Вже багато років Людмила жила власним життям у місті. Вона мала там роботу, життя йшло помірно.

В місто переїхала Людмила ще після навчання, там і будувала своє життя, повертатися в село не хотіла.

Маму Надію вона не забувала ніколи, провідувала її часто, та й в селі для неї було все знайоме і рідне.

Роки минали дуже швидко.

Надія згодом була старенька. Ніна, з руками, які пам’ятали важку працю на землі, з поглядом, що бачив багато літ, але все одно сповнений надії, дуже сподівалася завжди на підтримку своєї доньки.

Людмила час від часу телефонувала сама їй, розповідала про свої справи в місті. І ось одного дня вона пообіцяла своїй мамі, що забере її до себе.

Ця обіцянка була важливою для Надії. Вона давно хотіла бути поруч із донькою, провести останні роки в родинному колі, а не самотньою.

Мати продала все своє господарство: землю, садок, хату. Звісно, вона жалкувала про це, це було важке рішення для неї, адже все своє життя вона жила в цьому домі, працювала на землі, але донька була на першому місці, та й самотнє життя її тяготило і вона розуміла, що в селі жити донька з нею не буде.

Мати вже почала збирати свої речі, попрощалася з сусідами та друзями, бо знала, що до села вже не повернеться. Надія була впевнена, що це буде новий етап її життя, що в містечку з дочкою вона знайде спокій та затишок.

Але, коли настав час відправлятися в місто, Людмила подзвонила матері і повідомила, що змінює свої плани. Вона отримала можливість поїхати на якийсь час до Італії, щоб заробити більше грошей для сім’ї.

Це була для неї важлива нагода, втрачати яку вона зовсім не хотіла. Людмила пояснила це мамі, але жінка відчула, як важко стало на душі.

Мати була розчарована, зневірена. Вона залишила своє життя в селі, продала будинок і тепер, здавалося б, опинилася в ситуації, де вже не було повернення назад.

Надія не знала, що робити. Вона залишила свою рідну землю, покинула все, що мала, і тепер опинилася в ситуації, коли її надія на доньку обернулася розчаруванням.

Вона перебралася в порожню квартиру своєї доньки, де знову була самотня, але вже не в рідній хаті і своєму мальовничому селі поруч зі знайомими та доброзичливими людьми, а в порожніх стінах, де навіть не знала сусідів, які жили за сусідніми дверима.

Вона сиділа з думками, що були важкими, з відчуттям гіркоти. Хіба ж можна так залишити свою маму? Як це так – обіцяти і не виконати?

Жінка вирішила якось поїхати в своє маленьке село, зайти до сусідів, пройтися стежками, які були такі дорогі їй, хоча там постійно було болото і калюжі.

А коли вже мала повертатися в місто, то вирушила до місцевої церкви, бо вона відчувала, що потребує допомоги та поради. Село було маленьким, а священик давно знав Надію. Вона розповіла йому свою історію.

Він уважно вислухав, а потім сказав: “Ти вчинила правильно, що продала будинок і приготувалася до нового життя, бо ти довірилася своїй доньці. Але, дочка, також маєш право на своє життя. Зараз твоя ситуація вимагає терпіння. Можливо, ти повинна трохи почекати”.

Надія повернулася в порожню квартиру доньки, не зовсім знайшовши відповіді, але розуміючи, що їй потрібно ще трохи часу, щоб прийняти все, що сталося.

Вона досі не знає, чи вірно вчинила, шкодує про свою хату, що продала її.

Донька часто дзвонить до неї, каже, що скоро повернеться, просить маму зрозуміти і не ображатися. Але Ніна не вірить, що це буде скоро, адже Людмила постійно відкладає повернення. Що робити матері, вона дуже зараз сумує?