Все своє дитинство Оксана мріяла про одне: поїхати з дому. Ні, вдома все було добре. Батька вона просто до пуття не бачила – він постійно їздив у відрядження.

Борис працював інженером. То робота, то відрядження, то посиденьки з колегами. Коли тато був нарешті вдома, він був такий стомлений, що просто лягав на свій диван, і від усіх відмахувався.

– Наталко, ну яка вечеря? Ми з хлопцями у їдальні поїли. Не було вже терпіння додому йти – зголодніли.

І доньці:

– Оксано, сонечко, пограйся сама. Я не маю сил. А математику нехай мати перевірить.

– Ти краще знаєш математику! – нервувала Наталка.

– Тоді в суботу.

– Але це на завтра треба, – казала Оксана.

Мати сварилася до батька, а потім вела дочку в іншу кімнату, сідала за стіл і перевіряла уроки.

Все невдоволення своїм життям вона показувала на Оксані. Все з найкращих думок, само собою. Хотіла для Оксани у майбутньому кращому житті. Якого точно – вона не знала.

– Вчися! Нічого в житті не досягнеш, якщо не будеш вчитися як слід! – казала вона.

У вільний від навчання час Наталка намагалася зайняти Оксану домашніми справами. Тут вона теж мала залізні аргументи.

– Жінка має вміти все. І взагалі, що за моду взяли відпочивати? Від чого ти втомилася у дванадцять років? Різноманітність праці є видом відпочинку!

І все в такому дусі. Оксана сопіла, пихкала, але все робила. Іноді, рідко, бабуся забирала її в село, і там дихалося легше. Бабуся просто казала:

– Ці дві грядки прополи, і вільна до вечері.

Або:

– Збери відро яблук, і гуляй.

Оксана швидко справлялася і бігла гуляти із сусідськими хлопцями і дівчатами. Але до бабусі відпускали нечасто. А вдома мати виховувала, не давала ні відпочинку, ні перепочинку. І так скільки Оксана себе пам’ятала.

Правда, до десятого класу вона все вміла робити по дому, і школу закінчила всього з кількома четвірками – решта п’ятірки. І навіть тато знайшов час прийти на її випускний – ще б не знайшов, Наталка йому тоді б влаштувала.

У мами, щоправда, на випускному обличчя було не надто задоволеним. Вона стільки сил вклала у доньку, сподівалася на медаль. Хоч на срібну. І ось, будь ласка. На одну четвірку більше в Оксани, аніж для медалі треба. Така мама й запам’яталася Оксані. Із кислим обличчям – фото досі лежить у шкільному альбомі.

Оксана на навчання, звичайно, вступила. Але щойно їй виповнилося вісімнадцять, одразу вискочила заміж. Із майбутнім чоловіком, Сергієм, познайомилася в кафе після інституту.

Мати досі намагалася контролювати її, і ці вилазки в кафе після навчання були єдиною віддушиною.

Вони з подружкою, Танею, брали собі каву, сідали у куточок і ділилися своїми непростими життями. Обговорювали хлопців. Викладачів. Загалом розважалися, як уміли. А вміли не надто: у Оксани – мати. У Тані – вдівець-гульвіса тато…

– Вам просили передати, – сказав офіціант, ставлячи на стіл ігристе.

– Хто? – здивувалася Таня.

– Це вашій подрузі, – уточнив офіціант. – Он, молодий чоловік.

Сергій був на шість років старший за Оксану. Займався невеликим бізнесом.

– Скоро все зміниться, Оксано. Заживемо багато! – казав він їй.

Звісно, ​​Оксана не могла з ним нормально зустрічатися. Тільки вдень, а до приходу матері з роботи треба було бути вдома.

Та не просто бути, а чимось засвідчити свою присутність. Приготувати вечерю, прибрати квартиру. Загалом, не дай Боже мама б запідозрила, що Оксани не було вдома, або вона просто лежала з книжкою на дивані. Тож викручуватися дівчині доводилося часто.

– Давай заяву подамо? – сказав Сергій. – І все. Забудь про матусю.

І вони подали заяву. Оксана просто поставила маму перед фактом. Мовляв, так і так. Виходжу заміж. Мати обімліла. Потім розізлилася:

– Та як ти смієш? Я все роблю, щоб у тебе життя відбулося, а ти його власними руками псуєш?

– Все, мамо. Пізно! Мені вісімнадцять. І що ти зробиш? Нічого

– А ти що мовчиш? – запитала Наталка в Бориса.

– А в чому вона не права? Повнолітня. Хоче заміж – нехай іде, – зітхнув батько.

Жили вони з Сергієм добре. Тихо-мирно, можна сказати. Він часто був у роз’їздах. Оксані як компенсацію давав гроші. Вона вперше відчула їхні можливості.

За це Оксана намагалася бути вдома хорошою господаркою. Особливих зусиль не потрібно – мама всьому навчила. Може, не так і неправа була мати. Бо, коли Сергій нарешті опинявся вдома, він був у захваті. Від чистоти. Від смачної їжі. Від того, який затишок Оксана створила у його будинку.

– Як мені пощастило! – із захопленням говорив він, наминаючи пиріжки й котлетки. – Ні, я коли тебе побачив, навіть не підозрював, що ти будеш такою гарною дружиною. Та що там! Відмінною!

– Сергію… – сказала Оксана. – Ми якось не по-людськи все зробили. Ти з моїми не знайомий. А я нічого не знаю про твою родину.

– Ой! Нема чого про них знати. Вони в області живуть, у малому селі. Ледь вибрався я від них. Почав крутитися. Квартиру купив. Так що все буде у нас з тобою добре!

Звичайно, він був зовсім простим… Оксана, яка виросла в сім’ї, де батько – інженер, а мати – вчителька молодших класів, розуміла, що між нею та Сергієм – прірва.

Він навіть книжки не читав!

Але ця людина забрала її з того строго дому матері. А Оксана так втомилася… Їй навіть здавалося, що вона кохає Сергія. Усім серцем.

Коли вона завагітніла, то була впевнена, що народиться хлопчик. Подрузі Тані вона сказала:

– Мені трохи лячно. Знаєш, дитина – це велика відповідальність. А раптом я буду такою ж важкою матір’ю, як моя?

– Мені здається, Сергій не дасть тобі бути такою. Тим більше якщо буде хлопчик. І взагалі, якщо ти все розумієш, у тебе вже є шанс уникнути помилок. Подумай про це!

Оксана народила хлопчика. Назвали Андрієм.

– Андрій Сергійович… – подумав чоловік. – Не дивно звучить?

– Чудово! Я змалку хотіла так назвати свого сина.

– Ну, вирішувати тобі. Ти ж народила, – посміхнувся Сергій.

Андрій до чотирьох чи п’яти місяців був слабий. З мамою своєю Оксана поки толком так і не спілкувалася Наталка була ображена на дочку. Допомоги чекати не було звідки. Оксана взяла в інституті відпустку, і цілодобово бавила галасливого малюка. Сергій, може, і радий був би допомогти, але майже не бував удома. І це теж турбувало Оксану.

Ось, чоловік уже поводиться, як і її батько колись – намагається поменше знаходитися вдома.

А потім і Оксана стане копією своєї матері й виховуватиме Андрійка, тримаючи в строгості.

– Де ти постійно пропадаєш? – запитувала вона Сергія.

Потрібно віддати йому належне – з’являючись удома, він допомагав Оксані у побуті. Прав, прасував, готував. Намагався виспатися під галас сина.

– Що фахівці кажуть? Чому він так плаче? – дратувався Сергій.

– Животик. Таке буває. Все, що треба, я даю. Але це якийсь час буде так. Я сама вже просто валюся з ніг. Пригорну його до себе – він заспокоюється. Тільки я засну, перестаю його тримати – він знову галасує!

– Давай, няньку наймемо? І відпочинемо?

– Ой, ні! – ахнула Оксана. – Ні-ні. Я сама.

А потім Сергій поїхав кудись за кордон і просто зник. Оксана ходила по квартирі з кута в кут, не розуміючи, що їй робити. І тоді вона зробила неочікуване…

Вона наважилася й зателефонувала мамі!

Та нічого толком не порадила, але чулося, що вона наче й не ображається більше. І навіть співчуває і переживає за доньку й онука…

А наступного дня зателефонував Сергій. Сказав, що серйозно зламалася машина от і затримався так надовго.

– Втомився дуже. Додому хочу. До вас.

Вона слухала його і думала, як любить свого чоловіка. І не треба їй жодної іншої долі!

Оксана із Сергієм прожили разом ще п’ять років, як раптом чоловік прийшов додому і заявив несподіване.

Він покаявся, що… Зустрів іншу!

– Я, Оксано, брехати не хочу. Зраджувати теж не буду. Просто, давай розлучимося мирно. Андрійка я не залишу.

Сергій пішов по-чоловічому. Квартиру залишив їм.

– Ти, може, теж зустрінеш когось. З житлом воно зручніше.

Який же ж він все таки хороший… Простий, але такий добрий. А вона? Чому не сумує від горя? Було незрозуміло!

Розлучилися вони. Андрій ходив у садок. Оксана повернулася в інститут і отримала диплом. Життя було розміреним і спокійним. Ще б пак! Адже їй навіть про гроші думати не доводилося – аліментів від Сергія вистачало і на сина, і на себе.

Тож вона, не поспішаючи, думала, куди б їй піти працювати.

Теж щоб розуміли: у неї маленька дитина.

Може занедужати. А незабаром і школа почнеться… Може піти працювати до школи? Як мати? Освіта дозволяє…

Наталя іноді забирала до себе внука на день. І ось що цікаво! Здувала з нього порошинки, не казала нічого робити! Буквально носила на руках!

– Мамо, що це з тобою таке? – дивувалася Оксана.

– Я все зрозуміла! – казала мати. – Зі своєю кровиночкою тих же ж помилок не допущу! Буде в любові рости!

Він і ріс. Батько любив, мама любила. І бабуся полюбила, і дідусь. Якось Оксана залишила Андрія у мами, та її вмовила, і йшла додому.

У її дворі якийсь чоловік порався під капотом автівки. Більше на вулиці не було жодної душі.

– О, дівчино! – радісно гукнув він. – Допоможіть мені, га? Вмієте їздити?

– Ні, – позадкувала Оксана.

Чоловік виявився молодим і дуже симпатичним.

– Я просто заглох посеред двору – не об’їхати. Давайте поясню вам де педаль газу. Якщо нічого не вийде – потрібно буде просто покермувати, і я відкочу її вбік. А завтра вже й займусь.

Оксана сіла в машину і натискала все, що він казав. Потім він відкотив її вбік – не завелася.

– Міняти треба. А я не можу. Батьківська. Як пам’ять бережу.

– Так бережіть! А їздити ж можна на чомусь кращому. Скільки їй років?

– Та… Небагато. Десять навіть немає. Зазвичай вона поводиться дуже добре. Не знаю, що на неї найшло. Але ж ви мені дуже допомогли! І не скажеш, що їздити не вмієте. З мене вечеря!

Оксана хотіла було обуритися, але чомусь не стала. І взагалі, що вона втрачає?

Вони познайомилися – його звали Віктор. Сходили в ресторан. Потім довго гуляли. Віктор провів Оксану і запитав дозволу зателефонувати. Вона дала номер телефону.

Зустрічалися Оксана з Віктором кілька місяців.

– І що далі? – запитала якось вона.

– Навіщо загадувати? – здивувався той.

– То боюся тебе втратити! – несподівано навіть для себе сказала Оксана.

Він глянув на неї. Усміхнувся.

– Та куди ж я від тебе подінуся?!

…Нікуди й не подівся. Досі поряд. Вже й онуків бавлять…