Мама ніколи з ним біди не знала, ба більше, головною в сім’ї була саме вона. Та я думала, що все всіх влаштовує. Звісно, вони сварилися, та тато завжди поступався.

В батьків я була єдина дитина. Мама й не хотіла більше. Згодом я виросла й поїхала на навчання. А потім познайомилась з хлопцем і повернулась. Ми побрались і вирішили жити з моїми батьками.Тоді й мама почала хворіти, татові була потрібна допомога. Після шести років боротьби з раком ненька померла. Тато залишився самий. Та він сидів з онуками й це його врятувало від смутку. 

Поступово й мої діти виросли. Тато дуже постарів. Та ми до останнього були з ним. Пів року тому його не стало. Це стало великим ударом для усіх нас. І ось я вирішила владнати всі питання з документами, отримала право власності. Та раптом я дізналась, що все не так просто. Виявилося, що тато залишив заповіт. 

 – Квартира ваших батьків, дача і земельна ділянка залишаються вам, а другу квартиру ваш тато заповів Андрію Власенко.

 – Кому? Яка ще друга квартира?

 – Вочевидь, це його син!

 – Та бути такого не може!

 – Так і є. Вам варто з ним зустрітися.

Я не могла в це повірити. Як тато стільки років міг приховувати сина. Я поїхала на ту квартиру. Це було чудове житло в гарному спальному районі. Звісно наша квартира більша, та не набагато. Мені б для дітей така точно не завадило. Як тато міг її залишити не знати кому. 

Спочатку я подзвонила адвокатові, хотіла дізнатися, чи можу я оскаржити заповіт. Він запевнив, що це цілком реально. Тоді я знайшла свого новоспеченого брата. 

– Доброго дня! Не думайте, що вам вдасться провернути цю аферу! Квартира вам не дістанеться!

 – Яка ще квартира?

 – То ви навіть не знаєте! Ви хоч син мого тата?

 Я показала йому фото. Він спокійно подивився, а тоді розповів:

 – Тримайте собі цю квартиру. Мені від вас нічого не треба. Я й спілкуватися з ним не хотів і квартири його не хочу. Пізно! 

Далі він розповів, що його мама завагітніла, коли мої батьки вже були заручені. Тато не зміг покинути маму. Вони побралися. А та колишня переїхала в село до своєї бабусі. Вона образилась на батька і не хотіла приймати його допомогу.Та жилось їм зовсім не просто. Виявилось, що вони страшенно бідували, ледве кінці з кінцями зводили. 

Мама Андрія працювала на трьох роботах. Та одного дня, коли поверталась пізно на вечір додому з райцентру її збила машина. 

Старенька бабуся здала брата в інтернат. У нього було дуже важке дитинство. Тато знайшов його всього десять років тому. Та Андрій не міг пробачити. Згодом батько написав йому листа. Пояснював, що страшенно шкодує і хотів допомогти й раніше. А коли його мама відмовилась від грошей – він почав їх відкладати. Так, за роки зібрав на квартиру, котру й купив для Андрія.

Я вислухала все це. Згадала своє щасливе дитинство і мені так шкода стало Андрія. Зараз він далеко не молодий. Має дружину й дітей, але разом вони досі живуть на орендованій квартирі. 

– Послухай, я тебе цілком розумію. Але знаєш, я в батьків була одна, більше в мене немає рідних ніде на землі. Тато помер, та я знаю, що до смерті він шкодував, жив з цим болем. Дай нам шанс і прийми цю квартиру?

– То ти вже не хочеш оскаржувати заповіт?

 – Ні, я б більше хотіла мати брата!

Ось так закінчилась наша розмова. Сподіваюсь, що ми все ж станемо близькими і вірю, що я все зробила правильно. А як би вчинили ви?