Життя йшло звичним ритмом: ростити сина, будувати дім, бути поряд із коханим чоловіком. Тамара сама обрала Михайла — серед усіх хлопців лише він припав їй до душі. Коли Мишко повернувся з армії, вони побралися. Незабаром у подружжя народився син — Арсеній. Коли хлопчик підріс, Тамара стала мріяти про доньку.

— От, Михайле, завершимо будівництво будинку — і народимо дівчинку. Буде в нас дім — справжня сімейна ідилія, — часто казала вона.

Михайло лише посміхався й кивав головою. Він і сам був готовий стати батьком ще раз хоч завтра. Часто, підхопивши сина на плечі, він гордо йшов селом, вітаючись із кожним зустрічним.

Але одного разу настала зима. Снігом замело дороги, завіяло. Тамара визирала у вікно, чекаючи, коли ж повернеться чоловік. Але Михайло так і не прийшов. На роботі стався трагічний випадок, і чоловік загинув.

— Час лікує, — говорили Тамарі сусіди та знайомі. — Ти не одна така. Поплач, а там, дивись, минуть роки, і ще знайдеш собі когось.

Тамара мовчки слухала їх, та сльози більше не йшли, і від цього було ще гірше. Так минув рік. Неспокійні дев’яності затиснули навіть найміцніші родини. У селі зарплат не виплачували місяцями. Добре було тим, хто мав господарство й не боявся важкої праці.

Тамара швидко відчула весь тягар цього часу. Син пішов до школи, і його треба було одягти, взути, нагодувати. А це означало: засаджувати город повністю, щоб восени було що продати на базарі.

Тамара працювала на городі допізна. Її руки стали грубими, усмішка зникла, а душа, здавалося, зачерствіла.

— Візьми відро, шибенику! — кричала вона на Сеньку, коли той намагався втекти до друзів. — Я тобі втечу! Уроки зробив?

Сенька мовчки підхоплював відро, але в голові згадував, як колись із татом усе було добре, і мама була веселою та доброю.

Вночі Тамара часто плакала, картаючи себе за те, що зірвалася на сина. Але на ранок знову ставала похмурою та суворою.

Якось у суботу до Тамари прийшли подруги — Файка й Людка. Колись у неї зовсім не було подруг, бо поруч був Михайло, який заповнював усі її потреби в спілкуванні. Але тепер веселі подруги-розлученки часто навідувалися, сміялися й нібито приходили «на чай». Але, звісно, справа була не в чаї.

Ранок почався, як завжди. Томка піднялася, навіть не глянувши у дзеркало. Вона знала, що обличчя виглядає пом’ятим. Нагодувала порося, насипала зерна курям, склала в таз брудний посуд, а Сенькові наказала вмитися й бігти до школи.

На вечір Тамара нікого не чекала, але розуміла, що один із «постійних» гостей може заїхати. До таких обіцянок вона ставилася байдуже: приїхав — добре, не приїхав — запрошення не повториться. Чоловіки зазвичай одразу все розуміли. Бачили сина, кидали кілька слів і йшли, мовляв, «жінка з причепом».

— Дивись, Томко, так усіх чоловіків розженеш, — сміялася Файка. — Важко тобі догодити. А може, твоє ліжко винне? Купити новий диван?

— Ой, зараз побіжу купувати диван, — зітхнула Тамара. — За які гроші? А якщо шкода, то бери собі.

— Та гаразд, не сердься. Давай краще накривай на стіл, гостя приймай.

Файка іноді дратувала Тамару, але та все одно мовчки ставила на стіл солоні огірки. Глянувши на весільну фотографію, важко зітхала:

— Пробач, Мишо. Без тебе важко.

— Та всі вони однакові, — немов читаючи її думки, сказала Файка. — Давай, Томко, за нас! Ми ж найкращі!

Наступного ранку Тамара, зітхнувши, прибрала залишки застілля й пішла до роботи.

До неї завітала Ніна Єгорівна, тітка її покійного чоловіка.

— Що ж ти, Томо, робиш? Не впізнати тебе після Михайла, — сказала вона. — І ці подруги твої… тільки заважають тобі.

— Що це, Ніно Єгорівно, вирішили мені моралі читати? Думаєте, я якась невдаха? У мене ж і дім є, і господарство веду, син навчається, уроки перевіряю… — Тамара раптом замовкла, згадавши, що вже понад тиждень не зазирала до Сеньчиних зошитів і щоденника. А зовсім нещодавно зустріла класну керівницю, яка запрошувала її до школи, щоб поговорити.

Тамара не знала, що сказати, тож просто почала складати брудний посуд у тазик.

— Ти ж була зовсім іншою, — продовжувала Ніна. — Гарною, працьовитою, доброю… Кинь ці дурні гулянки.

— Я не гуляю, — заперечила Тамара. — Просто іноді спілкуюся з друзями, щоб відволіктися від усього. Хіба я не маю права трохи відпочити після роботи?

— Ну, маєш, звісно, — кивнула Ніна, зітхнувши.

— То й не треба мені моралі читати. І, взагалі, не суньте носа, люба тітонько, не у свої справи. Двері відчинені, — сказала Тамара й відвернулася до кухонного столу.

Ніна, щільніше зав’язавши хустину, тихо вийшла з кімнати.

Тамара зітхнула й насупилася, як від болю. Їй було неприємно, важко, і щось тягнуло її слідом. Вона вибігла й наздогнала тітку вже на ґанку.

— Ніно Єгорівно, почекайте, я вам моркви дам, у мене цього року дуже багато.

— Не треба, дитино, — махнула рукою Ніна, вже спускаючись із ґанку.

— Та почекайте, я ж від щирого серця, — наполягала Тамара.

Ніна вже добре знала життя. Її життєвий досвід дозволяв тонко відчувати чужий біль. Вона зрозуміла, що це було Тамарине мовчазне вибачення. Хоча Тамара нічого не сказала вголос, її голос і очі просили прощення. Ніна зупинилася.

— Ось мішечок під рукою, — сказала Тамара, щедро насипаючи моркву. — Донесете чи допомогти?

— Донесу, Тома, — відповіла Ніна, дякуючи, і рушила додому. Її серце стискалося від переживань за Тамарину душу.

Ще ввечері п’ятниці Тамара зібрала цибулю та моркву, щоб везти їх на базар.

«Хоч якась копійка буде, бо своїх грошей, як своїх вух, не бачу», — подумала вона, склавши речі.

— Куди це ти з такими сумками? — допитувалася цікава сусідка Зойка, зазираючи до торби.

— На базар, овочі везу, — відповіла Тамара.

Вона ледве донесла важкі сумки до автобусної зупинки. Там уже стояли дід Макар і баба Глаша, які теж зібралися до міста. Але автобус усе не приїжджав.

— Що ж це за напасть така? Мабуть, знову зламався, — зітхала бабуся.

Дід тим часом сердито лаяв автобус і весь автопарк. Нарешті, зрозумівши, що автобуса не буде, пара рушила додому, вирішивши спробувати поїхати іншим разом.

Тамара лишилася чекати. Їй не хотілося тягти важкі сумки назад додому, тож вона вирішила спіймати попутку.

Спершу проїхав «Москвич», потім — «УАЗ», але місця в машинах були зайняті. Нарешті з’явилися «Жигулі». Тамара мружила очі, намагаючись роздивитися, чи є в салоні вільні місця. Але водій сам зупинив машину, ще до того, як вона підняла руку.

Чоловік, трохи старший за Тамару, їй не знайомий. Вона зрозуміла, що він із райцентру, бо раніше його не бачила. Водій оглянув Тамару, потім перевів погляд на її сумки.

— Автобуса сьогодні не буде, зламався. Я їду в місто, можу підвезти.

— Ну, якщо так, тоді підвези, — зітхнула Тамара.

— Погодилася, — усміхнувся чоловік. Вийшов із машини, і, хоч був худорлявий і невисокий, легко підняв важку сумку, ніби вона нічого не важила.

— Може, до самого базару підвезете? — запитала Тамара.

— Може, й підвезу.

— Я заплачу, — сказала вона.

Під час дороги Тамара дістала дзеркальце й підфарбувала губи. Заднє сидіння дозволяло їй спостерігати за водієм.

— Мене звати Тамара, — нарешті порушила тишу вона.

— А я Юрій Федорович.

— Ого, молодий і вже з по-батькові? Начальник, чи що?

— Ну так, директор заводів і власник пароплавів, — пожартував Юрій. — Насправді, бригадир на будівництві.

Юрій довіз її до базару й навіть допоміг донести сумки. За дорогу взяв лише половину грошей.

— Решту віддаси ввечері. Я тією ж дорогою назад їхатиму, — сказав він.

— Щедрий який, — усміхнулася Тамара. — От мені пощастило.

Увечері Юрій підвіз її додому.

— Ну, заходь, хоч чаю випий, Юрію Федоровичу.

— Без по-батькові можна. Просто Юра, — віджартувався він.

Тамара швидко почала накривати на стіл. До кухні заглянув Сеня.

— Нечого тут стирчати! Іди в кімнату. Уроки зробив?

— Ну, майже, — пробурмотів хлопець.

— От і доробляй! — строго наказала вона.

Юрій Федорович, сидячи на стільці біля печі, закинув ногу на ногу і, усміхаючись, звернувся до хлопчика:

— Ну, давай знайомитися. Мене звати Юрій Федорович, а як тебе?

— Сенька, — відповів хлопець.

— Справжнє ім’я Арсеній?

— Ну так, — кивнув Сеня.

— Як там у тебе з уроками? Важко?

— З математикою біда, ніяк не розберуся, — зізнався хлопчик.

— Ну-но, давай подивимося. — Юрій жестом покликав Сеньку зошит показати.

За пів години хлопчик, задоволений, що йому допомогли, пішов спати.

— Це все прибери, — спокійно попросив Юрій, вказавши на стіл, — я тільки чай питиму.

— Ну, раз ти за кермом, тоді тільки чай, — згодилася Тамара.

— Та навіть якби не за кермом — все одно чай. А ще компот, кисіль, морс — і все.

Тамара з підозрою глянула на гостя, але мовчки налляла в склянку гарячої води, додала заварки й поставила поруч тарілку з картоплею.

— Ну, мені вже час, — сказав Юрій, підвівшись. На мить він завагався, а потім додав: — Ти мені дуже сподобалася, Тамаро Сергіївно. Можна я у п’ятницю заїду?

Тамара трохи всміхнулася, бо саме такого розвитку подій очікувала.

— Ну, заїжджай.

— Я неодружений, — сказав він, хоча Тамара й не питала.

«Та забудеш ти за тиждень», — подумала Тамара, не сподіваючись на продовження.

Проте після роботи, коли до неї завітали Людка з Файкою, Тамара випровадила їх раніше. У голові крутилося: «А раптом він дійсно приїде?»

— Ні, Томко, це несправедливо, — обурилася Файка. — Ходімо з нами хоч у клуб!

— Мала я, чи що, щоб у клуб бігти?

— До чого тут мала? Ми на фільм йдемо!

— Ні, дівчата, йдіть самі. Мені тут прибрати треба.

Тамара так і не встигла прибрати. Юрій приїхав раніше, ніж вона очікувала. Він зайшов на подвір’я, і Тамара провела його до хати. На столі ще залишилися сліди вечірнього застілля, але гість зробив вигляд, що нічого не помітив.

— Зараз підігрію, а то борщ охолов, — пояснила Тамара.

Юрій трохи поспілкувався з Сенькою, допоміг із математикою, розповів, що таке кінські сили в машині. Коли хлопчик пішов спати, Тамара була трохи навеселі й мала бажання говорити, жартувати.

Юрій підвівся, підійшов до неї, поклав руки на плечі й змусив встати. Потім міцно обійняв її за талію. Тамара ахнула від несподіванки, навіть дихати стало важко.

— Залишуся до ранку, — просто сказав він.

— А хто тебе жене? — Тамара, нарешті отямившись, відсторонилася, вдихнувши на повні груди. Їй і так було зрозуміло, що він залишиться, тож слова здавалися зайвими.

Вранці, коли Тамара готувала яєчню, Юрій узяв відра й пішов накачувати воду.

— Може, в баню нанести? — запитав він.

— Наноси, — байдуже відповіла Тамара, хоч зазвичай ніколи нікого не просила про допомогу, бо не вірила, що такі речі матимуть продовження.

Після сніданку, допиваючи чай, Юрій раптом тихо сказав:

— Знаєш, Тамаро, якщо хочеш бути зі мною, то ось цих напоїв, які в тебе вчора на столі були, не повинно бути.

Тамара застигла з чайною ложкою в руці.

— Це що, умова? — швидше здивовано, ніж обурено, запитала вона.

— Ну, вважай, що так. Не терплю цього запаху. І взагалі, я нормальний, ти й сама це зрозуміла.

Він усміхнувся і додав:

— Ну що, приїжджати ввечері в баню?

Тамара хотіла обуритися, висловити своє незадоволення, навіть виставити Юрія за двері, але щось зупинило її. Несподівано їй захотілося погодитися.

— Приїжджай, — коротко сказала вона.

До вечора заглянула Файка.

— Кажуть, ти все вилила, Томко? Це правда?

— Правда, Фая. Немає тепер нічого.

— Та ти що, зовсім здуріла? Як можна було таке добро перевести!

— Яке це добро? Це одне лихо. Йди, Фая, зараз мені не до тебе, — відрізала Тамара.

Тамара вимила підлогу, змінила постіль, яка тепер пахла свіжістю, бо вона ще встигла її випрати та висушити надворі. На плиті чекав обідній борщ, але їй захотілося приготувати щось інше, щось смачніше. Подумавши, що з пирогами вона не встигне, замісила тісто й напекла млинців. Сенька тихенько тягав їх зі столу, запиваючи морсом.

Час минав. Тамара навіть встигла сходити в лазню, а на дворі вже стемніло. Та Юрій так і не з’явився.

— Обіцяного три роки чекають, — гірко зітхнула Тамара. — Повірила, дурна. Знаю ж, що всі однакові, окрім мого Мишка. Може, й даремно я тоді все вилила?

Вона всміхнулася, подумавши про це. Оглянула посвітлілу кухню, де витали аромати свіжої їжі, й раптом відчула спокій.

— Ні, не даремно, — твердо сказала вона. — Досить із мене.

Вона повернулася до сина:

— Не чекай, Сеню, дядько Юра, мабуть, не приїде. Ходімо краще зошити твої подивлюся. Ти зовсім навчання занедбав.

Аж раптом звук мотора за вікном. У дверях з’явився Юрій із невеликою дорожньою сумкою. Він почав діставати звідти ковбасу, консерви, печиво, вершкове масло.

— Це мені друг із бази дав, іноді виручає, — пояснив він. — Вам із Арсенієм.

Тамара сиділа за столом, підперши підборіддя рукою, і дивилася на гостя.

— Це ж дефіцит зараз. До нас такого вже давно не привозять.

— Знаю, тому й привіз. Бери, — відповів Юрій просто.

Тамара буденно запитала, ніби чекала його з роботи:

— Ти спершу їстимеш чи в лазню підеш?

— Спершу в лазню, — відказав він.

Надворі було темно. Накриваючи на стіл, Тамара відчула, як повертається давно забуте відчуття затишку й домашнього тепла, яке вона колись мала поруч із чоловіком. Усміхаючись, вона глянула на куртку Юрія, що висіла на вішалці.

«Раз приїхав сьогодні, значить, залишиться. Хочу, щоб залишився», — подумала вона з незвичною для себе впевненістю.

Осінній день був похмурим, але спокійним і тихим.

Ніна Єгорівна сиділа біля своїх воріт, поглядаючи на дорогу. Її обличчя осяяла усмішка, коли вона побачила машину, що вже другий місяць поспіль з’являлася біля Тамариного двору.

— Ну, й добре. Хай живуть. Молоді ще, може, й дитинку народять, — тихо зітхнула вона. — Тома тепер така, як колись: усміхнена, лагідна. Нехай радіє життю, бо воно завжди рухається вперед. Головне — жити.