“Як же я була сліпою… Скільки разів я відмовлялася від її допомоги, скільки разів я змушувала Маркіяна вибирати між мною і його матір’ю. Я забула про те, що сім’я — це не лише чоловік і дружина, але й батьки, і діти, і всі ті, хто дарує нам свою любов. А тепер я розумію, що втратила шанс бути ближчою до неї, навчитися від неї, ділитися з нею своїм життям.

Але вже пізно… Вона більше не з нами. І всі мої спроби виправдати себе, знайти пояснення своєї поведінки — марні. Я втратила щось важливе, щось, що вже ніколи не повернеться. І тепер залишаються лише спогади й каяття, що я не змогла бути кращою невісткою, кращою людиною. Пробачте, мамо…”

Коли я тільки вийшла заміж за Маркіяна, я відчула, що знайшла своє щастя. Він був добрим, уважним і турботливим чоловіком, ми з ним жили в злагоді. Але була одна людина, яка мене дратувала до глибини душі — його мати, Вікторія Олександрівна.

Вона завжди намагалася бути поруч. Запрошувала нас на обіди, приносила подарунки, турбувалася про нашого сина. Вона завжди знаходила спосіб увійти в наше життя, і це мене нестерпно дратувало. Я відчувала, що вона намагається контролювати наше життя, втручатися у наші справи. Невже вона не розуміє, що в нас є своє життя? Я виходила заміж за Маркіяна, а не за всю його родину.

Я говорила чоловіку, що ми повинні триматися подалі від неї, що вона повинна зрозуміти, що ми вже дорослі й можемо самі про себе подбати. Часом мені здавалося, що він погоджується зі мною, але потім я бачила, як він із радістю приймає її гостинці, як його обличчя розцвітає усмішкою, коли вона приходить на гостину. Це обурювало мене ще більше. Я почала уникати її, знаходити приводи, щоб не ходити до неї в гості, і навіть говорити чоловіку, щоб він теж не ходив.

Одного вечора, коли Маркіян повернувся додому з черговим гостинцем від Вікторії Олександрівни, я не витримала:

— Маркіяне, навіщо ти знову прийняв ці її пиріжки? Ми ж маємо все своє! — роздратовано сказала я, кидаючи погляд на пакет.

— Оксано, вона просто хоче зробити щось приємне для нас, — відповів він, уникаючи мого погляду. — Це ж просто пиріжки, не більше.

— Але вона постійно намагається влізти в наше життя! Хіба ти цього не бачиш? Вона не розуміє, що у нас своє життя і нам не потрібна її постійна допомога!

Маркіян зітхнув, а потім тихо промовив:

— Вона ж моя мама, Оксано. Вона просто хоче бути поруч.

Я відчула, як хвиля гніву піднімається в мені:

— А я виходила заміж за тебе, а не за всю твою родину!

Маркіян мовчки пішов до іншої кімнати, залишивши мене саму з моїми думками. Я була переконана, що маю рацію.

Минали роки. Наш син підростав і я бачила, як він любить свою бабусю. Але моє серце залишалося холодним. Я була впевнена, що Вікторія Олександрівна просто не дає нам спокою. І навіть коли вона почала хворіти, я не відчувала співчуття. Думала: «От нарешті ми будемо жити своїм життям».

Але одного дня я прийшла додому і побачила Маркіяна, який сидів у нашій вітальні, тримаючи в руках лист. Його очі були червоні від сліз, а обличчя сповнене болю. Він простягнув мені листа й сказав: «Це від мами».

Я повільно відкрила його і почала читати. Вікторія Олександрівна написала мені про свої почуття, про те, як вона завжди намагалася бути поруч не для того, щоб заважати, а щоб допомогти, щоб підтримати нас, коли ми цього потребували. Вона вибачилася за все, що, можливо, зробила неправильно, і написала, що дуже любить нас із Маркіяном та онука.

У кожному слові відчувалася її любов і коли я дочитала до кінця, сльози покотилися по моїх щоках. Я відчула, як моє серце наповнюється каяттям.

— Маркіяне, я… я була такою сліпою, — прошепотіла я, не піднімаючи очей.

— Я знаю, Оксано, — м’яко відповів він. — Але тепер ми можемо вчитися на цьому і бути кращими.

Я обійняла його і сльози знову побігли. Я знала, що вже нічого не виправлю, але я обіцяла собі більше ніколи не допустити такої помилки.

Я раптом відчула, як важко мені дихати. Я зрозуміла, що весь цей час намагалася зруйнувати те, що було найцінніше — сім’ю. Я не помічала любові й турботи, я бачила лише контроль та втручання. І тепер, коли було вже пізно, коли Вікторія Олександрівна вже не могла з нами бути, я зрозуміла, як сильно я помилялася.

Моє серце переповнювалося каяттям і сльози текли по моїх щоках. Я хотіла б повернути час назад, щоб виправити свої помилки, але вже не могла. Тепер я знаю, що таке справжня втрата, і як важливо цінувати тих, хто поруч, поки вони ще з нами.