Одного разу в невеличкому селі під назвою Верхні Капці жила собі пара – Ганна й Петро. Вони були разом уже десять років, і все в них йшло гладко, як масло по хлібу. Але ж хто б міг подумати, що одного дня Петро стане героєм справжньої сільської драми?

Якось Ганна, повертаючись із базару, почула від сусідки Марфи новину, яка була схожа на грім серед ясного неба.

— А ти знаєш, Ганно, твій Петро вчора зрадив тобі! – прошепотіла Марфа, наче секрет державного значення.
— Що?! – Ганна аж кошик із картоплею ледь не випустила. – Як це зрадив?
— Та отак! Я сама бачила, як він на нашій вулиці з чужою куркою до хліва зайшов!

Ганна спочатку не повірила. “Може, то якась помилка,” – подумала вона. Але ж цікавість узяла гору. Вона тихцем прослідкувала за чоловіком наступного дня. І що ви думаєте? Петро справді пішов до сусідського двору, взяв під пахву курку Мартина і поніс її до їхнього хліва!

Ганна вирішила діяти негайно. Вона зачекала, поки Петро повернеться додому, і влаштувала йому допит:
— Петре, що це за неподобство?! Ти що, зрадив мене з чужою куркою?

Петро почервонів, як буряк, але швидко знайшовся:
— Та ти що, Ганнусю! То не зрада! То я просто хотів дізнатися, чи наша квочка краще яйця кладе за Мартинову. Наука, розумієш? Експеримент!

Ганна закотила очі й пробурмотіла:
— Наука в нього… Та я зараз тобі таку науку влаштую!

І вже наступного ранку все село знало про “зраду” Петра. Люди сміялися так, що аж корови переставали жувати сіно. А Петро тепер кожного разу, коли бачив курку, червонів і намагався обійти її десятою дорогою.

Відтоді Ганна завжди казала:
— Добре, що хоч не з індичкою було! А то б я вже й не знала, як це пережити!

І хоча Петро ще довго виправдовувався, що то була “не зрада, а експеримент”, у Верхніх Капцях його назавжди прозвали Петром-Курознавцем. І жили вони з Ганною далі – весело, голосно й із щоденними жартами про курей.