Як хороше мати добрих дітей, але ж як важко буває виховати у них щось добре. 

Мені 65 років, пів року тому стала вдовицею. Покинув мене мій коханий чоловік з яким прожили багато щасливих років. Жили ми пліч-о-пліч, завжди підтримували одне одного, ростили, плекали двох синочків. Тепер наші соколи живуть та працюють у місті, а я сама жила в селі. 

Важко без чоловіка, не звикла бути одна. Навіть інколи по привичці накриваю стіл на двох, а як згадаю, що нема мого Івана, то так і серце крається. Раніше тримали ми господарку, тепер у мене залишилось декілька курочок і город. Вирощую домашні овочі, зелень — усе для синочків, бо вони дуже люблять свіженьке домашнє. Тільки б ще приїжджали вони до мене трохи, бо зовсім вже нема часу в них на матір. Однак я все розумію…

Старший Ярослав має гарну роботу і йому дуже важко відірватися. Молодшому Любчику складніше в тому плані, не може знайти собі вдалу роботу. Все переходить з однієї роботи на іншу, тому також дуже рідко буває в селі.

Одного разу мені стало зле. Напевно тиск. Я ледь прийшла до хати на ліжко, думала полежу і перейде, але мені легше не ставало. Тоді наважилась зателефонувати Любчику, аби попросити про допомогу.

– Синочку, мені погано. Руки трясуться, не можу знайти номер швидкої, може ти зателефонуєш ?? — просила я його.

– Ну ти знала до кого дзвонити… А я звідки знаю який там у вас номер швидкої?? Поклич сусідку, нехай викличе тобі, може поки дійдеш до неї, то тобі вже легше буде. Бувай, не можу говорити. —  сказав Любомир.

Від почутого в мене очі слізьми залилися… Набираю тоді до Ярослава, але потім телефон впав на підлогу і більше я нічого не пам’ятаю. Розплющила очі я вже у лікарняній палаті, а біля мене сидів наляканий син Ярослав.

– Мамо, ти чого мене так налякала? Я дуже переживав, чекав тут цілу ніч, добре, що ти прийшла до тями. Матусю, моя люба —  говорив мені він.

– Сину, вибач, я не хотіла тебе налякати. Поки я ше не відійшла у засвіти, хочу сказати тобі дещо дуже важливе —  тремтячим голосом говорила я.

– Я тебе слухаю, що таке?

– Річ у тім, що я не твоя рідна мама. Так склалось, що тато спочатку одружився з твоєю мамою, але народжуючи тебе, трапились ускладнення і вона померла. Твій батько був у розпачі, але через рік взяв мене заміж. Він не хотів, щоб ти зростав без мами, а я любила тебе завжди, намагалась бути для тебе прикладом. Проте ми з Іваном домовились тримати в таємниці те, що ти мій нерідний син. Згодом переїхали в інше місто, там де нас ніхто не знав. Потім народився Любомир, й Іван був дуже добрим чоловіком та батьком. Пробач нам, що ми не розповіли тобі — зі сльозами ледь говорила я.

– Я знав, мамо. Колись малий Любомир хотів насолити мені та показав документи зі старої тумбочки. Але я анітрохи не засмутився тому що ти все одно була і є моєю мамою і я тебе дуже люблю. Знаєш, у когось зовсім немає батьків, а мене аж дві мами й тато. Я дякую тобі за все, що ти зробила для мене. 

Тоді я видихнула з полегшенням і сказала:

– Тепер я можу зі спокійною душею помирати.

– Мамо, куди помирати? А як же я? Хто онуків бавити буде? В мене от для тебе новина є, я хочу одружитись і забираю тебе до міста, щоб ти в майбутньому онуків няньчила і не сумувала. А ти помирати зібралась?

– Яка гарна новина! Дякую, сину! Ну тоді куди я подінусь? Тепер мушу поправлятись як найшвидше.

Так і сталося, син забрав мене до міста і я з радістю та трепетом чекаю тепер на онучку. Моє життя дуже змінилось у кращу сторону. Однак є у мене сум на серці через сина Любчика. Тепер він звинувачує мене та Ярослава у всіх його бідах і проблемах. Мовляв, це через нас його життя не складається, бо я з батьком любили чужого більше ніж його. Однак це не так.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.