Хіба зовсім недавно Андрій міг подумати, що за якихось півроку так сильно зміниться його життя.

Батьки живуть багато. Вони мають свій бізнес, котедж, машини. У Андрія теж була своя машина, вона й досі є. І ділянка під котедж поряд із батьківським. Батько говорив, як одружишся, почнеш будувати.

Одружився. Ось тільки не на тій, на якій бажали батьки. Та була дочкою якоїсь потрібної батькові людини. До того ж, і кохання між ними ніколи не було.

А одружився Андрій з тією, яку любив, з Юлею. Ось тільки в неї немає батька, а матері п’ятдесят років, і вона на пенсії. Все життя пропрацювала на заводі.

Що було, коли батьки дізналися про його кохання?! Батько відразу повідомив, щоб ноги їх не було в батьківському будинку!

Молодята скромно розписалися. Обміняли дві двокімнатні квартири на хорошу чотирикімнатну і почали жити разом із тещею. Андрій пішов із батьківського бізнесу та почав працювати на заводі. Там же працювала і Юля.

Але ж батьки не чужі. Розумів Андрій, що нагрубили вони з батьком один одному. З мамою теж посварився. Ось тільки свою дружину він любив найсильніше на світі. Хотілося поговорити з батьками, щоб усі жили дружно, але щойно уявляв свою гарну, трохи зарозумілу маму поряд з Ніною Петрівною, тещею, скромною та непоказною. У Андрія бабуся виглядала сучаснішою та молодшою. Вирішив він, що не знайдуть вони ніколи спільної мови.

Ніна Петрівна була жінкою гарною, в їхнє особисте життя не лізла. Сварила їх з Юлею, як маленьких, лише коли це стосувалося їхнього здоров’я.

***

– Андрію, – підбігла Юля до чоловіка, який повернувся з роботи. – Сьогодні у нас святковий обід. Відгадай, з якого приводу!

Андрій на хвилину задумався:

– Сьогодні півроку з дня нашої першої зустрічі.

– Правильно! – Вона обняла його і прошепотіла на вушко. – А ще яка подія?

Андрій знову задумався, уважно подивився на загадкову посмішку дружини.

– Ти хочеш повідомити, що у нас буде дитина.

– Так-а-а!

– Ура-а-а!

– Мені вчора мама сказала, щоб я сходила в жіночу консультацію, – заторохтіла Юлія. – Я спочатку здивувалася. З роботи все ж таки відпросилася. У консультації сказали, що вже десять тижнів.

– А коли народиться? – радісно запитав Андрій.

– Наприкінці квітня чи на початку травня, – і повела його до кімнати. – Ходімо їсти! Ми з мамою у залі накрили.

Теща зустріла їх усмішкою:

– Сідайте! Тільки не надумайте вголос сказати, з якого приводу ми зібралися.

– А чому? – не зрозумів Андрій.

– Не можна. Про це можна говорити лише близьким родичам. Інші, коли настане час, самі дізнаються.

– Ну, мамо! – Усміхнулася Юля, дивлячись на серйозне обличчя матері.

– Ось як народиться син, тоді й відзначимо його народження.

– А чому син? – здивувався Андрій.

– Я знаю, що буде хлопчик, – впевнено відповіла Ніна Петрівна.

Жінка подивилася на щасливі обличчя молоді.

– І ще. Нам треба тепер трохи по-іншому харчуватися.

– Мамо…, – майбутня матуся відчувала трохи ніяково через таку увагу до своєї персони.

– Юля, ти все робитимеш, як скаже мама! – суворо промовив чоловік.

***

Щось сьогодні Андрій довго не міг заснути. Все думав про сина, який має через сім місяців народитись, а ще звучали слова тещі:

“Про це можна говорити лише близьким родичам”.

Навколо цього й крутилися його думки:

«Мама, так чекала онука, і тепер навіть не дізнається про це. Коли народитися, вона, звісно, ​​дізнається. Мама мені цього не пробачить. Може зателефонувати? Ну, посварилися. Але не може це продовжуватися вічно. Зараз вже пізно. Завтра подзвоню”.

Вирішивши це, він заснув.

***

Весь день він думав про майбутню розмову з матір’ю. Подзвонив лише наприкінці зміни:

– Сину, що сталося? – пролунав зтривожений голос матері.

– Мамо, все нормально! Мамо, ну, не плач! Хочу тобі радісну новину повідомити, тільки ти поки що нікому, крім тата, не кажи! – почав Андрій.

– Що, синку? – зацікавилася мама.

– За сім місяців у тебе буде онук. Мамо, мамо, ну перестань плакати!

– Це я від радості.

– Мамо, ти вибач мене! Ми так погано розлучилися.

– Ти, синку, нас з татом теж вибач!

– Давайте, зустрінемося післязавтра, у суботу, усі разом.

– Гаразд, синку, я поговорю з татом!

Андрій поклав телефон у кишеню та посміхнувся. Він добре знав свою маму і вже уявив, яку бурхливу діяльність вона розвине за ці два дні.

***

Наступного дня Ніна Петрівна після обіду, як завжди, прибирала в квартирі і готувала обід для дочки та зятя. Дзвінок у двері трохи здивував її. Вона відчула, що це не сусідки, але також відчула, що на цей візит сама давно чекала.

Відчинила двері. Красива жінка оцінювально поглянула на неї.

– Ви Валерія Борисівна? Мама Андрія? – одразу спитала господиня.

– А ви Ніна Петрівна?

– Так, так, проходьте будь ласка!

Валерія хотіла відразу почати розмову про те, в якій тісноті вони живуть, але квартира була чотирикімнатна і дуже чиста. Кухня також блищала чистотою.

Посадивши гостю за стіл, господиня відзначила занадто великий шар косметики, що явно щось приховує. І відразу намітила шлях до зближення:

– Валеріє Борисівно, мені здається, що вас наврочили.

Гостя здивувалася і спитала:

– Чому ви так вирішили?

– Непогано знаюся на цьому. Помітила, що ви дуже почервоніли.

– Ви що, знаєтеся на цьому? – у голосі Валерії вже відчувалася зацікавленість.

– Знаюся, але тільки у родичів. Ви останнім часом занадто багато нервуєте. А коли люди сильно нервують, вроки сильно чіпляються.

Тут з очей гості полилися сльози:

– Як мені не нервувати? Він у мене єдиний, – Валерія не сказала, про кого йдеться, але й без цього було зрозуміло. – Розписалися і навіть весілля не робили. Ми з батьком і гроші на це відклали. До останнього дня все сподівалися.

– Все заспокойтесь! – обійняла її сваха. – Зараз вип’ємо чаю, і я подивлюся, що з вами.

Після чаю господиня посадила сваху на стілець і стала робити якісь дії над її головою. Коли все це було закінчено, вона оголосила результат:

– Вроки зняла. Навела її якась із жінок, яка часто поряд із вами буває. Ви визначите, хто це. Вона найближчим часом занедужає. Кілька днів не користуйтесь коcметикою. Можна легкий зволожуючий крем, краще дитячий. Дня через три вам стане легше, а за тиждень все пройде. А головне, постарайтеся не нервувати!

Пару хвилин обидві свахи мовчали, потім Валерія запитала:

– Ніно, розкажи, як вони там, молоді? – гостя якось просто перейшла на «ти».

– Нормально. Працюють, а я господарюю, обіди їм готую, – поклала долоню на руку свахи. – Валерія, син за вами сумує, я це відчуваю.

– А як ми за ним сумуємо, – з очей гості полилися сльози.

– Все, все, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись.

Валерія раптом почала розповідати, яким був її син, коли ходив у садок та школу. Адже найніжніші почуття матерів пов’язані з дитинством своїх дітей, коли, як за свої, переживаєш за їхні невдачі та успіхи.

Ніна почала розповідати про свою дочку. Дістала фотоальбом, у якому було все життя Юлії від народження до весілля. Побачивши останні фотографії, Валерія здригнулася – на них був її син і таких у неї не було.

Ніна відкрила останню сторінку альбому, взяла звідти кілька фотографій, загорнутих у файл, і простягла свасі:

– Візьми, Валерія! Це тобі.

– Дякую! – та взяла фотографії.

– Я така рада, що ти прийшла.

– І я рада, що ми познайомились.

– Пішли на кухню.

– Ой, мені вже час, – сваха встала. – Я піду. Та мені вчора син дзвонив, обіцяв, що завтра прийдуть до нас у гості. Ніно, приходь і ти! Зі сватом познайомишся. Що ми як чужі?

– Добре, Валерія, обов’язково прийду!

***

Як важливо іноді людям просто спокійно поговорити, забувши про свою гординю. Адже, якщо прибрати все лушпиння, навішене на нас часом, ми всі однакові.