— Ось, Альошенько, бачиш, як усе вийшло? — сумував літній чоловік на могилі сина. — Говорив я тобі, а ти все вірити не хотів. Ще й мене лаяв, ображався, що я не злюбив твою Наташку.

Чоловік спробував стримати ридання, але вийшло погано.

— Що толку від того, що ти працював, як ломовий кінь, себе не шкодуючи? Мало того, що на будівництві цілий день пропадав, то ще й вечорами калимити ходив, квартири ремонтував. Хто тепер дякую скаже? Та ніхто!

Літній чоловік закашлявся і поліз за носовою хусткою, щоб витерти сире від сліз обличчя.

— Тебе поховати не встиг, як твоя занота на боці гуляти почала. Добами вдома не ночувала. Димку твого на мене залишила, наче й не її дитина.

Іван Георгійович підвівся і почав прибирати могилу єдиного сина від засохлої трави і нападу листя. Було видно, що ця проста робота дається йому з великими труднощами.

— Ось лежиш і навіть не знаєш, що було далі. Наташка завела собі коханця і почала виганяти мене із квартири. Хитрістю. Ти розумієш, хитрістю хотіла мою квартиру відібрати. Придумала, що я з розуму вижив, чортів по дому ловлю. Викликала бригаду із психіатричної лікарні, щоб ті мене до себе забрали. І уявляєш? — Він дбайливо поправив шматок землі, що вивалилися з-під мармурової плити. — Вони приїхали та забрали! Ніколи такої ганьби у житті не відчував. Два тижні у психлікарні провів!

Чоловік обурено притупнув, озирнувся, чи не бачить хтось, і міцно вилаявся.

— Потім із відпустки вийшов головний лікар, мій колишній учень, і за півгодини мене виписали. Він своєму персоналу такий наганяю влаштував! Сам особисто мені допомагав заяву до прокуратури писати. Я повернувся до своєї квартири, чесною працею зароблену, і дізнаюся, що її продано без моєї згоди. Ти уявляєш, що твоя дружина кохана створила? Отримала довідку, що я недієздатний, виправила документи про опікунство наді мною та продала житло! Я вчасно повернувся, ой, вчасно.

Літній чоловік сів на лавку біля могили і знову почав витирати очі хусткою.

— Скоро суд буде. Не знаю, чим справа скінчиться. Були дні, жив як пес безпритульний, на вулиці, а одного разу…

— Ігоре Георгійовичу, любий мій, пішли додому. Весь продрог, мабуть, — покликала його з центральної доріжки огрядна, добре одягнена жінка. – Ходімо. Завтра тебе знову привезу, якщо захочеш.

— Все, Альошенько, час. Це моя рятівниця. Удова. Чоловік поховав. Тут на цвинтарі й познайомились. Я, виявляється, її дочку колись навчав. Дізналася про мої справи сумні та забрала до себе. Все, любий. Лежи собі спокійно. Днями приїду.

— Іду, йду, Антоніно Семенівно. Не будьте турбуватися. Поспішаю. — крикнув він, що терпляче чекає на даму. — Ось тільки скарб свій нехитрий зберу.

Щочетверга Ігор Георгійович зустрічався з онуком. Точніше сказати, органи опіки шляхом довгих переговорів з його невістю Наташкою змогли прийти до єдиної думки і виділити цей день для побачень. вміло налаштовувала сина, і той поводився потворно.

– Привіт дід. Як справи?

— Дякую, поки що живий.

— Це добре, діду, а то хто мені грошей даватиме?

– Ти, любий, мене тільки за гроші цінуєш?

— Ну, звичайно, а за що ж ще? Більше толку від тебе ніякого. Квартиру мати спихнула, а ти гроші собі відсудити хочеш. Поводишся, як жадина.

— Друже, тебе не бентежить, що твоя мама мою квартиру продала? Що ви в ній тільки жили і жодних прав не мали?

— Мама казала, що ти скупа людина. Навіть грошей мені даєш мало — нічого не купиш особливо.

— Вибач, з моєю пенсією не розгуляєшся.

— Так ти працювати влаштуйся — більше отримуватимеш.

Ігор Георгійович з тугою дивився на онука і розумів, що той копія своєї матері. Декілька років тому такі розмови в його будинку були постійними, тільки на підвищених тонах спілкувалися Наташка та Олексій. Сноха вимагала, щоб син чоловіка більше заробляв, але сама трудитися не хотіла категорично. Вважала, що чоловік зобов’язаний її утримувати.

Літній чоловік розумів, що своїми вимогами вона довела Олексія до загибелі. Він вимотався, кілька днів працював по 12 годин, а потім на будівництві зірвався з багатоповерхової конструкції. Лікарі нічого вдіяти не змогли.

— Діду, чого замовк?

Він, не поспішаючи, дістав портмоне і вийняв зелену купюру.

— Знову тисяча? Хоч би разів дві дав чи п’ять.

– Не подобається, давай назад.

— Та гаразд, гаразд. Пожартував я. Дякую. – Хлопець розвернувся і пішов, пробурчавши на прощення щось зовсім недобре.

Чоловік дивився вслід онукові і згадував, що його навіть не запросили, коли хлопчик пішов у перший клас, не покликали на парадну лінійку. Наташка спеціально віддала його в іншу школу, щоб Дімко не ходив до навчального закладу, де все життя пропрацював Ігор Георгійович. Постоявши ще трохи, він помчав у великий продуктовий магазин, що знаходився неподалік.

Сказати правду, Антоніна Семенівна балувала його різносолами, але іноді хотілося чогось незвичайного. Він тинявся між стелажами, придивлявся до екзотичних продуктів. Так нічого і не обравши, вирішив узяти плитку дорогого гіркого шоколаду. Підійшовши до кас, став свідком не дуже неприємної сцени.

– Жінка! – На підвищених тонах розмовляла касир. — Ви чергу затримуйте. Шукайте якнайшвидше ваш гаманець, якщо у вас взагалі є.

— Що ви собі дозволяєте?

Вона відчайдушно нишпорила у сумочці. Для переконливості перевірила кишені куртки, але крім портмоне з документами нічого не знайшла.

— Вдома забула, — мало не плачучи, заявила вона.

Білява мала, що сидить у неї на руках, відчула настрій мами і голосно захникала. Хлопець, що стоїть поруч і тримав маму за штанину, був на кілька років старший і мужньо тримався, кривлячи рота.

— Дайте мені пройти, — впевнено промовив Ігор Георгійович.

Черга невдоволено озирнулася. На щастя похилого віку, в ній стояло двоє його колишніх учнів.

— Ой, та це ж Ігоре Георгійовичу! – Вигукнула жінка середніх років. — Ідіть до мене. Я за цією дамочкою стою. Відразу після неї будете.

— Дівчина, — звернувся літній чоловік до касира. — Дайте я розрахуюсь. Племінниця, схоже, закрутилась. Нема чого людей затримувати.

Молода жінка здивовано обернулася, але чоловік зробив їй знак сприймати все як є. Він заплатив за її покупки, взяв свій шоколад, допоміг вийти з магазину.

– Навіщо? Чому це ви зробили? — злякано промовила молода мати.

— Не знаю, — відповів він. — Просто захотілося зробити добру справу. Все життя пропрацював учителем, звик рятувати людей у ​​складних ситуаціях.

— Ви ж далеко живете?

— Не треба мені грошей. Живу недалеко, щоправда, в гостях.

І літня людина, не стримавшись, виклала свою історію. Втім, його співрозмовниця могла похвалитися такою самою. Її чоловік, серйозний бізнесмен, зненацька зник. Пошуки не дали жодних результатів. Компаньйон чоловіка домігся, щоб на активи компанії наклали арешт, і скористатися грошима для пошуків було неможливо. Надія зверталася і до поліції, і пов’язувалась із волонтерами. Вона була на межі розпачу.

— Цілий рік від нього жодних звісток. Не знаю, що й думати. Батьки, звичайно, не дають померти з голоду. Але просити у них фінансову допомогу не зовсім зручно, — розповідала вона Ігорю Георгійовичу.

— Ви знаєте, Надю. є в мене одна ідея, — посміхнувшись куточками губ, промовив чоловік похилого віку. — Треба спробувати.

Не відкладаючи справи в довгу шухляду, цього ж дня педагог попрямував до колишнього учня, який служив в органах внутрішніх справ.

— Доброго дня, Сергію.

— Здрастуйте, Ігоре Георгійовичу. Погані новини. Ваша невістка хвацько склала документи, тож у найближчому майбутньому повернути гроші не вийде. І не визнати угоду неможливо. Є документи про вашу недієздатність. Поки їх спростують, поки суть та річ… Загалом, — помовчав, скривившись, офіцер. — Мені дуже шкода, але поки що нічого хорошого сказати не можу.

— Сергію, я прийшов з іншого приводу. Нещодавно познайомився із молодою жінкою. У неї чоловік зник рік тому. Можеш допомогти у пошуках? Вона зверталася до органів внутрішніх справ, до волонтерів теж, але скрізь відмова.

– Це складно. Дуже складно. Але заради вас обов’язково постараюся. Нехай зайде до мене завтра по обіді. Разом складемо фоторобот, напише заяву, та й шукаємо.

Минуло кілька днів. Дзвінок Сергія застав чоловіка на могилі сина.

— Ігоре Георгійовичу, добрий день, це я. Зробив деяку попередню роботу з урахуванням описи. Чи зможете під’їхати з Надією?

– Так, звичайно. Тільки їй повідомлю.

У кабінеті поліцейського вони втрьох розглядали орієнтування, що прибули із сусідніх областей. Роботи мали дуже багато, але у молодої жінки з’явилася надія, що таки з’явиться хоч якийсь результат. Вони почали зв’язуватися з людьми, які втратили пам’ять, і не могли згадати, хто вони.

Але цього разу успіх відвернувся від них — одні повернулися до родини, інші свідомо уникали зустрічей. запідозрив негаразд, за номером телефону з’ясував, де знаходиться телефонуючий і повідомив, що Необхідно терміново виїжджати до цього населеного пункту.

Надія з радістю погодилася відвезти поліцейських. Ігор Георгійович залишився няньчитися з її дітьми. Антоніна Семенівна, дізнавшись, де він знаходиться і чим займається, поспішила на допомогу.

Оперативна група прибула на місце. Це виявилося фермерське господарство, господар якого все категорично заперечував — ні з ким не розмовляв, нікого не бачив і загалом зараз викличе поліцію. Побачивши посвідчення у розгорнутому вигляді, кинувся тікати через поле, але його затримали. Надія з серцем, що шалено билося, увійшла у двір сільської садиби і відразу побачила знайоме обличчя. У неохайному рваному одязі чоловік підмітав землю.

— Сашко! Сашенька!

– Ви, громадянко, помилилися, – пробурчав він.

Поліцейські, що стояли поруч, запитливо подивилися на неї.

— У нього родимка на правому плечі у формі зірки та наколка на грудях — патрон із групою крові — друга, резус позитивний! — у хвилюванні випалила молода жінка.

– Ого! Це він і є! — радісно вигукнув один із оперативників, підійшовши і відчинивши одяг на чоловікові.

За допомогою головного лікаря психіатричної клініки Олександра було влаштовано в науково-дослідний медичний інститут. До нього частково поверталася пам’ять. Поліцейським не склало труднощів з’ясувати, що з ним сталося. Партнер з бізнесу вирішив заволодіти його часткою і, якось, коли вони пізно ввечері виходили з офісу, напав і вдарив чоловіка по голові. Потім відвіз байдуже тіло за кілька сотень кілометрів від міста, сподіваючись, що той загине. Але доля розпорядилася інакше, і тепер невдалий бізнесмен вивчав тюремний побут.

Олександр та Надія були шалено вдячні Ігорю Георгійовичу. На радощах йому купили невелику квартирку в одному під’їзді зі своєю. Тепер у людини похилого віку знову з’явився свій будинок, в якому не переводилися гості. Малята звали його «діда» і розлучалися з ним дуже неохоче, але частіше залишалися ночувати, адже у діда набагато краще і цікавіше, ніж у тата й мами, а бабуся, як вони називали Антоніну Семенівну, пече такі смачні пиріжки, що просто пальці від’їж. .

Після цього випадку Сергій отримав підвищення по службі і одного разу приїхав до свого вчителя, поки той гуляв парком.

— Мені треба розповісти вам одну неприємну новину, — почав він без передмов. — Мій колишній начальник став фігурантом кримінальної справи. Серед іншого, його підозрюють у махінаціях із нерухомістю. Таким чином ми вийшли на вашу невістю Наталю, якій він допоміг продати вашу квартиру.

Ігор Георгійович уважно слухав колишнього учня, похитуючи головою.

— Але це ще півбіди. Внаслідок слідчих дій нам потрібно було довести зв’язок між цими людьми. Було зроблено низку генетичних тестів.

Сергій замовк, розглядаючи хмари.

– Продовжуй.

— З’ясувалося, що син Наталії Дмитро Олексійович вам не є родичем. Його біологічний батько – мій колишній начальник.

— Тепер зрозуміло, — сказав Ігор Георгійович, — чому я ніколи не відчував до цього хлопчика жодних почуттів. Мов розумів, що він мені чужий.