Коли говорить про те, як потрапила у військо, як «штурмувала» військкомат навесні 2022-го, як любить працювати на позиціях із бійцями — у неї в очах горить вогонь.

Вона прийшла в армію з цивільної журналістики. З 2016 року працювала в газетах та на телебаченні. Викладала в студентів коледжу, є магістром журналістики. Безпосередньо перед широкомасштабним вторгненням була журналісткою «Суспільне Запоріжжя».

За її спиною — кілька тижнів життя в окупації, вперте «стояння» під військкоматом, отримання офіцерського звання і побудована з нуля робота відділення комунікацій новоствореної бригади. Цим своїм успіхом Анастасія щиро пишається.

Кореспондент АрміяInform зустрілась із пані офіцером в час, коли бригада відведена на відновлення. Ми запитали військовослужбовицю про мобілізацію і мотивацію, страх і смерть, контузію і фронт, і не лише.

Життя в окупації: прямі включення для телебачення і сало в підвалі

Анастасія пригадує, що приблизно 23 лютого 2022 року вже розуміла, що буде широкомасштабне вторгнення: якраз приїхала в гості до батьків, у Запоріжжя, і залишилася в них ночувати.

— Ввечері, коли транслювалося засідання держдуми рф, а згодом — відео, як росіяни заїжджають на нашу територію, я вкотре зрозуміла, що росіяни нахабно, вже не гібридно, порушують наш державний суверенітет. Зранку прокинулася від того, що були перші прильоти в рідному місті, по аеродрому, тремтіли вікна. Спросоння було важко зрозуміти: чи це сон, чи це все реальне життя, — каже вона.

Того ж дня пішла до місцевого військкомату, але повернулася — оскільки офіційно перебувала на лікарняному.

Відтак із родиною вирушили в один із населених пунктів, де мешкали бабуся та дідусь Анастасії, — допомогти по господарству тощо. Але за декілька днів росіяни окупували цей населений пункт.

— Я підійшла до вікна, не зрозуміло було, що взагалі відбувається. У місто не вийдеш, тому що тривають постійні інтенсивні обстріли… Незрозуміло було, що робити — і це перший такий досвід. Майже цілодобово дивилися марафон. У вікні бачили людей у військовій формі з білими пов’язками на руках. А одного разу проїхав танк із літерою Z, — аналізує свої спогади Анастасія.

Далі було життя в окупації — і прямі включення телефоном для українського телебачення про воєнні злочини росіян, цілодобові обстріли цивільної інфраструктури тощо. Все бачила на власні очі.

— У будинку не було ні газу, ні світла, ні води. Ми ходили в підвал. Інколи сиділи там цілодобово. Але: їли сало, добре, що бабуся з дідусем його закрили в трилітрових банках… Потім почала надходити якась гуманітарна допомога. Ходили по хліб разом з мамою, на свій страх і ризик. Бо було неясно, як вони реагують на чоловіків на вулицях, наприклад, — каже Анастасія.

Вибралися на підконтрольну Україні територію на початку березня.

«Я, звісно, не Джоннік, не Рембо, але була серйозно налаштована вступити до лав ЗСУ»

Після повернення, каже Анастасія, вирішила йти в РТЦК.

— Бо ще до початку повномасштабного вторгнення я батькам сказала, що хочу бути максимально корисною своїй країні — але вже в пікселі. Ніхто не вірив, що мене тоді, таку малу і тендітну, призве хтось, але для мене це було важливо: бути частиною команди, яка звільнить окуповані території; частиною команди, яка стоїть зі зброєю в руках і має чітку мотивацію, — каже Анастасія.

Утім, додає, що військкомат довго «варив» і не хотів призивати.

— Заяву взяли ще в березні зі словами типу «у мене донька вашого віку, я призивати вас не дуже хочу, але ви маєте на це право». Так, вони бачили, що я звісно, не Джоннік, не Рембо, але була налаштована серйозно. Тому сказали чекати. А ще кажуть: «Ну, дивіться, у вас така освіта, що ми журналістів призиваємо лейтенантами одразу на офіцерську посаду. Наразі всі вакантні посади пресофіцерів зайняті, вакантів у службах зв’язків з громадськістю немає, чекайте». Та мені не потрібне було офіцерське звання, я хотіла просто бути корисною вже, я хотіла вирушити навчатися.

Очікування тривало зо два тижні. Зрештою, зателефонували та сказали прибути на 8:00 з речами. Серед натовпу чоловіків було лише дві дівчини — дві Анастасії. Відбирали новобранців для навчального центру артилеристів. Скільки дві Анастасії не тягли вгору руки — їх наче не помічали.

Тоді військовий сказав: «Дівчата, там артилерійські боєприпаси — такі розміром, як ви. Може й важчі. Це — не для вас, чекайте».

Очікування тривало ще кілька тижнів. Потім був відбір в «учебку» зв’язківців.

— І знову ми стояли в першому ряду. В очах військового читалося беззвучне «ну і де вони взялися на мою голову?». І сказав, щоби приходили наступного разу. Я вже роздратувалася, подумала, що не на ту напали! Підходжу і кажу: «Пане майоре! Я все розумію! Ми дівчата! Але дайте нам можливість відправитись в цю «учебку». Це ж вже не артилерія, це зв’язок!». Він запитав, чи готові ми мотки проводів тягати чи супутникові антени великі. Ми відповіли, що якщо треба — то так. Він зрозумів, що ми від нього не відчепимося. І що цей сценарій повториться і завтра вранці. Пішов до начальника ТЦК. Вийшов — і ми відправилися в автобусі в навчальний центр у Львівській області, — на одному подиху та з азартом говорить Анастасія. І додає: — Ми були щасливі. Розуміли, що то новий етап нашого життя. Одна з моїх мотивацій приєднатися до лав Сил оборони — це окупований населений пункт, де я росла. Куди приїжджала до бабусі й дідуся на канікули, де їла найсмачніші вареники, де збила собі не одне коліно під час поїздок на велосипеді. Це — спогади з дитинства, які отруєні тим, що зараз там — росіяни.

Після офіцерських курсів — на Куп’янсько-Сватівський напрямок

У навчальному центрі була і теорія, і практика, і фізична підготовка. Після навчального центру — розподіл у 5 окремий полк зв’язку, в Чернігівській області. Там працювала з документообігом. Та бажання стати частиною саме бойової бригади не згасало.

Зрештою, після року такої служби Анастасія таки здійснила, як вона каже, свою мрію: перевелася у бойову бригаду — 44 окрему механізовану, новостворену. Це було в червні 2023 року. Анастасія мала звання старшого солдата.

— Це було просто нове життя! Кардинально інший стиль життя! Злагодження, фоторепортажі, інтерв’ю. Ми напрацьовували архів, тоді ще не було Facebook-сторінки, YouTube-каналу, — каже Анастасія, і знову з вогнем в очах.

У липні 2023-го Анастасія пішла на офіцерські курси — а в серпні вже отримала звання. І одразу — на Куп’янсько-Сватівський напрямок.

Спочатку була у відділенні комунікацій бригади сама, але тепер розширилися.

«У квітні 2024 року вперше відіспалась — на позиціях у мінометників»

Робота на передовій, на Харківщині, каже Анастасія, це «одна суцільна насолода»:

— … Коли ти не сидиш на місці, а кожного дня їздиш по підрозділах, спілкуєшся з військовослужбовцями. Ну і для них це теж підтримка. Так, найбільше я люблю працювати на позиціях із хлопцями. У нашій бригаді — неймовірно вмотивовані люди. Є військові старшого віку, є ті, в кого шість контузій. І вони кажуть: «Я тут до останнього». Ці люди повертаються навіть тоді, коли можуть піти з війська. Але вони розуміють, що якщо вони зараз там не зупинять ворога, то ворога доведеться вже зупиняти тут, на мирній території.

Анастасія каже, що у квітні 2024 року вперше відіспалась саме на позиціях — у мінометників.

— Я так міцно ніколи не спала, як там. Було дуже затишно. Чула, як танчик працював поруч, чула, що РСЗВ прилітало, касети… А тобі так класно і затишно, що ти поруч із цими людьми… Хоча й було усвідомлення небезпеки та ризиків — але страху не було.

Та одного разу ворожий снаряд розірвався геть близько — Анастасія дістала контузію. Це було в місці, де ночували, 27 травня 2024 року.

— Якби це сталося на позиціях — було б не так образливо. ДСНСники сказали наступного ранку, що це був або «Ураган», або «Смерч». Ракета впала за 10 метрів від мого вікна. Пам’ятаю дуже чітко цей звук, полум’я, як штукатурка посипалася. Загалом у мене — 11 днів народження з початку широкомасштабного вторгнення. Наприклад, за 50 метрів від мене прилетів С-300, я тоді якраз працювала з документами, біля вікна. І через дорогу прилетіло, але снаряд застряг у каналізації і не розірвався.

Плани на майбутнє: фільм про бригаду

Працює Анастасія і з українськими, і з іноземними медіа. Каже, що всі — добросовісні.

— Але все ж таки особисто моя думка — наші українські журналісти більше дотримуються стандартів. А от серед іноземної аудиторії трапляються і фіксери, і журналісти, які женуться за сенсацією. Українські ж розуміють, що треба дотримуватись стандартів, зайвого не питати, бо це, насамперед, безпека наших військовослужбовців.

Працювати в комунікаціях військової частини Анастасії комфортно через те, що і командування бригади, і безпосередньо підрозділів розуміє важливість популяризації військової частини в контексті інформаційної війни та інфопротистояння з ворогом.

Подальші плани на розвиток комунікацій — створити фільм про військовослужбовців бригади.

— Наразі документалістику знімаємо, по 20 хвилин фільми, зйомки з позицій. Але хочеться, звісно, більше контенту, більше історій з передової. Так, вони розуміють, що може прилетіти артилерія, міномет чи FPV, але вони все одно йдуть і виконують свій обов’язок. Дуже мені запам’яталася фраза одного військовослужбовця, піхотинця на Куп’янському напрямку: «На коліна перед ворогом я не стану. Але стану лише в двох випадках: у разі перемоги — поцілувати землю. І перед матір’ю».

У пресофіцерів є різні підходи, каже Анастасія, але її пріоритет — робота на бойових позиціях, моральна підтримка військових:

— Важливо, щоб вони розуміли, що ми не відсиджуємося десь у тилу. Бо ж є контраст між 17 км від нуля і 2 км від нуля. Знаєте, коли заїжджаєш у фронтове село — там ніби смерть панує: немає жодного цілого будинку чи вцілілого дерева; там ніби повітря просякнуте смертю. І всі, наче за невидимим сигналом, в авто затихають, наче перетинаючи якийсь портал в інший світ. І це відчувається навіть тоді, коли заїжджаємо в такі населені пункти поночі. Це дуже невловимі і непоясненні речі, але вони є.

На відновленні зробила нігтики й волосся пофарбувала, бо на бойових — гулька-style

З відстані часу, пригадуючи, як «штурмувала» ТЦК, Анастасія стверджує: у виборі своєму не розчарувалася.

— Розумію, що я на своєму місці. Хоча розумію, що наразі геть не бачу себе в цивільному житті, в сенсі роботи. От сьогодні демобілізація — а завтра що? Будувати своє життя з нуля? Так, інколи є бажання залишитися в армії — а потім бачиш фрагменти цивільного життя, — і так хочеться і собі цього добробуту, сімейного гніздечка і щоб припинилася війна, — ділиться військовослужбовиця.

Зараз військова частина — на відновленні. Цікавлюся, що із цивільних радощів дозволила собі Анастасія найперше, коли бригада вийшла з району бойових дій.

— Нігтики. І волосся пофарбувала. Бо там на це геть немає часу. Гулька-style — і поїхала, — кокетливо усміхаючись, каже вона.

Запитуємо у військовослужбовиці, що б вона порадила цивільним, які досі не приєдналися до лав Сил оборони України, зокрема, через страх. Ось що на це відповідає Анастасія Шевченко:

— Якими б сильними не були Сили оборони, але вони не в силі забрати силою всіх. Це має бути свідомий вибір. Раніше не було такого помітного розриву між цивільним і військовим світом, всі працювали проти ворога воєдино. Зараз, на жаль, цей розрив уже відчувається. Я не можу сказати, що це погано. Ми — там, щоб цивільні тут могли спокійно жити. І це класно, що це життя продовжується — попри обстріли, ракетні удари і те, що фронт, на жаль, просувається… Тому… Яка моя порада цивільним? Пробувати. Так, зараз усі вже втомилися від війни — і цивільні, і військові. Але якщо там зараз їх не зупинити, то доведеться їх зупиняти тут.

— Що для вас буде завершенням війни?

— Хоча б оголошення про режим припинення вогню… Але особисто для мене війна закінчиться тільки тоді, коли рідну область і не лише звільнять від ворожої окупації. А повернення територій і відновлення кордонів — це справа не одного дня, навіть не місяця.

Фото Дмитра Удода та з особистого архіву Анастасії Шевченко

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-01-04 06:50:00