Два місяці тому Ірині Василівні зробили операцію по-жіночому. Свекруха сама живе в Івано-Франківську, але лікування проходила у столиці. А після ми забрали її до себе. 

– З нами мама швидше одужає! – переконував чоловік.

Я за професією вчитель, а чоловік працює на заводі. Домовились, що за мамою я доглядатиму, бо комусь треба й заробляти гроші. Я взяла відпустку на роботі, тільки в магазин іноді бігаю за продуктами. Після операції за свекрухою потрібен догляд, вона з ліжка не встає. Якось пробували її підняти, але Ірина Василівна скаржиться, що в очах темніє і світ крутиться. 

Спершу я жаліла Ірину Василівну, навіть їжу носила у ліжко. Та згодом помітила, що як тільки вийду в магазин, ліжко не так заправлене і сама свекруха якась налякана і на диво бадьора. Це мене неабияк здивувало. 

Чоловік цілими днями на роботі. Я сама і їсти готую, і роблю щодня генеральне прибирання, аби було чим дихати, і кімнати провітрюю. Загалом за короткий час я відчула себе якоюсь санітаркою в лікарні. 

Одного разу я повернулась з покупок трохи раніше і помітила дивну картину. Свекруха ходить по хаті, голосно розмовляє телефоном. Та як тільки побачила мене, одразу скривилась:

– Щось мені зле. Телефон задзвонив, хотіла підняти. Спробувала встати, але зовсім не маю сили.

І тоді я зрозуміла, що Ірина Василівна прикидається. 

– Може, ви й до столу самі дійти можете?

– Та де! – заперечила свекруха.

Але я стояла на своєму. Я вже дуже хотіла вийти на роботу, між люди. Набридло сидіти в чотирьох стінах. Квартира в нас маленька: всього дві кімнати, вузенький коридорчик і кухня. Почала вмовляти свекруху:

– Вам вже час одужувати, до себе переїхати!

Тоді Ірина Василівна пожалілась сину:

– Невістка хоче мене додому відправити, набридла я їй зі своїми болячками. Тільки ти мене, сину, розумієш!

Володя досі вірив, що мама хвора. А я навіть в Інтернеті прочитала, що таке швидко проходить, бо це взагалі найлегша операція типу апендициту. Але до чоловіка було не достукатись. Як заходила розмова про переїзд, свекруха й далі показувала свої концерти і це діяло мені на нерви. 

Довелось мені піти на хитрість. Я завжди вранці йшла у магазин, як тільки відправляла Володю на роботу. Але того разу я вчинила інакше. Сказала чоловікові, щоб затримався на годинку. Свекруха не знала, що син вдома. Тому, як тільки я пішла, все стало на свої місця. 

Чоловік пізніше розповідав, що мама встала з ліжка, голосно говорила телефоном. Чув він, як казала:

– Вони мене жаліють!  

Я зітхнула з полегшенням – концерт закінчився. Свекруха довго сперечалась, коли ми відправляли її додому, нарікала, що ми злі, жорстокі:

– Не буде вам щастя, діти, раз ви так з рідною матір’ю обходитесь!

Чоловік ще вагався, але я була впевнена, що роблю все правильно. Скоро я вийду на роботу і ця лікарняна рутина нарешті завершиться. А свекруха хай вчиться без нас справлятися. Іноді Ірина Василівна телефонує чоловікові і він після цих розмов ходить сам не свій. Шкода йому, що ми вигнали хвору маму. Схоже, Володя досі вірить у побрехеньки своєї матері. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело