— Коли в мене буде весілля, я хочу, щоб у руках був букет ромашок, – сказала мрійливо Тоня.

Толик підійшов і обійняв її своїми великими ручищами: – Ромашки на весілля? Чи не занадто просто? Краще троянди…

— Ні, ромашки, ось такі як зараз.

Толик відпустив Тоню і, нахиляючись до кожної квітки, вибирав найбільші. – Такий букет підійде?

— Краще й не буває! – Щаслива Тоня взяла оберемок квітів і притиснула їх до грудей.

— А навіщо весілля чекати? – підхопивши дівчину на руки, запитав Толик, найімовірніше сам себе. І, не чекаючи відповіді, опустився на коліна і поклав легку, як пір’їнка, Тоню на траву.

Тоня і Толик росли в одному селі, навчалися в одній школі; він старший на два роки, вже відслужив. І зовсім не турбувався про те, чи буде якась дівчина його чекати. Легко відслужив (якщо, звісно, є таке поняття: «легка служба в армії»), тоді як його товариші чекали листів від коханих і билися головою об стінку, коли приходив прощальний лист: «Пробач, прощай, люблю іншого, виходжу заміж». У Толі таких трагедій не було.

— Це хто там на велосипеді розсікає? – побачив Толик у вікно Тоню, яка проїжджала повз нього, у перший же день повернення зі служби.

— Та це ж Тонька Маслова, – підказав молодший брат Степан.

— Яка вона тобі Тонька? Ти як дорослих називаєш?

— А що такого? – чотирнадцятирічний Степан  щиро не розумів, чим він образив свою ж сільську дівчину.

— Тоня – треба говорити, – поправив старший брат.

— Ось ти й кажи, раз закохався!

— Дурень, із чого ти взяв? – розсміявся Толик. – Просто вона старша і вона дівчина, значить Тоня, Антоніна…

Степан глузливо подивився на старшого брата – йому вже й так усе зрозуміло було, хоч і за роками ще молодий.

Здрастуй, Тоня, – Толик порівнявся з дівчиною, обидва їхали на велосипедах майже поруч. Він помітив, як щодня проїжджала Тоня повз його будинок на велосипеді за околицю.

— Здрастуй, Толю, – зовсім не зніяковівши, відповіла дівчина, – з поверненням тебе.

— Дякую. А ти просто катаєшся?

— Ага, катаюся, ввечері, як упораєшся, мамці допоможеш посуд перемити та сепаратор, одразу на велик – і в поле. Добре тут, трави смачно пахнуть.

— А я вчора на річку ходив увечері, вода, як парне молоко, – може, разом завтра сходимо?

Тоня, продовжуючи крутити педалі, знизала плечима і промовчала.

— Чи не хочеш зі мною на річку?

— А ти, що, клини підбиваєш? – запитала вона навпростець.

— Стій, зупинись, – попросив Толик.

Обидва пригальмували, і, не кидаючи велосипеди, подивилися один на одного.

— Чому підбиваю? Просто подобаєшся ти мені. Хіба не може мені сподобатися дівчина, яку я знав раніше, а тепер побачив, яка вона красива стала.

Тоня поправила своє світле волосся, заплетене в косу, з якої вибилося кілька пасом.

— Це я про тебе зараз говорю, Тоня.

— От цікаво, – нарешті заговорила дівчина, – коли служити йшов, я мріяла, щоб ти мене помітив, – мене, шістнадцятирічну дівчину. Потім я мріяла, щоб ти написав мені листа, хоча б одного. Потім я сама хотіла написати тобі, але посоромилася адресу у твоєї матері попросити.

— А тепер? – зосереджено вислухавши дівчину, запитав Толя. – А тепер, що ти про мене думаєш?

Тоня залишила велосипед, поклавши його на землю, відкинула косу назад: – А тепер… – вона раптом розсміялася, – а тепер я піду з тобою завтра купатися, – і, сміючись, побігла в поле.

Він наздогнав її і, схопивши за руку, притягнув до себе: – Попалася? Можеш скільки завгодно сміятися, я тепер тебе нізащо не відпущу і нікому не віддам.

— В наречені мітиш? – бурчала Клавдія – бабуся Тоні – помітивши, що внучка все літо з Толею зустрічається. – А чи не рано тобі, дівчинко? Дивись, у подолі не принеси матері подарунок.

— Ой, бабусю, себе згадай, сама в сімнадцять років вискочила, а у вісімнадцять уже дядько Микола зʼявився , а потім і мамку мою.

— Тоді час такий був, нас у матері п’ятеро, батько на лісозаготівлях загинув, вона одна тягнула цю лямку багатодітну. От і вискочила я, щоб матері легше було. Григорій мене не питав, чи піду я за нього: заграбастав після посівної і на сінник… абияк відбилася. Сказала йому: тільки через сільраду, тоді й на сінник можна. Він зубами заскреготав, як вовк, пообіцяв одружитися, та наказав мені більше ні на кого не дивитися, а то придушить. Ось таке в мене, дівчинко, кохання було з твоїм дідом. А тобі рано ще, ти, як зорька, зійшла, та розцвіла, озирнутися ще не встигла.

— Бабусю, – Тоня обняла худорляві плечі Клавдії, – у мене все не так, як у тебе, час тепер інший, ти не бійся, він хороший.

— Та знаю його сім’ю, батьків дітьми пам’ятаю. І справді хороші вони в нього, та тільки все кудись вдалину дивляться, чогось вишукують… От і боюся, як би носом відвертати від тебе не стали.

— Так вони ж наші, сільські, такі самі як і ми, чого їм від мене шарахатися… А взагалі, бабусю, ми вже з Толею все вирішили.

— Що там ви вирішили?

— Ну, дружимо ми, і нікого іншого чи іншої ні йому, ні мені не треба.

— От же, розсміши мене комар! – сплеснула руками Клавдія. – Я її вчу розуму-розуму, а вона сама собі вирішила. Не поспішай, тобі, кажу, Тонюшка, встигнеш ще.

Тоня чмокнула стривожену бабусю в щоку, крутнулася на одному місці навколо своєї осі так, що сукня піднялася куполом, і побігла в город. – Ось, бабця, – крикнула слідом Клавдія і важко опустилася на лавку: – Весілля – це добре, – пробурмотіла вона, – аби тільки життя твоє з чоловіком не було таким сумним, як у мене… про кохання ж я не знала ніколи.

— Тоня, поїду вступати до технікуму, – повідомив Анатолій під осінь, – батько наполягає, каже, що хоча б заочно треба вивчитися, освіта не завадить.

— А як же весілля? – неспокійно дивлячись в очі нареченому, запитала дівчина.

— Ти не переживай, весілля буде, обов’язково буде. Мені треба вступити, потім сесія, але це все тимчасово, я ж усе одно в селі залишаюся.

Вони стояли біля Тоніних воріт, і він тримав її руку у своїх руках. Тоня відняла руку і присіла на лавку.

— Ну, ти чого?

— Та так, щось подумалося раптом: усе літо дружили, кохалися в ромашках, а як осінь прийшла – тобі їхати треба.

—Я ж кажу, що це тимчасово, чи ти боїшся, що іншого зустрінеш, поки мене не буде?

Тоня від таких слів навіть із лавки підскочила: — Я про тебе з шістнадцяти років мрію, як можу я іншого полюбити, якщо тільки ти в моєму серці. – Тоня говорила ці слова щиро, з таким душевним поривом, що Толик обійняв її, заспокоюючи й обіцяючи, що все буде добре.

Осінь підкралася непомітно. Небо стало сірим, моросив дощ. Давно вже відцвіли ромашки – улюблені Тонині квіти, а Толик усе не їхав із міста. Потім повернувся і того ж дня прибіг до своєї коханої Тоні: – Ну, ось бачиш, ми знову разом. Треба ще до наступного літа почекати, а потім одружимося.

— Чому до наступного літа? Ми ж хотіли нині одружитися.

— Та тому що взимку ромашки не ростуть, а я хочу тобі в день весілля подарувати букет ромашок, неспокійна ти моя, – говорив, посміхаючись, Толик.

Дощова осінь непомітно перейшла в зиму. Тоня дивилася на білі, пухнасті сніжинки, підставляла руки й роздивлялася їх на рукавицях. – Тільки що білі, – думала вона, – а так зовсім не схожі на ромашки.

Вона згадувала літо, теплу сільську доріжку, траву, що колихається, і квіти.

— Ну, що, Тонюшко, де твій наречений? – запитувала Клавдія. – Коли сватів чекати?

— Тепер уже навесні або влітку, – відповідала Тоня не так весело, як раніше.

— Ну, дай Боже, дай Боже, нехай у вас усе складеться.

Узимку Толик довго був на сесії, Тоня навіть писала листа на адресу гуртожитку, але відповіді не надійшло. – А чому б мені не з’їздити самій? – подумала вона. – На автобусі всього три години. Технікум знайду, може, на заняттях застану, а якщо ні, то в гуртожиток піду.

— Навіщо це тобі в місто? – запитала мати. – У районі можна обновки купити.

— Ні, мамо, мені в місто треба.

— А-а-а-а, зрозуміло, до Толика з’їздити, – здогадалася Людмила, – так він і сам скоро приїде.

— Ми домовлялися, що я його відвідаю, – збрехала Тоня.

— Ну, тоді поїдь, тільки валянки взуй, а то мороз великий.

— У чоботях не замерзну.

— Ох, звикла форсити! Взувай, кажу, валянки, ніхто з тебе їх не зніме, зате тепло буде, дорога не близька.

В автобусі було тепло, і Тоня раділа, що не поступилася матері, взула чоботи – у місто ж їде. – От посміявся б Толик, побачивши мене у валянках, наче по селу вийшла прогулятися.

Вийшовши на автовокзалі, вона запитала в довідковій адресу політехнічного технікуму, сіла на міський автобус і проїхала сім зупинок, роздивляючись засніжені міські вулиці.

У заочників ще йшли заняття. Тоня запитала, коли звільниться група, у якій навчається Толя, і залишилася терпляче чекати на вулиці. Повз пройшла дівчина в пальто з пухнастим коміром і білій шапочці, хвилин за п’ять вона вийшла і теж стала прогулюватися біля входу.

— Теж чекаєте? – наважилася заговорити Тоня, не маючи нічого робити.

— Так, чекаю, – дівчина подивилася на маленький годинник, який здався Тоні золотим, – ще хвилин десять.

— І мені хвилин десять, – сказала Тоня, – я до нареченого приїхала.

Дівчина кинула погляд на Тоню: – Із села?

— Із села! А ви як здогадалися?

Дівчина посміхнулася: – Та просто видно.

— Добре, що чоботи взула, а то б у валянках ця модна дівчина і зовсім мене висміяла, – подумала Тоня.

— А ви кого чекаєте? – вирішила продовжити розмову Тоня.

— Дуже симпатичного мені чоловіка, – відповіла загадково незнайомка.

— Нареченого?

— Ну, як сказати, можливо, – ухильно відповіла дівчина.

З будівлі вийшли заочники. Поки Тоня виглядала Толика, незнайомка сміливо пішла в натовп. Вона й кроку зробити не встигла, як раптом помітила, що дівчина підійшла до Анатолія, узяла його під руку, усміхнувшись йому, і від цього її миле обличчя стало ще красивішим. Тоня стояла, не ворушачись.

Анатолій, нарешті, помітив її. – Тоня?! Ти що тут робиш? – запитав він.

— На тебе чекаю.

— А навіщо? Я ж наступного тижня приїжджаю.

Модна дівчина поруч із Толею тепер уже з цікавістю роздивлялася Тоню.

— А я хотіла тебе побачити. А це хто поруч із тобою?

— Ах, так! Познайомся, це Катя, сестра мого товариша, ми займаємося разом, Катя нам допомагає.

— Звичайно, допомагає, – сказала Тоня, – як не допомогти симпатичній людині… займайтеся далі, не буду заважати, – і Тоня поспішила на зупинку.

— Тоня, почекай, ну що за дитячий садок… – Він схопив її за плечі, – приїхала несподівано, сцену ревнощів закочуєш.

— Пусти! – вона вирвалася і побігла, думаючи тільки про те, щоб скоріше підійшов автобус.

— Гаразд, удома поговоримо, – крикнув Толик.

Але розмови так і не сталося. Повернувшись додому, Толя поводився так, ніби нічого не сталося. Про Катю не говорив, про весілля теж не заїкався. А потім став у вихідні їхати в місто, і в клубі Тоня його майже не бачила. До весни вже не було ніяких зустрічей. Ходили слухи, що в Толика в місті наречена є. А у квітні всією ріднею поїхали в місто весілля грати – Толик з Катею одружується.

— Казала тобі, будь обережна з цим Толиком, – бурчала Клавдія, – погрався, та до іншої втік.

Тоня мовчала і тільки тихо плакала де-небудь у куточку. Але подружка Наталка (спасибі їй), не давала нудьгувати, майже силоміць тягнула Тоню в клуб.

Хоч вона й не танцювала, а так, здалеку спостерігала за всіма, її все ж помітили. Сашко, двадцятитрирічний хлопець, високий і мовчазний, не кажучи жодного слова, взяв її за руку і повів у коло, наче так і треба, наче дружили вони давно. А потім провів додому.

— Якщо посватаюся, підеш заміж за мене? – запитав він.

Дівчина прийняла за жарт його слова. Хіба так буває, щоб у перший же вечір заміж кликати. Нехай навіть заочно знайомі – в одному селі живуть.

— Мене вже звали заміж…

— Знаю, – без жодного збентеження сказав Сашко, – півень цей міський навколо тебе увивався, та в місто змотався. А я не поїду нікуди, я з тобою одружуся, і тут жити будемо. Красиві слова говорити не вмію, але працюю як бик, зі мною не пропадеш.

І що Тоні робити з цим покликанням, якщо ще не охололо серце від спогадів про Толика. Хотіла Тоня відразу відмовити, та хіба Сашка переконаєш… Настирливий. І зустрічає, і проводжає… і з часом потягнулася Тоня душею до цього хлопця.

Весілля зіграли в серпні. Тоня й сама не очікувала, що так швидко Сашко всі весільні справи обтягає. І бабусю, і матір теж умовити зміг. – Навіщо поспішати? – дивувалася Людмила.

— А чого чекати? – відповідав Сашко.

Розписувалися в райцентрі. Коли виходили, молодих вітали родичі, пхали квіти, цілували збентежену Тоню і Сашка, який гордо озирався навкруги, немовби показуючи: дивіться, яка в мене дружина красива.

І раптом із натовпу вибіг білявий хлопчисько років семи. Протиснувшись до нареченої, подав їй букет польових ромашок. Тоня, побачивши квіти, розгубилася, а хлопчисько дивився на неї і бурмотів: – Це вам, візьміть.

Тоня взяла букет, не знаючи, що й думати.

— Молодець, хлопак! – крикнув Сашко. – Такий маленький, а вже вітає, – і Сашко підхопив хлопчиська на руки. – Дивись, Тоню, скоро й у нас такий хлопчина буде, а краще два, а ще донька.

Він опустив хлопчину і тепер уже підняв на руки Тоню з букетом ромашок.

Вона подивилася на всі боки, але так і не побачила того, хто передав їй букет.

А рівно за тиждень подружка Наталка повідомила, що приїжджав Толик додому. Один. Без дружини. Начебто живуть, але чомусь він не веселий, щось не так у його житті.

— Якщо не так у нього щось, нехай виправляє, а моє життя – це чоловік мій Сашко.

— А все-таки, хто тобі ромашки подарував? – запитала допитлива Наталя.

— Сашко і подарував, – відповіла Тоня.

— Як Сашко?! – Наталка здивовано заморгала очима. – Він же поруч із тобою був… Та й навіщо йому власній дружині ромашки дарувати, підсилаючи незнайомого хлопчиська?

— А ось такий він у мене, – з гордістю сказала дівчина, – не дивись, що мовчазний, а здивувати може. Домовився з хлопчиною, той і приніс ромашки. Правда, ж гарно вийшло?

— Ну, так-то воно так, але я б нізащо не здогадалася, я думала, що це Толик…

— Не було ніякого Толика, – різко відповіла Тоня, – Сашко це мій і крапка.

До весілля ніколи вона не говорила Сашкові про улюблені квіти, не знав він про ромашки. А Толик знав… Але Тоня так себе переконала, що ромашки на весіллі подарував їй чоловік Олександр, що потім і сама повірила в це. Повірила на все життя. І подрузі Наталії про це переконливо сказала.

А Сашко, не знаючи передісторії з ромашками, ні про що не розпитував, а просто дарував їй потім щороку на річницю весілля улюблені квіти – невигадливі ромашки.