– Ти що, пройдеш повз рідну маму і навіть не зупинишся, не запитаєш, як у мене справи? – звернулася до мене мама, підходячи ближче у своїх фірмових туфельках на невисокому каблуці.

Я зупинилася, хоча абсолютно не мала бажання розмовляти з нею. Але уникнути цієї зустрічі вже не вдалося.

– Що тобі треба? Я поспішаю на роботу, – холодно кинула я їй і почала уважно придивлятися. Здається, вона зовсім не змінилася.

Мамі скоро виповниться 60, але мушу визнати, що виглядає вона просто чудово, як на свій вік.

Ми з нею не бачилися вже цілих 10 років, і якщо чесно, якби цей період розлуки тривав ще десятиліття, я б навряд чи відчула з цього приводу жаль.

– А чому ти навіть не поцікавишся, як у мене справи? – мама докірливо дивиться мені прямо в очі. – Ви з братом зовсім знахабніли! Ніякої поваги до матері!

– А що питати? Я ж бачу, що у тебе все добре. До речі, виглядаєш прекрасно.

– Стараюся, донечко, – мама помітно розм’якшилася, почувши комплімент. – Ти ж знаєш, я завжди звикла виглядати гарно. Це ж мені завжди в житті допомагало.

І це правда. Вона все життя дбала про зовнішність і постійно змінювала чоловіків. За своє життя вона була тричі офіційно заміжня!

З моїм батьком мама розлучилася, бо вважала, що він недостатньо її забезпечує. Вона казала, що така краса, як її, не повинна існувати задарма.

Довго вона не залишалася самотньою: вже через кілька місяців вийшла заміж вдруге за чоловіка, який мав трохи більше грошей і чотирьох власних дітей.

Новий чоловік забрав маму до свого великого будинку, а нас із братом він порадив “роздати” по родичах.

Мене виховувала одна бабуся, а мого брата – інша.

Мама не проявляла особливої турботи. У другому шлюбі вона почувалася щасливою: мала квартиру, машину, і раділа, що життя вдалося.

Але щось пішло не так, і вона розлучилася й з другим чоловіком. Та довго сумувати не стала і вже незабаром знову пішла під вінець.

Цього разу шлюб був “по любові”, як вона сама запевняла.

Її третій чоловік, дядько Степан, був непоганою людиною і навіть погодився б забрати нас із братом. Але вони мешкали в однокімнатній квартирі, і мама вирішила, що діти їм лише заважатимуть.

– Вам і у бабусі добре. Ви вже звикли, то навіщо щось змінювати? – заявила вона тоді.

Мені було добре, бо бабуся, яка мене виховувала, ставилася до мене з великою турботою. Але мій брат не мав такого щастя. Його доглядала мамина мама, яка, як і вона, не надто переймалася дітьми.

Брату довелося дуже важко, і до сьогодні він не бажає ні чути, ні знати про нашу маму. Я розумію його почуття.

– У мене є для тебе подарунок, – раптом каже мама. – У мене зберігся гарний старовинний золотий набір, який передавався у нашій родині з покоління в покоління. Я хочу, щоб він дістався тобі. Давай я прийду до тебе додому?

– Не треба приходити і подарунків мені не потрібно, – різко відповіла я.

– Отакої! Не хочеш спілкуватися з рідною матір’ю? Це ж великий гріх! Так, я припустилася помилок, але ти ще не знаєш, як складеться твоє життя. Я теж вірила, що виходжу заміж за твого батька назавжди. А вийшло зовсім не так.

Не зарікайся, доню. Я перша зробила крок до примирення, – сказала мама.

Я не відповіла. Я не знаю, що мені робити. З одного боку, це моя мама. З іншого – вона жила своїм життям стільки років і тепер раптом хоче, щоб ми почали спілкуватися?

А що думаєте ви? Як мені вчинити?