Як тільки Ганна Олександрівна важко захворіла, її життя різко змінилося. Раніше діти й внуки рідко навідувалися, а тепер вони немов оселилися у неї вдома. Телефонні дзвінки почастішали і ледь не щодня хтось із родичів стукав у двері, приносячи пакети з продуктами чи ліками. А син Матвій, який і на свята забував телефонувати матері, раптом оплатив їй лікування у дорогій приватній клініці. І це було б чудово, якби ж турбота йшла від щирого серця.

— Мамо, як ти себе почуваєш? – запитала мене Оксана.

— Добре, доню. – А ти щось хотіла? – відповіла жінка.

— Просто запитати, як ти? – намагалась виправдати своє запитання донька.

— Доню, я тебе знаю ще з пелюшок, ти ніколи нічого просто так не запитуєш. Проте, мені приємно, що ти про мене згадала. – знервовано відповіла мати.

Потім подзвонила інша донька та сказала, що привезе онуків. Бабуся не могла відмовити від задоволення понянькати малечу, хоч їй було вже важко за ними доглядати. Був у жінки ще й син, якого вона обожнювала. “Спадкоємець” — називила вона його ще з дитинства, але не мала на увазі, що йому дістанеться все майно. Жінка ставилась до сина, як до продовжувач роду, адже у них рідко з’являлися хлопчики.

Діти завжди знали, що все майно мами має залишитися їм, проте ніколи не підіймали цю тему. Тільки їх турбувало, що кілька років тому у Ганни Степанівни з’явився прихильник, дід з сусіднього села. Він часто навідувався до жінки, допомагав їй з господарством та мав свою окрему кімнату в її будинку. Цей момент дуже хвилював дітей і вони боялися, щоб мати не переписала на нього своє майно чи якусь долю у будинку.

Жінка не була наївною. Вона чудово розуміла, що всі ці прояви уваги зі сторони дочок мають одну спільну мету — заповіт. Рідні старанно намагалися заслужити її прихильність. Онуки, яких вона раніше бачила тільки на свята, тепер постійно гостювали у бабусі. Вони сміялися, гралися та допомагали по дому.

Одного вечора, коли її донька вкотре зателефонувала, аби перевірити, як мама почувається, Ганна Степанівна вирішила діяти.

— Доню, — урочисто промовила вона, — я вирішила відписати все своє майно Барсіку. Він, принаймні, любить мене безкорисливо.

На іншому кінці лінії жінка запнулася, на мить втративши дар мови.

— Коту? Ти жартуєш, мамо?

— Ні, доню, я цілком серйозно. Барсік — єдина душа, яка завжди поруч, навіть коли мені найгірше. Чому б йому не віддячити?

Новина розлетілася родиною зі швидкістю блискавки. Вже наступного дня всі діти та онуки зібралися у домі бабусі. Вони були стривожені та навіть роздратовані.

— Мамо, ти не можеш так зробити, — почала Оксана. — Це ж нерозумно.

— А чому б і ні? — запитала спокійно жінка, дивлячись на своїх нервових спадкоємців. — Ви ж всі так добре піклуєтесь про мене, то чому Барсік не заслуговує?

— Ти ж знаєш, ми всі тебе любимо! — вигукнув її син Андрій.

— Так, мамо, — підхопив старший внук. — Ми ж тут для тебе!

Ганна Степанівна подивилася на своїх дітей та онуків з усмішкою.

— Добре, добре, заспокойтеся, — нарешті сказала вона. — Я жартувала. Наш Барсік не стане мільйонером.

Родичі зітхнули з полегшенням.

— Ось, — вона витягнула з шухляди заповіт та поклала його на стіл. — Я не зійшла з глузду. Все розподілено між вами. Але одне прошу — перестаньте сваритися між собою через це. Життя занадто коротке для таких суперечок.

Усі подивилися на заповіт, а потім на Ганну Степанівну, відчуваючи і сором, і полегшення водночас.

— Мамо, ми обіцяємо, — промовила Оксана, обіймаючи матір. — Ти маєш рацію. Ми всі тут не заради заповіту, а тому що ти нам дорога.

Тільки Андрій недовірливо подивився на заповіт та вирішив його перевірити. Чи не обійшла кого мати? Він взяв лист й почав читати, як його погляд зупинився на сумнівному рядку: “Коваленку Іллі Мироновичу залишається кімната у 18 квадратних метрів”.

— Мамо, це найбільша кімната у твоєму будинку? – недовірливо сказав син. – Вона залишається якомусь діду?

— Це не якийсь дід, – відповіла жінка. – Це мій хороший друг і той, хто піклується про мене, коли вас немає поруч.

— І ти вирішила залишити йому найбільшу кімнату у нашому будинку? – перепитала Оксана.

— А чому б і ні? Нехай на старості поживе як людина, за все те добро, яке він мені зробив. А як з ним обійшлися його родичі то й ворогу не побажаєш.

Ганна Степанівна знала, що справжня причина посиленої турботи дітей криється саме в заповіті, вона сподівалася, що тепер, коли всі карти відкриті, в стосунках з’явиться більше щирості та тепла. Проте вона дуже помилялася. Тепер діти по черзі навідувалися до матері і намагалися її напоумити, все переконували, що віддавати частину будинку діду Іллі це несправедливо. Ну допомагає він, ну навідується, так вони, мовляв, і самі можуть впоратися з усім, що потрібно для матері.

Тепер діти робили усе аби тільки мама викреслила з заповіту цього чужого діда. Спокій Ганні Степанівні тільки сниться.