– Ну, і де цей поворот? – запитала Олександра вже втретє. – На мою думку, ми його проїхали.

– Та ні, рано ще, – Ігор скинув швидкість, вдивляючись у засніжену дорогу. – Олег сказав, після заправки буде розвилка, і там праворуч.

– Заправка була п’ять кілометрів тому. Може, подзвонити йому?

– Дзвони. Тільки навряд чи вийде – він говорив, там із зв’язком біда.

Олександра дістала телефон, покрутила в руках. «Немає мережі» блимало на екрані.

– Ну, звичайно… І що тепер? У темряві блукати?

– Не переживай, Лесю. Там же все просто, будинок із червоним дахом на в’їзді до села. Назва ще така, щось якесь дерево.

– А якщо не туди звернемо? Ти навіть назву села не пам’ятаєш. До Нового року три години не хочеться святкувати його в машині.

– Та годі тобі, – Ігор потягнувся погладити дружину по плечу. – Нормально все буде. Ну, хочеш, я повідомлення перечитаю, там все написано.

– На дорогу дивись! От же ж, тут навіть зв’язку немає. Як у минуле потрапили.

– Зате як романтично, – підморгнув Ігор. – Тільки ти, я і зимова казка за вікном.

– Ой, дивись, дивись! – Олександра стрепенулась. – Он знак – «Дубки»!

– А я що казав? З деревами щось повʼязане. Ми не проїхали потрібний поворот.

За кілька хвилин з’явилися перші будинки села.

– Он він, червоний дах! – Олександра припала до скла. – І світло світиться, значить, точно те місце.

– Казав я, що знайдемо, – задоволено хмикнув Ігор, звертаючи до будинку. – Чудовий вечір буде.

– Як гадаєш, – Олександра поправила зачіску, дивлячись у дзеркало. – Усі вже приїхали? Олег казав, що компанія буде невелика…

– Зараз дізнаємось. Давай, Лесю, не переживай – Новий рік на дачі, що може бути краще?

У вікнах світилися гірлянди, на подвір’ї з’являлися силуети. Пахло димком і близьким святом. Олександра посміхнулася – передноворічна метушня завжди налаштовувала її на особливий лад, обіцяючи чудеса й сюрпризи. Ось і сьогодні щось нагадувало: це свято вони запам’ятають надовго.

Морозне повітря обдало обличчя, коли Олександра вибралася з теплої машини. Ігор уже діставав пакети з подарунками й салатами з багажника. На ґанок вийшла висока жінка в квітчастому пуховику:

– Добрий вечір! Ви до нас?

– Доброго вечора, – Олександра посміхнулася. – Ми до Олега. А він удома?

– Він у магазин поїхав, скоро має повернутися! – жінка спустилася з ґанку. – Я Олена. Проходьте до хати, не стійте на морозі.

– Дякую! Я Олександра, це Ігор.

Від будинку потягнуло димком – там, біля мангалу, двоє чоловіків поралися над шашликами. На веранді мініатюрна брюнетка у білому светрі розвішувала гірлянди.

– Романе, Миколо, допоможіть з пакетами! – гукнула Олена.

Чоловіки відволіклися від мангалу. Той, що вищий, у картатій сорочці, попрямував до машини:

– Зараз все занесемо. Жанно, відкрий двері!

Брюнетка на веранді потяглася до ручки вхідних дверей, впускаючи нових гостей у тепло будинку, що пахло хвоєю та мандаринами.

У просторій вітальні панував святковий безлад: стіл був наполовину накритий, під ялинкою лежало кілька пакетів із подарунками, на дивані – пакет мандаринів. У каміні потріскували дрова.

– Куртки можна сюди, – Жанна показала на вішалку. – Проходьте, ми якраз стіл накриваємо. Олег має скоро бути, але зв’язок тут поганий, не додзвонитися.

Незабаром повернулися Роман із Миколою, впускаючи свіже морозне повітря та вносячи оберемок дров для каміна. Розмова потекла сама собою – про зимові дороги, про те, як несподівано склалася ця зустріч Нового року на дачі.

Олександра з Ігорем швидко влилися у загальну метушню – вона допомагала накривати на стіл, він вирушив із чоловіками перевіряти мангал. У метушні знайомства та приготувань час летів непомітно.

Затишно вмостившись біля каміна з келихом ігристого компанія ділилася історіями про те, як усі познайомилися.

За вікном повільно опускалися великі снігові пластівці, а в будинку було тепло і святково – потріскували дрова в каміні, блимали різнокольорові гірлянди, і пахло спеціями та хвоєю.

– Ми з Олегом в одному відділі працюємо, – розповідала Олена, влаштовуючись зручніше у кріслі. – Другий рік уже. Він з іншого міста перевівся. Такий кумедний випадок був – перший тиждень він усе документи губив, ніяк не міг звикнути до наших місцевих порядків.

– Хіба? – здивувався Ігор, перезирнувшись з дружиною. – А нам казав, що він звідси – корінний. Розповідав, як тут дитинство пройшло.

Олександра сьорбнула ігристе, відчуваючи, як по тілу розливається приємне тепло. Вона згадала, як Олег захоплено ділився історіями про своє дитинство – так яскраво і докладно, що здавалося, він і справді все життя тут прожив.

– Може, просто не хотів розказувати, – припустила Жанна, підкидаючи в камін нове поліно. – Вони з Мариною і справді нещодавно тут. Познайомились із ними минулого року на корпоративі. Така гарна пара!

Микола якраз повернувся з вулиці, струшуючи сніг із куртки:

– Шашлик майже готовий. До речі, про корпоратив – пам’ятаєте, як Олег співав там у караоке? Це було щось!

Олександра поставила келих на столик. Щось не сходилося:

– З Мариною? Не чула про неї. Хіба він одружений?

Олена розсміялася, поправляючи плед:

– Та ні! Вони ж у листопаді заручини відсвяткували. Марина таку каблучку має дивовижну.

– У листопаді? – Олександра здивовано закліпала віями. – А минулого тижня за обідом розповідав, що від серйозних стосунків поки що далекий… Скаржився, що у великому місті дуже складно знайти «свою» дівчину.

Роман, який до цього мовчки слухав розмову, відклав телефон:

– Дивний він якийсь. То холостяк, то заручений. То місцевий, то ні…

– Ну знаєте, мужики різне кажуть, – хмикнув Микола, сідаючи на підлокітник крісла дружини. – Може, не хотів цю тему обговорювати. Або соромиться.

– Або соромиться, що так швидко все закрутилося, – підхопила Жанна, розливаючи по келихах залишки ігристого. – Вони ж лише пів року знайомі. Як у кіно – зустрілися на корпоративі, та й закрутилося!

За розмовами ніхто не помітив, як стрілки годинника підібралися до десятої. Олександра подивилася на екран телефону – зв’язку, як і раніше, не було. Вона все не могла позбутися дивного почуття – ніби вони говорять про різних людей. Але ж такого не може бути, правда?

– О, дивіться, машина під’їжджає! – Олена привстала, вдивляючись у вікно. – Зараз сам все розповість. Зачекалися вже!

Олександра підійшла до вікна. У світлі ліхтаря кружляли сніжинки, а засніженою дорогою повільно наближався автомобіль.

Фари висвітлили ґанок, і машина зупинилася біля будинку. Усі мимоволі подалися вперед, чекаючи на появу господаря.

– Ну нарешті! – Олена поправила зачіску. – Вже думали, що не приїде до Нового року.

Гримнули дверцята машини. Вхідні двері відчинилися, впустивши морозне повітря і високого світловолосого чоловіка з пакетами продуктів у руках.

– Ледве встиг у магазин! – весело оголосив він. – Останню пляшку ігристого… – він осікся, побачивши незнайомі обличчя. – А ви хто?

Запала тиша. Ігор повільно встав з крісла:

– Вибачте… Ви – Олег?

– Так, а що?

Олександра відчула, як по спині побігли мурашки. В голові вихором промайнули всі дива вечора: розповіді про роботу, загадкова Марина, заручини в листопаді…

– А ви… Ви хіба не в іншому місті раніше жили? – запитала вона тремтячим голосом.

– Іншому? – здивувався господар будинку. – Ні, корінний я, звідси. А ви… – він перевів погляд на свою компанію. – Ви їх знаєте?

– Познайомились годину тому, – повільно сказала Олена. – Вони сказали, що приїхали до Олега…

– До іншого Олега! – вигукнула раптом Жанна, і її очі округлилися. – Боже мій, ми весь вечір говорили про різних людей!

Роман розреготався першим. За ним Микола, потім Олена. За хвилину сміялися вже всі – і хазяї, і випадкові гості.

– Ви з якогось іншого паралельного всесвіту чи що?

– Ми до друга на дачу їхали, у нього тут дача. Сказав, будинок із червоним дахом. Село… Сашко, глянь, як воно так називався.

– Дубове, – сказала Олександра, звірившись із повідомленням у соцмережі.

Вона вже здогадалася, що сталося.

– А це Дубки! – вигукнув Олег і знову засміявся. – Оце ви втрапили!

– Господи, як незручно, – Олександра притиснула долоні до палаючих щік. – Ми тут господарюємо, допомагаємо, історії про вас слухаємо…

– І підозріло дивуємось, – підхопив Ігор. – Думаємо – що за людина така дивна, всім різне про себе розповідає!

Новий сміх пролунав на весь будинок.

– Треба Олегу зателефонувати! – Олександра схопила телефон.

Зв’язку не було.

– Може, з другого поверху вийде?

– Давайте я проведу, – запропонував господар будинку. – Там біля вікна іноді ловить.

Поки Олександра з Ігорем намагалися зловити зв’язок нагорі, внизу не вщухали сміх і вигуки – історія виявилася надто веселою.

– Є сигнал, тільки дзвінок не йде! – вигукнула Олександра. – Треба бодай СМС написати. Раптом відправиться. – Пальці тремтіли, коли вона набирала повідомлення: «Олеже, ми випадково приїхали в інше село. Тут теж будинок з червоним дахом і теж Олег))) Вибачте, що не там поинилися на Новий рік!

– Пішло?

– Так! – вона з полегшенням видихнула. – Тепер треба збиратися. Незручно людей турбувати…

– Яке турбувати! – почувся знизу голос Жанни. – Куди ви на ніч поїдете?

– Справді, залишайтесь, – підтримав господар будинку. – Місця всім вистачить!

Вони спустилися вниз, де вже розливали по келихах ігристе.

– За дивовижні збіги! – сказав Роман, піднімаючи келих.

Вечір продовжився вже в новому настрої – всі навперебій обговорювали кумедні розбіжності в розповідях про двох Олегів, згадували схожі історії. Костянтин притягнув гітару, і будинок сповнився піснями. Жанна дістала ананас, Олена поралася з ігристим.

Тільки Олександра іноді поглядала на телефон – зв’язок так і не з’явився, і вона хвилювалася, чи дійшло повідомлення. До Нового року залишалося менше пів години, коли за вікном знову з’явилося світло фар.

– Кого там ще принесло? – здивувався Олег, прямуючи до дверей.

На порозі з’явився… Ще один Олег. А за його спиною маячили Поліна та Максим.

– Ну що, щасливчики, приймайте давніх друзів, – усміхнувся він, струшуючи сніг із куртки. – Думали, дамо вам одним веселитись?

Запала коротка пауза, а потім будинок заструсився від нової хвилі сміху.

Годинник показував за чверть дванадцяту. За вікном кружляв сніг, а в будинку з червоним дахом ставало все тепліше й затишніше. Новий рік мав бути незвичним.

У коридорі стало тісно – нові гості знімали верхній одяг, знайомлячись зі старими.

– Ходімо на веранду! – запропонувала Жанна. – Там усе село як на долоні.

Вони висипали на дерев’яну веранду, яка одразу заскрипіла під вагою десяти людей. З сусідніх дворів долинали сміх і музика.

– Ох ти, – видихнула Поліна, дивлячись, як у світлі ліхтаря кружляють великі сніжинки. – Краса!

Микола притягнув звідкись старі санчата.

– Можна буде з гірки покататися. Тут поруч є спуск до річки.

Олена сперлася на поруччя:

– Уявляєте, якби ви не переплутали село? Сиділи б зараз у різних будинках…

– І не дізналися б, що десь поряд живуть такі чудові люди… – підхопила Жанна.

Олександра впіймала погляд Ігоря й посміхнулася.

Якихось пару годин тому вони переживали через те, що заблукали, а тепер стояли тут, серед людей, які дивним чином виявилися їм настільки близькими…