Я завжди була міською панянкою, навіть не думала, що колись проміняю мегаполіс на скромне село Залужани. От тільки іншого виходу у мене просто не було. Відколи я стала матір’ю для свого синочка Андрійка, світ перевернувся з ніг на голову. 

Односельці мене спершу не дуже поважали, остерігалися, потім всіх навколо почало цікавити, хто я така і звідки взялася. Коли зрозуміли, що особисту інформацію я не поширюю — відчепилися. 

Завоювала довіру людей важкою працею. Я ж у Львові в медичному вчилася, от і почала працювати місцевою фельдшеркою. Хоч ми з Андрійком ніколи не розкошували, але на сите життя нам вистачало. 

Я його сама на ноги ставила, з особистим життям так і не склалося. Як тільки син став підростати, почалися незручні питання:

– Мамо, а де мій тато? Невже я ніколи його не побачу?

– Ні! Ніколи! Тобі мене одної мало? 

– Та ні, але ж цікаво, який він, що за людина…

– Викинь ці дурниці з голови! Краще про навчання думай. 

Андрій був золотою дитиною, бачив, як мені важко самій, тому вчився на самі п’ятірки, ніколи не вплутувався в погані компанії і завжди допомагав мені по господарству. Сама й не зчулася, як йому виповнилося 18 років, і він вирішив вступати до столичного вишу. 

Я відмовляла сина, казала, що нам таке задоволення не по кишені, але малий про це так мріяв, що без жодних репетиторів сам вступив на бюджет. Важко було відпускати дитину так далеко, але я ж його до себе не прив’яжу.

От з того часу між нами, ніби чорна кішка пробіглася. Андрій рідко приїжджав додому, а коли й навідувався до мене, то ми постійно сварилися. Він став залежний від ідеї розшукати свого батька. Одного разу так розсердився, що вчепився мені в плечі і трусив, поки я не закричала. 

– Ти жорстока! Безсердечна! Залишила дитину без батька! Хіба я не маю права знати, чий я син?

– Мій! Тільки мій. 

Після таких сварок він міг не даватися чути місяцями, навіть не телефонував. Я плакала, не знаходила собі місця. Якби не робота — давно би вже мізками поїхала. 

Якось синочок повернувся додому не сам, а з дівчиною. Я втішилася, вибігла до них в подвір’я, і тут мій Андрійко заявляє: 

– Знайомся, мамо, це моя дружина — Зоряна!

– Як? Як це дружина?

– 2 місяці тому розписалися. 

– А чому ж мені нічого не сказав? Благословення не попросив? 

– Та ми ж не вінчалися — розписалися лише. 

– Синку, ти що! То ж такий гріх!

– Хто б казав про гріхи, мамо! Сама певно навіть не знаєш, від кого дитину нагуляла, а нас соромити зібралася? 

Я навіть вимовити нічого не змогла. Стояла, як вкопана, а сльози зрадливо котилися по моїх щоках.

– Андрію, ти що?! Як ти міг? – заступилася за мене новоспечена невістка. 

Зорянка виявилася дуже доброю і милою дівчиною. Завела мене в хату, накрапала заспокійливі краплі і вклала в ліжко. Я крізь сон ще чула, як вони сварилися між собою: 

– Не очікувала я від тебе такого! Вона ж твоя матір, а ти їй таке ляпнув! Де твоя совість? 

– Зорянко, не суди строго! Краще подумай — як би ти себе поводила, якби Марина Петрівна приховувала від тебе, хто твій тато? 

Прокинулася вже під ранок. Протираю очі, а в хаті порожньо. Поїхали мої діточки, лишили мене саму. Після того візиту цілий тиждень ходила селом, наче сама не своя. Не знала, як жити далі, але відкривати синові свій секрет навіть і не думала.

Хай краще мене ненавидить, ніж буде знати правду!

Час рікою пливе, як співається в пісні… Досі не віриться, що мені вже 70 років! В мого Андрійка вже й свої дітки дорослі. Вирішив син з невісткою влаштувати мені сюрприз на ювілей. 

Орендували ресторан, накрили такі столи, що аж гнулися від наїдків. Навіть музика жива була. Я насолоджувалася тим, що святкую свій День народження в колі найближчих для мене людей. 

Наприкінці вечора Андрій піднявся, взяв до рук келих і сказав: 

– Хочу випити за мою маму, яка всього мене навчила, яка піклувалася про мене, любила і оберігала. Дякую тобі, моя найдорожча! І низький уклін моєму батькові. Хоч я навіть не бачив його ні разу, але якби не цей чоловік — мене б у тебе ніколи не було. 

– Нічого, синочку. Я теж твого батька в очі не бачила, як і твоєї мами. 

Всі аж ахнули, дивилися на мене кілька хвилин, як на божевільну. Подумали, напевно, що я вже в старечий маразм впала. 

– Тобто? Нічого не розумію…

– Не рідна я тобі, Андрійку. Тебе мама лишила на порозі лікарні, в якій я проходила інтернатуру. Коли я вперше заглянула в твої оченята — вже знала, що ти станеш моїм синочком. Моя подруга допомогла оформити мені документи, але містом швидко почали розповсюджуватися плітки, про те, що я покинутого малюка прихистила. Я не хотіла, щоб ти так про це дізнався, тому й втекла в село. 

– Чому ж ти раніше мені нічого не сказала?! 

– Не хотіла, щоб ти від мене відрікся. 

На кілька хвилин в залі запала тиша. Тут раптом син кинувся мені на шию, розплакався, як маленький хлопчик. 

– Пробач мені, мамо! Ти для мене найрідніша, я тебе ніколи не покину, обіцяю. 

З того часу ми з Андрійком нерозлийвода. Він робить все, щоб віддячити мені за те добро, яке я для нього зробила. Але мені нічого від нього не потрібно, крім щирої любові і поваги. Хіба може бути щось важливіше?!

Чи зворушила Вас ця історія? 

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело