Ми з Діаною дружимо вже роки, мало не з пелюшок, як то кажуть. Пройшли за наше сорокарічне життя всяке, я не можу сказати, що тільки я їй робила послуги, бо й вона мене часто виручала. Дуже вона мене підтримала, коли я потрапила в лікарню, вона й до моїх дітей приходила ночувати, щоб їм не було лячно, і готувала мені передачки та несла, щоб та картопля ще тепла була в рушнику та газеті.

Я так само сиділа з її дітьми, коли їй треба було, позичала гроші і одяг, як і вона мені. Я була певна, що між нами міцна жіноча дружба і ніщо її не зруйнує. Але.

Трапилася в Діани отак криза сорока і так її вивернула, що вона сама на себе стала не схожа. То кинулася якісь креми на себе вимащувати. Бо вони на основі равликів з Тібету. Далі почала себе розтягувати та нарощувати і підколювати…

І завжди прибігала до мене, щоб я підтвердила, що вона виглядає максимум на двадцять вісім років. Хіба мені шкода їй таке сказати? Я й кажу, що вона чудово виглядає і молода. А мовчу, що вона вже на себе не схожа.

А тут стала вона якась задумлива і навіть від мене потайна, а якось і каже:

– Ти могла б посидіти у мене, бо Віта ще спить при світлі.

– Добре, а ти куди?

– Та на одну зустріч. Ти ж мене виручиш?

– Звичайно.

Я пішла до неї ночувати, хоч її старшому синові п’ятнадцять, але він такий, що любить сестрі включити на ніч фільми і вона потім спати не може. Тобто, як нянька він не підходить. А її чоловік, Тарас, якраз був у відрядженні.

І от я переночувала у них і зранку відправила до школи та вже збиралася додому, як Тарас на порозі:

– А ти чого тут? Де Діана?

– Та у неї зранку щось на роботі і вона вже поїхала, попросила дітям сніданок приготувати, а у мене вихідний.

Я сплітала, бо зрозуміла, що як жінки нема цілу ніч вдома, а чоловік у відрядження, то щось не те. А тут вона теж на поріг, Тарас круглі очі і давай її випитувати, де вона була і чого я в них. Звичайно, що вона почала говорити іншу версію, а я взяла і втекла. А що я мала робити?

Не знаю, що вона там сплітала, але наче все у них добре, бо прийшла до мене і каже:

– Треба одну версію придумати. Тому слухай, що ти будеш казати в разі чого…

Ну і почала мене вчити, а я лиш питаю:

– А ти не хочеш спинитися?

– Ні, не можу, – каже, – ти собі не уявляєш, яка я зараз щаслива.

Що не зробиш для щастя подруги. Знову я в неї ночую, як знову Тарас раніше приходить, а Діани ще нема. Я й кажу завчену версію та й додому збираюся. І тут таке сталося…

– Я знаю, що ти за мною давно сохнеш, можеш не прикидатися…

– Що?, – у мене очі мов тарелі.

– Мені Діана розповіла, що ти була в мене закохана і тепер спеціально приходиш аби я на тебе звернув увагу. Вона все бачить, тільки не хоче вашу дружбу руйнувати через таке. То я не проти, якщо ти перейдеш до діла.

Я вилетіла звідти мов ошпарена. Я розумію, що в неї друге дихання, але таке видумати про Тараса? А як мій чоловік про це дізнається? Вони ж між собою спілкуються і ми часто збиралися на спільні свята. Та й мені отой масний погляд Тараса геть не милий, це точно вже не ігри.

Я вірю, що Діана зупиниться, але чи буде куди вертатися після того, як вона такий ураган в своє життя пустила? Як мені чинити в такій ситуації, що порадите?