Моє життя ніколи не вирізнялося особливими подіями — усе було спокійно, передбачувано, навіть трохи монотонно. Але все змінилося, коли в ньому з’явився Олександр.

Він був харизматичним, веселим і помітно молодшим за мене, що тільки додавало нашому спілкуванню якогось пікантного відтінку. Після кількох місяців зустрічей я запропонувала йому переїхати до мене. Мені здавалось, що це новий розділ у моєму житті — яскравий і сповнений надій.

Однак я навіть не задумалась, як цей крок може вплинути на мою доньку Наталю. Вона вже була дорослою, самостійною дівчиною, і наші стосунки завжди залишались теплими та довірливими. Ми підтримували одна одну в усьому, і навіть після мого розлучення з її батьком Наталя залишилась для мене найкращою подругою.

Коли я вперше познайомила її з Олександром, вона поводилася привітно й стримано, але щось у її погляді мене насторожило. Я, втім, вирішила не надавати цьому значення, списавши все на звичайне хвилювання.

З часом я стала помічати, що обидва — і Наталя, і Олександр — поводяться якось інакше.

Донька, попри свою завантаженість на роботі, почала частіше залишатися вдома, а Олександр виглядав то задумливим, то надміру турботливим. Їхні погляди іноді перетиналися так, ніби вони ділили якусь таємницю, і це змушувало мене відчувати тривогу.

Одного вечора все прояснилося. Я випадково почула їхню розмову на кухні. Наталя говорила тихим, напруженим голосом:

— Ми не можемо продовжувати це, Сашо. Це неправильно. Мама не заслуговує на такий біль.

— Я знаю, Наталю, але не можу інакше, — відповів він. — Я люблю тебе. Скільки ще ми будемо це приховувати? Нам треба їй усе сказати.

Слова врізалися мені в серце, мов лезо. У ту мить я просто не могла повірити, що це відбувається зі мною. Моя донька і мій партнер — люди, яким я найбільше довіряла, — зрадили мене.

Не в змозі залишатися в цьому домі, я просто вийшла. Йшла вулицею, не розуміючи, куди направлятися і що робити далі. Як тепер жити під одним дахом із цими людьми? Як змиритися з болем і знайти сили рухатись далі?