. Мабуть, потребує родина доньки допомоги Валентини.

Переїзд припав на кінець літа. Через кілька днів у онуків почалося навчання, у дітей закінчилася відпустка. І почалися сірі будні… Цілими днями Валентина сиділа сама. Телевізор вона зроду не дивилася, не подобалося їй, газети читати – очі слабкі, гуляти по вулиці – не звикла, та й спускатися щоразу з поверху сили не дозволяли. Вдома вона знайшла б собі сотню справ – воду носити, дров’яник заповнити, курочкам корм дати, траву прополоти, яблук насушити дітям. Вони їм, звісно, ​​не потрібні, але коли виросло – треба заготовити.

– Ох, мука! Сама пора стоїть для заготовок, а я сиджу, як у свято! Давно вже накрутила б, насолила. У підпіллі спустила і раділа, який нині врожай. Як там мій будиночок? Як мій городик? Заросло, мабуть, все за місяць… Осипалося, та зіпсувалося. – Зітхала Валентина, сидячи біля вікна.

Надворі стільки народу, що виходити не хочеться. А у своєму селі було так тихо, що крізь тишу цю биття серця чути. Засумувала Валя, надивившись на перехожих, думками про будинок себе змучила і лягла спати, аби день скоротати. Надвечір прийшли онуки. Підскочивши з дивана, Валя поспішила їх нагодувати, але діти, схопивши з шафки цукерки та чіпси, попросили не чіплятися до них.

– А може, чайку? – метушилася бабуся, намагаючись догодити онукам.

– Ба, відчепись, не бачиш, я зайнятий? – відвернувся старший онук Петрик, дивлячись у телефон.

– Саню, – звернулася до молодшого Валя.

– Іди, мені телевізор не видно, – засовуючи в рот цукерку, Сашко махнув рукою.

Трохи згодом на порозі квартири з’явилися і дочка із зятем.

– Вечеряти будете? Я таких пиріжків напекла, — радісно вигукнула Петрівна, виймаючи з духовки лист з ароматною здобою.

– Які пиріжки на ніч? – розлютилася Віра, плюхнувшись на стілець. – У мене дієта, я ж казала.

– Грі-иш! – Валентина сподівалася, що зять дозволить скуштувати смачних пиріжків, але й той відмовився:

– Дякую, ситий. Я у душ і спати.

І таке байдуже ставлення Валя переживала щодня. Через місяць після переїзду вона благала:

– Поверніть мене назад. Не можу я тут сидіти! – Увійшла вона в кухню, ридаючи в голос.

– Мамо, ну ти чого? Який назад? Що там гарного? Тут тобі всі умови створили – живи та радуйся, – занервувала Віра, тримаючи в руці чашку з чаєм.

– Чому? Чому мені тут радіти? Справ ніяких, нудьга смертна, навіть поговорити нема з ким! – Присіла на стілець старенька.

– З нами розмовляй.

– Ага, поговориш із вами! Одні у телефонах, інші у телевізорах! Як від мухи настирливою від мене відмахуєтесь. Не потрібна я вам! Ти зі мною словом не обмовишся, а діти зовсім не цікавляться – чи я жива. Не хочу так жити! Не хочу вам тягарем бути і скаржитися! Хочу жити своїм життям! Тяжко вам до мене їздити – не їздіть! Не ображусь! У мене там все налагоджено, я впораюсь. Що трапилось – знайду до кого бігти. А якщо не знайду, то будинок мені гробом стане!

– Перестань! – розлютилася Віра і ненароком розлила залишки чаю прямо на підлогу. – Який гроб?! Не місти! Не в тягар ти нам, просто всі втомилися. Роботи безліч. Що ти робитимеш у своїй глушині? Там же ні води, ні опалення, ні умов! У туалет сходити і то треба на мороз взимку тягнутися!

– Мені не важко! Зате повітря свіже. – Затягла стару пісню мама. – Все! Я вирішила – везіть мене назад! Я пішла речі збирати! На вихідні поїдемо!

З цими словами баба рішуче кинулась геть і зникла у своїй кімнаті, грюкнувши дверима.

– Вирішила вона, – забубнила Віра, витираючи підлогу. – Ось завжди так! Вона вирішила, а ви виконуйте! – психанула вона, кинувши ганчірку до холодильника. – Не повезу її нікуди! У мене робота, без вихідних уже місяць кружляю. І так утомилася, а тут ще концерт за заявками.

– Вір, може і справді їй краще одній буде? – зазирнув у кухню чоловік.

– Ти з глузду з’їхав? Куди ми її повеземо? – На цих словах Віра осіклася, так як бабусю не повідомляли про те, що будинок давно проданий.

– Гриш, ось ти який був безхребетний, такий і залишився, – зашепотіла вона, прикриваючи двері. – Нікуди її не повезу. Мені так зручніше. Я втомилася мотатись у цю глухомань. Стільки років лупцювала машину і терпіла, тепер її черга потерпіти та підлаштуватися.

– Взагалі-то, я теж нікуди не зміг би везти, у мене завтра відрядження, – пошепки сказав Гриша.

– Я можу відвезти! У мене права є, якраз практики не вистачає! – Зголосився старший син, якому з горем навпіл вдалося отримати права всього півроку тому. Їздити на машині батьків йому забороняли після того, як він зніс пеньок під під’їздом, пошкодивши машину так, що ремонт обійшовся за ціною нової недорогої машини.

Батьки подивилися на нього з докором, натякаючи на дрібну ДТП.

– Ну, в принципі, можу й не везти. У мене на вихідні теж, між іншим, плани є, – образився хлопчина.

– Я взагалі дитина! – кинув молодший син і пішов у їхню із братом кімнату.

– Ну ось, як бачиш – рішення ухвалено одноголосно – мама нікуди не їде! – З усмішкою сказала Віра, прибравши ганчірку.

Валентина чула їхню розмову зі своєї кімнати. Не весь, але зрозуміла, що везти її ніхто не хоче. Нікому вона не потрібна! Значить, треба самій додому пробиратися…

Від раптового рішення стало страшно – давненько вона одна не їздила. Коли донька вийшла заміж, вони Валю самі возили всюди, на громадському транспорті вона вже й не пам’ятала, коли востаннє їздила сама.

– Нічого. Впораюся. “язик до Києва доведе” – казав мій батько. Доїду до рідного села, повернуся до своєї хатинки, – заспокоювала себе Валя, збираючи нечисленні пожитки.

Сказано зроблено. Дочекалася Валентина, коли сім’я у справах розбіжиться, зібрала свої речі та вирушила на вокзал. Дорогою питала, яким автобусом краще доїхати. Знайшлися добрі люди – посадили бабусю автобусом до вокзалу. Там їй пояснили, як дістатися її сторони. У результаті, через два дні, повернулася бабуся до рідного села. Дітям залишила коротку записку «повернулась додому, можете не приїжджати, все одно не поїду назад». Тільки от не знала бабуся, що пригоди її лише починаються.

Втомлена й виснажена, підійшла до своєї хвіртки і обмерла – половина будинку знесена, а сад бульдозером розгорнутий, і всі будівельні матеріали по городу розкидані. Побачила вона це неподобство, і чуть не обімліла! Добре, що в цей момент вийшов з дому чоловік, помітив бліду бабусю, яка трималася за хвіртку, щоб не знепритомніти не впасти. Схопив кухоль з водою і кинувся помагати.

– Бабусю, вам погано? Ви хто? Звідки?

– Я? Та я господиня вдома, а ось ти хто, нелюд? Весь будинок мені понівечив, – заплакала літня жінка.

– Хазяйка? Я думав господиня – та молода жінка. Я з нею про продаж домовлявся… – розгубився незнайомець.

– Який продаж? Нічого я не продавала! Звідки в тебе такі права – чужий будинок руйнувати? Показуй документи! – кинула на землю кухоль.

– Які? Ми без документів обійшлися. Мені сказали, що будинок оформлений не був, ніхто перевіряти не буде, село все одно помирає.

– Я ті помру! У мене всі папери на руках, – тремтячими руками бабуся полізла в стареньку валізу, з якої витягла стос паперів.

Виявилося, що біля будинку справді була власниця і продавати вона нічого не збиралася.

– Ну знаєте, ви спочатку розібралися б, а потім продавали. Я гроші віддав, мій дім! – насупився чоловік. – У мене і розписка від вашої родички в тому, що я гроші віддав, а вона отримала.

– Петрівно! Ти що повернулася? – визирнула сусідка зі своєї хати, почувши знайомий голос.

– Я, Іванівно! Ось повернулася додому, а будинку немає! – Розвела руками Валя.

– Я ж казала, нечисто тут все! Не могла ти продати будинок. Виїхати до дітей на зиму – так, а продавати – ні!

– Мене це не стосується! – Заволав покупець. – Тут навіть назв вулиць немає і нумерації будинків. Звідки я знаю, що це ваш дім? Може – він, а може й сусідній!

– Я тобі, зараз…! – На шкідника замахнулася чаркою паперів Валентина, та мало не впала, голова закружляла.

– Валентино! Мати ти моя, куди махаєш! З глузду з’їхала! Ледве стоїть, а тут! Пішли до мене, я тебе хоч нагодую, та відпою чаєм, а там вже думати будемо. – підбігла до сусідки Іванівна.

Про всяк випадок, новий власник не став того дня нічого робити в будинку, щоб не злити даремно стареньких.

– Ось як так можна, – журилася Валентина, – продали за моєю спиною! І навіть не спитали дозволу…

– Свєтка твоя завжди норовлива була. Не зрозумію, у кого така вдалася? Все життя з села рвалася. Ось і вирішила порубати всі кінці і тебе забрати, щоби більше не повертатися.

– Не потрібна я їм там, погано мені у їхній цивілізації.

– Ой, кому ти розповідаєш. Я до свого сина теж разок поїхала, не змогла на поверсі сидіти, людям на маківки наплювати. Повернулась і більше туди, ні ногою! Тому й не повірила, що ти зовсім виїхала. Знала, що повернешся, – погладила Іванівна сусідку по руці.

– Повернулась, а що толку? Будинку немає! Куди мені тепер?

– Поки що у мене поживи. А за тиждень до мене син приїде. Він у мене юрист, підкаже, як краще зробити, щоб дім твій повернути. А поки спати лягай – ранок вечора мудріший.

На тому й вирішили. Весь наступний тиждень Валентина чатувала на хату, не давала новому власнику його спотворювати. Хлопець зрозумів, що справа пахне смаженим і вирішив зв’язатися з Вірою, щоб з’ясувати, як вона могла не узгодити з матір’ю продаж будинку, і хто тепер відшкодує йому збитки.

На вихідні приїхав син сусідки. Швидко вникнувши в суть справи, він вирішив поговорити з новим власником будинку. Той намагався загрожувати, тиснути та вимагати відшкодування вартості послуг бульдозера, трактора та інше. Однак, син сусідки виявився людиною, підкованою у подібних питаннях.

– Ви хочете відшкодування витрат? А як ви дивитеся на те, що ми подамо позов у ​​заподіянні шкоди? Ви знесли півбудинку, знищили надвірні споруди та насадження, – рівним тоном пояснював хлопець.

– Які споруди? – Викотив очі новий господар. – Там сарай був, який ледве не здуло вітром!

– А на суді, згідно з документами власниці, я доведу, що там стояв добротний сарай. І будинок був цілком міцний, доглянутий. І хто кому компенсацію заплатить?

– Ні, ну це розводилово якесь! – мало не закричав покупець. – Що у вас за ціль людей обманювати?

У результаті гроші за будинок Вірі довелося повернути, а новий власник – змушений заплатити Валентині за можливість вирішити справу з руйнуванням будинку мирно, без судових розглядів. На ці кошти Валентина найняла у сусідньому селі теслі, який їй сіни справив нові. Рукастий чоловік, встиг до холодів. Шкода було сад, але і його вона планувала навесні упорядкувати.

З того часу Віра більше до матері не приїжджала. Образилася, що довелося повернути гроші, які вона майже всі витратила на себе. Виїжджаючи, кинула наостанок:

– Ось і залишайся у своїй гробниці! Сусіди тепер нехай доглядають за тобою! Не могла потерпіти трохи? Все одно тобі недовго лишилося! Віджила вже своє, а все туди ж – норов показувати і права качати. Все життя мене в цю глухість тягла! А тепер годі! Я сюди більше не ногою!

– Дякую, доню. – зі сльозами на очах тихо сказала мати, дивлячись, як дочка сідає у таксі.

Міняти життєвий уклад – справа неприємна. Особливо, коли справа стосується людини похилого віку, що зрослася зі своїм будинком душею і тілом, що пустила у нього коріння, немов старе дерево.

Виривати такого зі звичного середовища – все одно, що пиляти віковий дуб, сподіваючись, що він зможе прижитися на новому місці. Найчастіше навіть кращі умови не спокушають і не стають стимулом і досить вагомим приводом для зміни обстановки.