Олена втомлено витерла запітніле дзеркало у ванній і довго дивилася на своє відображення. Запалі щоки, потьмянілі очі, загострені риси обличчя — хвороба безжально змінювала її зовнішність. Треба зателефонувати Каті, думала Олена, племінниці пора знати правду.

З вітальні доносилися звуки телевізора — Павло дивився черговий футбольний матч, закинувши ноги на журнальний столик. Напевно, вже розкидав чипси по всьому дивану. Олена тяжко зітхнула й заплющила очі.

Квартиру вона купила ще до зустрічі з Павлом, самостійно виплачуючи іпотеку п’ять довгих років. Працювала на двох роботах, економила на всьому, навіть на їжі. Поверталася додому за північ, а вранці знову бігла заробляти. Коли останній платіж було внесено, Олена відчула таке полегшення, що проридала весь вечір — ці стіни були зароблені її безсонними ночами й безвідмовністю, коли начальник просив затриматися.

З Павлом вони познайомилися випадково, у черзі за кавою. Він був уважним, веселим, турботливим — принаймні, таким здавався у перші місяці стосунків. Гарно залицявся, дарував квіти, готував вечері. А потім усе змінилося, наче вимкнули світло.

— Олено, ти оплатила інтернет? Щось гальмує, — пролунав голос чоловіка з кімнати.

— Так, оплатила ще в понеділок, — відгукнулася Олена, виходячи з ванної. — Перезавантаж роутер.

— Занадто далеко, — ліниво протягнув Павло. — Підійди, будь ласка, ти ж поруч.

Олена мовчки підійшла до роутера, що миготів червоним, і натиснула кнопку перезавантаження. Такі дрібниці — щоденна рутина — давно перестали її дратувати. Але сьогодні, після візиту до лікаря, кожна деталь почала набувати особливого значення.

— Четверта стадія, — сказав лікар, не дивлячись в очі. — Метастази в печінці та кістках. Є варіанти лікування, але треба бути реалістами.

Олена кивнула, ніби мова йшла про прогноз погоди, а не про її життя. Вона завжди була практичною — давалася взнаки самостійність. Одразу почала подумки складати список справ: заповіт, страховка, розмова з племінницею. Треба все спланувати, щоб нічого не залишати на волю випадку.

— Олено, а що в нас на вечерю? — знову покликав Павло.

— Не знаю, я сьогодні не готувала, — відповіла Олена, сідаючи в крісло. — Можеш замовити доставку.

— Знову витрачати гроші? — невдоволено пробурчав чоловік. — У тебе ж вихідний, могла б щось приготувати.

Олена промовчала. Павло справді вважав, що заробляти — жіноча справа. Сам він перебивався тимчасовими підробітками, постійно збирався почати якийсь грандіозний проєкт, але далі розмов справа не йшла. Спочатку Олена не надавала цьому значення — вона звикла розраховувати лише на себе. Але з часом стало зрозуміло: Павло не просто не хоче працювати, а щиро вважає, що дружина повинна забезпечувати сім’ю, поки він «шукає себе».

— Знаєш, я сьогодні була в лікаря, — промовила Олена, дивлячись на профіль чоловіка.

— Мгм, — пробурмотів Павло, не відриваючи погляду від екрана.

— У мене рак.

Чоловік повернувся, на його обличчі з’явилося здивування:

— Що?

— Рак, Пашо. Четверта стадія, — повторила Олена без тремтіння в голосі.

Павло відклав пульт і випрямився:

— Що означає четверта стадія? А лікувати якось можна?

— Можна спробувати, але шансів мало. Лікар каже, що рахунок іде на місяці.

Чоловік кілька разів кліпнув, потім провів рукою по волоссю:

— Ну, зараз же медицина на такому рівні… Може, якісь експериментальні методи є? Чи за кордоном?

— Можна спробувати, але це дорого, — Олена уважно стежила за реакцією чоловіка.

— У тебе ж гарна страховка, чи не так? — Павло підвівся й почав ходити по кімнаті. — І потім, у тебе є заощадження.

Ось воно. Навіть зараз, почувши про смертельну хворобу дружини, перша думка Павла була про гроші. Не про те, як підтримати Олену, а про те, як розв’язати проблему фінансово. І вирішувати її, звісно, мала вона сама.

— Так, є заощадження, — кивнула Олена.

— Ось і добре, — несподівано бадьоро відгукнувся чоловік. — Значить, будемо лікуватися. Все буде нормально, от побачиш.

Він незграбно обійняв Олену й швидко відсторонився, ніби боявся заразитися.

— Слухай, мені треба терміново від’їхати, зустрітися з Дімоном. Обговорити дещо по роботі, — Павло вже потягнувся за курткою. — Тримайся, гаразд? Я ненадовго.

Двері грюкнули, перш ніж Олена встигла щось відповісти. Вона залишилася одна в тиші квартири, яку порушував лише шум машин за вікном.

Через тиждень усе стало ще очевиднішим. Павло почав затримуватися допізна, посилаючись на робочі проєкти, хоча вже два роки працював дистанційно й ніяких зустрічей у нього не було. Від нього пахло незнайомим парфумом, а телефон він тепер завжди тримав екраном донизу.

Олена не влаштовувала сцен і не з’ясовувала стосунків. Навіщо? Після новин від лікаря всі дрібниці втратили значення. Але одного разу, прокинувшись серед ночі, вона почула, як Павло тихо розмовляє на балконі.

— Так, скоро все закінчиться, — говорив він комусь. — Лікар сказав, що довго не протягне. Так, звісно, я засмучений, але що поробиш… Ні-ні, все спадок мені дістанеться, ми ж у шлюбі. Квартира, заощадження — все моє буде…

Олена застигла, не вірячи своїм вухам. Отже, ось як. Він уже планує майбутнє без неї, розпоряджається її майном, яке вона заробила сама.

Вранці Павло оголосив, що їде на кілька днів до друга на дачу — «провітритися». Олена мовчки кивнула й налила собі каву. План визрів миттєво.

Щойно за чоловіком зачинилися двері, Олена зателефонувала Каті, своїй єдиній племінниці:

— Приїжджай, нам треба серйозно поговорити.

Катя примчала за годину, стривожена незвичним тоном тітки. Коли Олена розповіла про діагноз, племінниця розплакалася, але швидко взяла себе в руки:

— Що я можу зробити? Чим допомогти?

— Мені треба оформити заповіт, — спокійно сказала Олена. — І я хочу, щоб квартира й усі заощадження дісталися тобі.

— А як же дядько Паша? — здивувалася Катя.

— Катю, він уже будує плани на моє майно, — Олена невесело усміхнулася. — Поки я лежу під крапельницями, він розважається з новою пасією.

Того ж дня вони вирушили до нотаріуса. Олена чітко виклала свою волю: усе майно після її смерті має перейти до Каті. А повернувшись додому, зайшла на державний портал і подала заяву про розірвання шлюбу. Розлучення без поділу майна, без претензій, просто формальне припинення стосунків.

Дивно, але після цих дій Олена відчула неймовірне полегшення. Наче скинула з плечей невидимий тягар, який тягла всі ці роки. Увечері вона навіть знайшла в собі сили приготувати вечерю й увімкнути улюблений серіал, який давно хотіла подивитися.

Павло повернувся за три дні, посвітлілий і відпочилий. На його телефон прийшло повідомлення про подану заяву на розлучення. Спочатку він вирішив, що це якась помилка або спам. Насупився, дивлячись на екран смартфона, і кілька разів перечитав повідомлення.

— Олено! — гукнув Павло, заходячи у квартиру з дорожньою сумкою. — Що за дурня мені прийшла на телефон?

У квартирі було тихо. Павло пройшов на кухню, відкрив холодильник і дістав пляшку пива. Телефон знову пікнув. Насупившись, він зайшов у свій кабінет на держпорталі.

— Та що за чорт? — Павло втупився в екран, не вірячи своїм очам.

Заява про розірвання шлюбу. Подана Оленою Вікторівною Соколовою. Статус: в обробці.

— Це якийсь дурний жарт, — пробурмотів Павло, сьорбаючи пиво.

Він набрав номер дружини. Виклик пішов на голосову пошту. Павло почав нервово ходити кухнею. Що відбувається? Навіщо Олена подала на розлучення? Їй же потрібна підтримка й допомога з цією… хворобою.

Телефон у руці знову пікнув. Ще одне повідомлення з держпорталу з роз’ясненням, що майно не підлягає поділу, оскільки не є спільно нажитим.

— Як це — не підлягає поділу? — Павло відчув, як усередині наростає тривога.

Він відкрив шафу й побачив, що половина речей Олени зникла. У ванній не було її косметики, з приліжкової тумби зникла фотографія її батьків. Паніка охопила Павла. Він судомно намагався додзвонитися до дружини, але Олена не відповідала.

Увесь вечір Павло провів у неспокійному очікуванні. Ближче до ночі почулося, як у замку повернувся ключ.

— Нарешті! — Павло кинувся в передпокій. — Де ти була? Чому не брала слухавку? Що це за дурня з розлученням?

Олена спокійно зняла взуття й пройшла повз чоловіка в кімнату.

— Я живу у Каті, — сказала вона, дістаючи зі шафи ще кілька речей. — Просто не все забрала одразу.

— У Каті? Навіщо? — Павло розгублено слідував за дружиною по п’ятах. — Олено, у тебе ж… ну… хвороба. Тобі потрібен догляд, турбота!

— Справді? — Олена зупинилася й уважно подивилася на чоловіка. — І коли ти збирався почати про мене дбати? До чи після того, як обговорив із новою пасією, скільки мені ще залишилося й коли ти отримаєш спадок?

Павло завмер. Його обличчя зблідло.

— Що за маячня? Яка ще пасія?

— Паша, я чула твою розмову на балконі, — Олена втомлено усміхнулася. — «Скоро все закінчиться», «усе майно буде моїм» — гарні слова для дружини, що помирає, нічого не скажеш.

— Це не так… Ти все неправильно зрозуміла, — забелькотів Павло, але навіть йому самому його голос здався фальшивим.

— Я все правильно зрозуміла, — Олена спокійно склала речі в сумку. — Тому розлучення. І не хвилюйся, квартира була куплена до шлюбу, усі виплати я робила сама. Ти нічого не втрачаєш, крім того, чого ніколи й не мав.

Павло відчув, як земля йде з-під ніг. Він ухопився за дверний косяк.

— Розлучення?! У тебе ж четверта стадія! А квартира?! — у його голосі звучав не страх за дружину, а чистий жах від втрати комфорту. — Я ж не зможу її успадкувати!

Олена завмерла, дивлячись на чоловіка. Їй раптом стало легко й спокійно, ніби остання частинка сумнівів розчинилася в повітрі.

— То ти все ж переживаєш… Але не за мене, так? — тихо промовила Олена. — За всі наші роки разом я жодного разу не чула, щоб ти говорив про любов так щиро, як зараз говориш про квартиру.

— Ні, Олено, ти не розумієш, — Павло лихоманково намагався зібрати думки. — Я хвилююся за тебе! Просто я розгублений, я не знаю, як упоратися з цією ситуацією…

— Та годі, Паша. Давай хоча б зараз будемо чесними один з одним, — Олена застебнула сумку. — Ти ніколи мене не любив. Ти любив комфорт, який я забезпечувала. А тепер, коли я захворіла, ти думаєш тільки про те, як би його не втратити.

— Неправда! — вигукнув Павло, але його очі металися кімнатою, уникаючи погляду дружини.

— Правда, — просто відповіла Олена. — І знаєш, що найсумніше? Я тебе любила. По-справжньому. Хотіла, щоб у нас була сім’я. Тільки сім’ї не вийшло, вийшов договір — я забезпечую, ти живеш у комфорті.

Павло почав метатися по кімнаті:

— Послухай, давай усе обговоримо. Я можу змінитися! Я буду дбати про тебе, клянуся!

— Пізно, Паша, — Олена похитала головою. — Я склала заповіт. Усе дістанеться Каті. А тобі доведеться знайти іншу «дійну корову».

— Заповіт?! — Павло аж задихнувся. — Ти не можеш так зі мною вчинити! Ми ж одружені!

— Поки що так. Але скоро це зміниться.

Олена попрямувала до виходу. Павло кинувся за нею:

— Стій! Ти не можеш просто піти! А як же лікування? Тобі потрібна допомога!

— О, тепер ти згадав про лікування? — Олена гірко всміхнулася. — Не хвилюйся. Я подбаю про себе сама, як робила завжди.

— Але… але… це нечесно! — Павло схопив Олену за руку. — Я витратив на тебе стільки років!

Олена повільно звільнила руку:

— Ні, Пашо. Це я витратила на тебе стільки років. І більше не збираюся.

З цими словами вона вийшла з квартири, акуратно зачинивши за собою двері.

Павло залишився один у порожній квартирі, яка, як він тепер розумів, ніколи не була його домом. Несподівана порожнеча навколо віддзеркалювала порожнечу всередині — він усе життя жив за рахунок інших, і тепер, коли його єдина опора зникла, йому стало по-справжньому страшно.

Увесь наступний день Павло безупинно телефонував Олені, але вона не відповідала. Він навіть приїхав до Каті, але племінниця дружини лише холодно сказала, що Олена не хоче його бачити, й зачинила двері перед його носом.

За тиждень Павло отримав офіційне повідомлення про дату судового засідання щодо розірвання шлюбу. Він зрозумів, що Олена не жартує і не передумає. Пошуки роботи, які він вічно відкладав, тепер стали необхідністю — комунальні рахунки самі себе не оплатять.

— Вона просто кинула мене, Дімоне, уявляєш? — скаржився Павло другу, сидячи в дешевому барі. — Стільки років разом, і раптом — бац! — розлучення.

— А правда, що в неї рак? — обережно запитав Дмитро.

— Так… Четверта стадія, — Павло зробив скорботний вигляд. — Я хотів бути поруч, підтримати, а вона… Така чорна невдячність.

— Жорстоко, — кивнув друг, не знаючи всієї історії. — І що ти тепер?

— Доведеться щось орендувати, — зітхнув Павло. — Грошей мало, роботи немає… Не уявляю, як жити далі.

Звісно, він не згадав про свої розмови з коханкою, про плани щодо спадку дружини, про те, що всі ці роки жив за рахунок Олени. У його версії він був жертвою — нещасним чоловіком, якого покинула вмираюча дружина.

Через місяць суд офіційно розірвав шлюб. Олена не прийшла — її інтереси представляв адвокат. Павло ж з’явився, сподіваючись поговорити, але побачив лише холодного юриста з текою документів.

Вийшовши із суду, він на мить зупинився. Свобода, про яку він мріяв, розмовляючи з коханкою, тепер здавалася йому самотністю.

Олена ж у цей день була на черговому сеансі хіміотерапії. Поруч сиділа Катя, тримаючи тітку за руку.

— Знаєш, — тихо сказала Олена, дивлячись у вікно, — я не шкодую. Ні про що. Навіть зараз.

— Про що ти? — запитала Катя.

— Про розлучення. Про те, що нарешті перестала вдавати, ніби в мене є сім’я, — Олена слабо усміхнулася. — Краще провести залишений час із тими, хто справді любить, ніж із тими, хто чекає твоєї смерті.

Катя міцніше стиснула руку тітки:

— Ми впораємося. Разом.

Того ж вечора Павло переїхав у крихітну зйомну кімнату на околиці міста. Він сидів на продавленому дивані й дивився на облуплену стіну. Комфортне життя закінчилося. І тільки зараз, коли було вже запізно, він зрозумів, що втратив не просто квартиру, а щось значно більше.