Іноді я дивуюсь, як непередбачувано доля зводить людей, які зовсім по-різному ставляться до життя. От, наприклад, я. Мені подобається спілкуватися, проводити час з друзями, обговорювати новини. А ось мій Віктор — абсолютна протилежність. Він вважає, що найкращий вечір — це залишитись вдома з ноутбуком і чашкою кави, поринаючи у роботу над черговим проєктом. І що мені з цим робити?

Він каже, що любить мене, але іноді я відчуваю, що наша любов — це як якась рідкісна екзотична риба, яку потрібно обережно доглядати, бо вона може просто зникнути в глибинах океану. У нього є один друг, кілька знайомих — і йому більше ніхто не потрібен. Іноді я навіть забуваю про себе.

Ми разом з Віктором більше року. Іноді здається, що наші стосунки — це безкінечне випробування, де правила гри визначає не обидва партнери, а лише один із них. І, на жаль, це не я.

Віктор — типовий інтроверт. Це звучить сумно, але йому так комфортно. Він талановитий програміст, і його світ — це код, рядок за рядком. Робота для нього на першому місці, 24/7. Він каже, що любить мене, і я, мабуть, навіть вірю в це, коли ми разом. Ми бачимося через день, проводимо час разом на вихідних. Але як тільки він занурюється у роботу, мене ніби не існує.

— Привіт, як ти? — пишу я, а відповідь іноді приходить тільки через добу. Іноді й цього немає.

Коли він від’їжджає у відрядження, ми практично не спілкуємось, не телефонуємо, не пишемо довгі повідомлення. Я розумію, що робота важлива, але коли любиш людину, хочеться відчувати її присутність, навіть на відстані. І здається, що для Віктора наші стосунки не на другому місці, а десь на двадцять другому, після роботи, хобі та безлічі інших справ. Я почала задумуватися: чи це тому, що йому байдуже? А може, я занадто багато від нього вимагаю?

— Віть, мені важко так, — сказала я йому одного разу, поглянувши в очі. — Я хочу бути поруч, а не чекати твого повідомлення цілими днями. Він, як завжди, пообіцяв, що буде більше часу приділяти мені. Але пройшло кілька тижнів, і все повернулося до того ж. Тепер, коли ми зустрічаємось, я мовчу, бо знаю, що більше нема про що говорити. Усі слова сказані, усі претензії озвучені, а змін немає.

Можливо, це його природний стан? Якщо так, чи зможу я прийняти ці «правила гри»? Прийняти те, що він любить мене, але лише в певному обмеженому форматі. Мені страшно бути просто зручною, а не коханою. Я хочу зрозуміти, що робити далі.

Я теж інтроверт, хоча й не такий радикальний. Моя друга половинка завжди на першому місці. Так, я також багато працюю, але для мене важливо відповідати на дзвінки навіть у найнапруженіші моменти, хоча б написати коротке повідомлення, що зараз не можу поговорити, але зателефоную пізніше. Не можу зрозуміти, як це — не відповідати на дзвінки чи повідомлення від людини, яка тобі важлива.

Віктор може підтримати розмову, жартувати, добре знайти спільну мову з моїми друзями, але його коло спілкування дуже вузьке. Він бачиться з друзями кілька разів на місяць, і це його не турбує. Я ж не розумію, як можна не сумувати за тими, хто для тебе важливий.

У нас з Віктором є чудові моменти. Він забирає мене з роботи, везе на романтичну вечерю. Ми гуляємо нічним містом, спілкуємося про все і ні про що. І в ці моменти я вірю, що він дійсно любить мене. Але щойно він знову поринає у роботу — все. Ніяких дзвінків, ніяких повідомлень.

— Неможливо любити і не сумувати, — кажу я собі тихо, думаючи про наші стосунки. — Якщо він так легко обходиться без мене, це просто легковажне захоплення. Як можна побудувати сім’ю з людиною, яка не потребує твоєї присутності кожного дня?

У мене є робота, навчання, друзі, спорт. Але все одно хочеться отримати хоча б коротке повідомлення, фото, відповідь на просте питання. Навіть звичайне «доброго ранку», якщо ми не бачилися.

Але Віктор напише тільки ввечері або наступного дня, коли його робочий день тільки починається. Я прокидаюсь і думаю про нього. Навіть якщо роботи багато, завжди знайдеться хвилинка для важливої людини. А Віктор, здається, чекає, поки з’їсть, поп’є, а тоді вже може написати. Це не мій стиль, я не можу жити в такому ритмі.

Тепер я стою на порозі важливого рішення, яке змінить моє життя. Прийняти те, що його кохання — це просто пункт у списку справ? Чи все ж вірити, що я знайду того, хто любитиме мене так, як я того заслуговую? Мені боляче це визнавати, але здається, я вже знаю відповідь.