Оксана народилася від роману її матері та одруженого сусіда. Сусід любив молоденьких жінок і мав у них успіх. Дружина Катерина вже давно махнула на це рукою, його не виправиш. А піти їй не було куди. Дочка виросла, вийшла заміж, а вони залишилися жити вдвох. Дітей до Оксани у нього на стороні не було. Може, звичайно і були, але ніхто про це не говорив.

Оксану виховувала бабуся. До сусіда претензій не висували, на аліменти не подавали. Було соромно, засміють: молода 20-річна дівчина і чоловік 50 років. Але всі знали, що дитина саме від сусіда. За 9 місяців до народження Оксани їх побачила бабуся. На шум прибігла Катерина, думала, що сталося щось, а там її чоловік обіймався з дочкою сусідки. Мама Оксани поїхала, коли дівчинка пішла до дитячого садка. Виїхала і більше не з’являлася. Дзвонила дуже рідко, з’являтися в селі, де всі знають не збиралася. Їй було соромно.

Сусід приходив, бабусі Оксани гроші давав, доньці подарунки купував. Коли Оксана пішла до першого класу, його не стало. Пішов раптово.

Бабуся та Оксана залишилися зовсім одні, без підтримки. Мама Оксани невідомо де, два сини бабусі далеко. Сини радили віддати дівчинку до дитячого будинку. Та як це внучку рідну в дитячий будинок віддати. Так і стали жити.

Мама не допомагала, та й звісток від неї вже не було. Двічі на рік, на дні народження матері, і доньки дзвонила. Грошей не надсилала ніколи, а по голосу мама розуміла, що вона г»уляє». І не знайдеш і не виправиш, сили вже не ті.

Дівчинка росла. Коли вона була у п’ятому класі, бабуся занедужала, після чого працювати вже не змогла.

– Допоможіть, все ж племінниця ваша, – звернулася вона до синів.

– Нам не треба, у нас свої діти. Їх би підняти. Та й ніколи нам. Ми працюємо. Віддай у дитячий будинок.

Бабуся плакала, коли до неї зайшла Катерина. Просто прийшла по-сусідськи провідати. Вона на них образи не тримає, бабуся з дівчинкою ні в чому не винні. Поговорили, поплакали разом.

– Адже моя Ліда завжди сестру просила раніше, – сказала Катерина, – а Оксана дуже на неї схожа, обидві в батька пішли. Адже вона приїжджає завтра. З родиною. Давай їм розповімо все. Стільки років тримали це у таємниці. У мене й онука такого ж віку.

– Ой не знаю. Сварка ж буде, – відповідала бабуся.

– Та не переживай, все буде добре, – заспокоювала Катерина.

Все й справді добре стало. Ліда дуже зраділа сестрі. Вони й справді виявилися дуже схожими. На батька Ліда не ображалася, немає його вже, пробачити за все треба. Мама все життя пробачала. Та й батьком він був добрим.

Ліда почала допомагати сестрі, одяг надсилала, гроші через матір передавала. На канікули Оксану до себе забирала. Бабусі полегшало, перестала переживати за майбутнє внучки.

Оксана закінчила коледж і повернулася до села, на роботу влаштувалася.

За рік не стало бабусі. Мама Оксани на прощання так і не приїхала, не знали як її знайти та повідомити. Її старі телефони не відповідали. Приїхали лише двоє синів. Важливі такі, на машинах. Один навіть із особистим водієм. Оксана за своє життя їх бачила кілька разів. Приїжджали, але в матері навіть на ніч не лишалися, все на роботу поспішали. А тут вирішили лишитися. Матір провели в останню путь і їхати не поспішають.

– Напевно, після дев’ятого дня поїдуть, – сказала Катерина.

– У них якісь розмови дивні. Будинок хочуть продати. Але хату бабуся давно на мене переписала. А документи всі сказала вам віддати. Я навіть переживаю в їхні розмови втручатися. Вони такі важливі, – сказала Оксана до сусідки.

– Важливі. Подумаєш. Матері жодної копійки за життя не надіслали, а тут важливі. Ти не переживай. Я поруч. Документи всі у нас, – сказала Катерина.

– А можна я сьогодні у вас спати буду? Якось мені не по собі з ними, – попросилася Оксана.

– Звичайно можна, – усміхнулася сусідка.

Вранці біля будинку Оксани зупинилася машина. З неї вийшла літня пара. Оксана та Катерина спостерігали з вікна, а потім вирішили вийти. А чому б і ні. Будинок належить Оксані, вона господиня. Встигли підійти раніше, ніж із хати вийшли дядьки Оксани.

– Доброго дня. А ви хто і з якого питання? – почала Катерина, – щось я вас тут раніше не бачила.

– Ми приїхали подивитися будинок, – сказав незнайомий чоловік.

– А навіщо мій дім дивитися? – запитала Оксана.

– Ми подивимося, а купумо лише за півроку. Нам все пояснили. Ми й завдаток привезли, – втрутилася в розмову жінка.

– А я не збираюся дім продавати, – здивувалася Оксана.

– Так не ви і продаєте, а спадкоємці. Два брата. Їхньої сестри не стало. Залишилося два спадкоємці після матері, – пояснив чоловік.

Оксана одразу зрозуміла, що то її мами не стало. Чомусь не було ні жалю, ні сліз.

– Вас обдурили, цей будинок не продається. І спадкоємців немає. Хазяйка я, – сказала Оксана.

– Як? – нарешті з дому вийшли дядьки Оксани. Вони все чули.

– Ось так. Я господиня. І вже давно. Бабуся мені його подарувала.

Покупці поїхали. Спадкоємці, тут же, не прощаючись, теж сіли у свої машини. Більше їх ніколи у селі не бачили.

– Ну, ось все і скінчено, – сказала Оксана.

– Все тільки починається, – відповіла Катерина.