Надворі стояла пізня осінь. Кирилівна вийшла на подвір’я, адже сьогодні треба було перебрати яблука, які звечора залишили у відрах. Непошкоджені треба було залишити, злегка підгнилі перемолоти на сік, а зовсім зіпсовані – викинути на гній. Жінка на мить зупинилася, милуючись ясним осіннім днем, що видався напрочуд теплим і спокійним. Проте довго стояти не випадало – роботи чимало, а яблука цього року вродили рясно.

Олена підготувала кілька чистих мисок для нарізаних плодів і сіла за роботу. Розрізаючи яблука, відчувала дивну тугу, що оселилася в серці. Поруч лежала мобільна, і вона знала, що ось-ось розпочнуться дзвінки, від яких важко сховатися.

Не встигла минути й десять хвилин, як зателефонувала сусідка Галина Борисівна. У її звичній манері та із соковитими подробицями жінка розповідала, як учора бачила чоловіка Кирилівни, Миколу, в магазині «Живчик» із молодою Марусею.

— Ну і що з того? — холодно запитала Кирилівна.

— Та ти зовсім осліпла чи що? Він же тебе зраджує, а ти тут яблука давиш! — вибухнула Галина.

— Все, давай. Робота чекає, — урвала розмову Кирилівна й повернулася до нарізання яблук.

Слідом зателефонувала Шура. Її дзвінок передбачити було нескладно – Шура завжди мала що сказати.

— Кирилівно, я тільки з добрих намірів! Знову твій Микола в гречку стрибає!

— У нас усе нормально, — відрізала Кирилівна, хоч знала, що нічого нормального вже давно немає.

Правда полягала в тому, що Микола періодично зраджував. Це тривало роками, і Олена навчилася мовчати, бо боялася. Вона не раз думала: «А що, якщо він піде? А кому я потрібна – стара й змучена?» Цей біль став частиною її буднів, звичним тягарем, якому, здавалося, не було кінця.

Телефон замовк, і Олена зітхнула з полегшенням. Проте хвіртка раптом рипнула, і знайомий голос сусідки Тетяни запитав:
— Можна до тебе?

— Заходь, чого там стояти, — відповіла Кирилівна.

Тетяна принесла півпляшки домашнього вина:

— П’ятниця ж сьогодні! Давай спробуємо, гарне вийшло.

Кирилівна взяла два келихи й стілець для гості. Сусідка, наче нічого не сталося, почала розповідати веселі історії про внуків, зятя та свого сина. Її спокій і звичний тон були для Олени справжнім порятунком. Вона мовчки дякувала Тетяні за те, що та не питала зайвого.

Після нетривалої бесіди Кирилівна повернулася до роботи. Знову яблука, які здавалися нескінченними. Аж раптом у хаті почулися кроки. Це був Микола, який, схопивши пару млинців із яблуками й запивши їх соком, майже відразу попрямував до дверей.

— Я до Петровича. Скоро буду! — крикнув він уже біля хвіртки й зник, не чекаючи відповіді.

Кирилівна мовчки різала яблука, але раптом із розпачу ногою перекинула відро, що з гуркотом упало. Вона сперлася об стіну сараю й заплакала:

— Не залізна я, Миколо, не залізна…

Микола на хвилину зупинився, відчувши щось схоже на докори сумління. Проте швидко заспокоїв себе: «З ким не буває?» – і впевнено зайшов на подвір’я Петровича.