– Мамо, а коли ти вже звільнишся зі своєї роботи? – якось роздратовано запитала Мілану донька Ліда. – Мені навіть вже аж не зручно перед чоловіком!

– А як це я можу чимось образити свого зятя? – здивовано спитала мати.

– Просто вже всім набридла твоя робота! Ти вже як три роки отримуєш пенсію, ми так сподівалися, що ти нарешті допоможеш нам з дітьми! Якби ж я знала, що ти будеш і далі продовжувати працювати, я б не ставала зараз мамою, я б почекала ще пару років хоча б, – мовила Ліда.

– Ти таке щось дивне говориш, доню. Я завжди була переконана, що батьки народжують дітей для себе, а не лише для бабусь та дідусів. Я ніколи не квапила тебе з цим, це правда, ні з Андрійком, ні з Марійкою, я не просила щодня від тебе онуків, це було лише твоє і зятя рішення, – здивувалася Міла.

– Звісно, наше рішення. Але коли ми його прийняли, то обоє з чоловіком очікували, що ти підеш на пенсію вже. А тепер, виходить, ти залишаєшся працювати, – відповіла донька. – Дивись, твої колеги – і пані Віра, і пані Мар’яна – звільнилися з роботи відразу, як вийшли на пенсію і сидять з онуками своїми.

– Це був їхній вибір, вони так самі захотіли, в кожної людини своя життєва ситуація, а я поки що не можу собі цього дозволити звільнитися і сісти, склавши руки.

– Пані Віра он відпустила невістку, навіть не дочку рідну, а невістку, на роботу, коли їхньому маленькому синочкові було всього півроку! А пані Мар’яна жила з онуками на дачі в цьому році з травня до кінця вересня. З трьома! Мамо, з трьома! У неї теж була дача, – продовжувала Ліда, в надії достукатися до маминої совісті.

Але Міла знала, що її син й невістка виділили Вірі велику окрему кімнату в трикімнатній квартирі, і вона доглядала тільки за маленьким онуком одним, і тільки вдень, коли діти на роботі, і тільки з понеділка по п’ятницю.

При цьому її подруга Віра жила за рахунок сина, він щомісяця їй 3 тисячі гривень давав, на додачу до пенсії, а свою двокімнатну квартиру на цей час вона ще здала в оренду.

Син та невістка Віри тільки почали розвивати власний бізнес, і ні про яку декретну відпустку не могло бути й мови. Син звернувся до матері, одразу пояснивши їй усі умови. Вона погодилася і звільнилася з роботи, тим паче, якраз співпало ц з виходом на пенсію.

У Мар’яни теж була інша ситуація – її попросили провести з онуками на дачі чотири-п’ять місяців: в минулому році в травні з нею жили двоє малих дошкільнят трьох та п’яти років, в червні до них приєднався третьокласник Олег, теж її онук.

Крім того, дача зятя Мар’яни не якийсь там дерев’яний старнеький будиночок, а повноцінний великий дім, з усіма зручностями, ще й великим і доглянутим подвір’ям.

І весь цей час їм допомагала сусідка, батьки дітей їй платили, як няні, щоб вона допомагала бабусі з онуками. Грядок на ділянці не було зовсім – тільки декоративні рослини, за якими доглядав сусід один, теж за невелику плату, що приходив двічі на тиждень.

А десь два тижні в серпні або на початку вересня вся їх велика сім’я разом з бабусею проводила десь на відпочинку, їздили або до моря в Одесу, або в Карпати, там дуже подобалося Мар’яні самій.

Мар’яна добре з дітьми відпочивала – купалася і їздила на екскурсії, а батьки доглядали за дітьми. Весь цей час діти забезпечували Мар’яну цілком, весь цей час вона жила за їх кошти, ще й так допомагають мамі завжди, вона фінансово ні в чому не має потреби, на усі необхідні речі і продукти людині в її віці вистачає цілком. З жовтня Мар’яна вже вдома сама, відпочиває, проводить час так, як вона хоче. У наступному році планується те ж саме, бабусі подобається так проводити час, ще й дітям допомагає.

На таких умовах, звичайно, Мілана не відмовилася б кинути і провести час з онуками, але їй пропонували зовсім інші умови, на жаль.

– Мамо, тобі залишається тільки прийти до нас вранці і подбати про Марійку – погодувати її, вивести на прогулянку, вдень покласти спати. Можна поєднати денний сон з прогулянкою – уроки Андрійка в школі закінчуються якраз о другій годині дня. Поки ви будете їхати за ним, вона в колясочці і буде спати. Домашнє завдання Андрійко робить сам, потрібно лише перевірити все у нього і допомогти скласти книги на наступний день. Я приходжу о шостій-пів на сьому, а ви вільні, можете йти додому спокійно собі. А якщо буде трохи часу, то буду вдячна, якщо нам приготуєш вечерю для сім’ї, – вмовляла Катя Надію Вікторівну.

– Ой, не даремно в народі говорять, доню: “На словах солодко, а на ділі – гірко!”

– Що ти маєш на увазі, мамо?

– Щоб приїхати до вас зранку о пів на восьму, я маю сісти в переповнений вранці автобус, який їде з моєї частини міста до центру не пізніше сьомої ранку, коли скрізь повно людей.

– Не бачу проблеми, адже ти можеш тоді приїхати раніше, першою маршруткою.

– Я можу, звісно, але мені доведеться вставати щоранку о шостій годині, а в моєму віці це вже непросто, – мовила мама. – Тоді ти впевнена, що я зможу щодня їздити, щоб забрати зі школи Андрійка? А раптом піде дощ або мороз буде? А що робити, якщо Марійка занедужає або просто вередуватиме і хотітиме до мами? Можливо, ви б Андрійка на групу продовженого дня залишали в школі, а після роботи ти або зять забирали б його?

– Мамо, лише собі уяви: після роботи, втомившись, доведеться, з останніх сил, йти до школи по сина, та й дитина втомиться там бути цілий день! До того ж, потім увечері нам доведеться з ним робити домашнє завдання, тому що в позашкільній програмі він і так нічого толком робити не буде, – відповіла матері Ліда.

– Доню, є дуже простий вихід: ти підеш на роботу, коли Марійка піде в садок. Андрійко на той час буде в п’ятому класі, він почне самостійно приходити додому.

– Мамо, ти зовсім нічого не розумієш! Ще два роки доведеться економити на всьому – ми вже все літо провели на дачі у свекрухи в минулому році, я хотіла наступного літа хоча б поїхати кудись відпочити з сім’єю! Не розумієш цього? – обурилася Ліда.

– Розумію. Я чудово все розумію. Я б теж хотіла багато чого. Але це так не працює. А якщо я звільнюся зараз, то буду відпочивати тільки на лавочці біля під’їзду. А я не хочу в санаторій їздити, а на одну пенсію жити мені буде дуже непросто, я ж теж людина і в мене є своє бажання, – відповіла мама.

– Не прибідняйся мамо, не треба. У тебе непогана пенсія – майже п’ять тисяч, ще й заощадження в тебе добрі є і одну кімнату можеш здавати в оренду, адже квартира в тебе двокімнатна. Наприклад, у нашої сусідки пенсія 3 тисячі гривень і якось живе. І нічого страшного, – мовила донька.

– А я не хочу так жити, як вона, вона собі нічого купити не може, навіть на молоці економить. Невже я так багато років працювала, щоб не могла собі зайвий раз купити молока і раз в рік в санаторій поїхати? – запитала мати.

– Ну ось, ти ще три-чотири роки попрацюєш, а потім все одно доведеться жити на одну пенсію. І так заодно ти нам допоможеш, – не заспокоїлася дочка.

– За ці роки я собі трохи грошей відкладу на майбутнє гроші, щоб в мене була така гарна подушка, в разі чого. А потім ще підробіток, можливо, знайду не важкий, як на пенсію вийду, щоб трохи легше жилося.

– Звісно, ти відмовляєшся нам допомагати. Хіба це по-материнськи з твого боку? Ти добре прожила своє життя, чому не не хочеш нам допомогти?

Ліда залишила матір ображеною. І Мілана задумалася над останніми словами дочки: невже Ліда думала, що у мами вже не може бути ніяких інших інтересів та планів лише тому, що вона на пенсію вийде?

А на наступний день Мілі зателефонувала її сваха, свекруха Ліди.

– Що-що, а того, що ви нас так усіх підведете, Міло, ми й не очікували, – сказала вона. – Ви ж могли піти назустріч доньці.

– Тамаро, а чому ви не рахуєте себе? Ви теж пенсіонерка вже, – Мілана.

– То ж моя пенсія менша за вашу!

– Але ж чоловік ваш ще працює, непогано заробляє, і отримує пенсію – невже двох пенсій і зарплати не вистачить і вам, і йому?. І я забезпечую зараз себе лише сама.

– Я знайшла для вас хороший вихід, – сказала сваха. – Ви продаєте свою двокімнатну квартиру. Навіщо вам одній велика двокімнатна квартира? Купіть собі маленьку однокімнатну. І покладіть різницю в свою “подушку” та й все, якщо вона вам потрібна. І ви самі будете спокійні, і ви допоможете своїй доньці. Частину грошей можна, при бажанні, дати дітям чи онукам.

– Свахо, ми з чоловіком виховували доньку, дали їй освіту хорошу, видали заміж не без приданого – з власною квартирою, в якій зараз живуть наші діти. Тепер я залишаюся одна. Що ти ще хочеш від мене забрати? Можливо, вашому сину варто задуматися про те, як заробляти більше грошей, щоб утримувати добре свою сім’ю, а не покладатися лише на тещу- пенсіонерку? – запропонувала Міла.

– Так, твоя Ліда сказала правду: кашу з тобою не звариш! Ти ж не хочеш допомагати просто власній доньці! Хто б мені таке сказав колись, я б не повірила ніколи, – зітхнула сваха та поклала телефон.

А Мілана весь вечір думала: а можливо, дійсно варто було погодитися й допомогти сім’ї дочки? А що, якщо вони їй теж не будуть допомагати на старості років, якщо образяться? Як тоді вона буде жити сама?

Але на ранок всі сумніви Міли десь зникли: жінка думала, що у неї попереду ще півтора-два десятки років, і вона сама вирішить, як їх прожити і ще обов’язково щось придумає. Хіба вона зобов’язана догоджати дітям лише тому, що сидить на пенсії та має більше часу? Чи вірне рішення прийняла вона?