— Невже я така невдалий вибір у невістки, що моя свекруха тільки й шукає приводу триматися осторонь? Подруги нерідко скаржаться на надмірну увагу чи втручання свекрух у їхнє життя, а у мене все навпаки — байдужість. Я вже не знаю, як до неї підходити: бути ввічливою чи, може, проявити більше ініціативи? Чому вона так тримає дистанцію? Часом здається, що справа в мені. Але я ж намагаюся бути доброю, привітною, уважною… Не розумію, що я роблю не так.

Коли я тільки вийшла заміж за Юрія, усе здавалося майже ідеальним. Люблячий чоловік, затишний будинок, хай і старий, але вже відремонтований. Навіть свекруха, Тамара Вікторівна, на перший погляд здавалася просто чудовою. Усі розповіді знайомих про суворих чи прискіпливих свекрух здавалися мені казками. Я щиро вірила, що мені неймовірно пощастило.

Але через кілька місяців після весілля я почала помічати, що щось не так. Тамара Вікторівна рідко телефонувала, майже не приїжджала, а коли й приходила, то поводилася як гість, який не знає, чи його запрошували. Її поведінка була холодною й стриманою, ніби я зробила щось, що її образило.

Одного вечора, коли ми з Юрієм вечеряли, я вирішила поділитися своїми думками:

— Юро, я вже кілька тижнів думаю про твою маму. Вона завжди така відсторонена? Мені здається, що я їй не подобаюся. Вона навіть розмовляє зі мною, ніби я чужа.

Чоловік здивувався, відклав виделку й уважно на мене глянув:

— Чесно кажучи, я сам не можу цього зрозуміти. Моя мама завжди була відкритою, любила компанії, сімейні зібрання. Ти не винна, не хвилюйся. Я поговорю з нею.

Я зітхнула, згадуючи одну ситуацію:

— Зустріла якось твою маму на ринку. У неї були важкі сумки, а я пожартувала, що вона, мабуть, скупилася на місяць уперед. Вона тоді загадково усміхнулася й сказала: “Поживеш із моє — зрозумієш.” А потім запропонувала допомогу, гроші. Мені було так незручно. Я їй тоді відповіла сухо, ніби хотіла, щоб відстала: “Мамо, не хвилюйся, у нас все гаразд.” Може, вона образилася?

Юрій уважно вислухав і пообіцяв з’ясувати, що не так. Наступного дня він поговорив із матір’ю. Виявилося, що Тамара Вікторівна тримала дистанцію, бо боялася нав’язуватися. Вона вважала, що ми, як молода пара, потребуємо простору й часу для себе.

Коли Юрій розповів про розмову, я не могла не посміхнутися:

— Тобто вона не сердиться на мене? — запитала я з полегшенням.

— Ні, зовсім ні, — засміявся він. — Вона просто не хотіла стати тією свекрухою, про яких розповідають анекдоти.

Ми вирішили запросити її на вечерю, аби розвіяти всі сумніви. За теплим сімейним столом, зі свічками й ароматом домашніх страв, ми нарешті знайшли спільну мову. Я побачила, яка вона добра, турботлива й трохи сором’язлива жінка, яка просто боялася зробити щось не так.

І єдине, про що я шкодувала: чому ж ми раніше не поговорили відверто? Усі ці сумніви та переживання можна було вирішити однією простою розмовою.

З того часу наші стосунки стали значно теплішими. Тамара Вікторівна більше не виглядала чужою, а стала справді рідною людиною, до якої я завжди можу звернутися за порадою чи підтримкою.