— Боже мій, якою же вона виросла. – Прошепотіла Оксана, не в змозі відвести погляд від доньки.

Кожна її усмішка, кожен жест нагадували їй про той день, коли вона була змушена відмовитися від доньки.

Але коли побачила її через кілька років, зрозуміла, що не може більше жити без неї. Адже вона її мати.

— Я знаю, що це неправильно. – Казала вона сама собі. – Але я не можу більше так жити. Я повинна забрати її.

Оксана завжди була мрійливою дівчиною. Материнство здавалося їй найпрекраснішим періодом у житті.

Однак, доля підготувала для неї зовсім інший сценарій. Коли з’явилася її донька, жінка була у скрутному становищі.

Чоловік її вигнав з дому, а до себе повертатися їй не було куди. Її хата як три роки стояла після пожежі та ніхто її не ремонтував.

Жінка вірила, що у дитячому будинку буде краще для дитини, ніж з матір’ю, якій немає де жити.

Перший час Оксані було дуже важко. Вона зупинилась у своєї тітки, яка змушувала платити її орендну плату та комунальні послуги.

Ще й у дворі прибирати та у хаті. Оксана працювала де могла, збирала кожну копійчину та мріяла зняти кімнату у чужих людей.

Через рік їй це вдалося. Умови її нової кімнати були гіршими, проте, жінка раділа, що їй вже не доведеться терпіти приниження своєї родички.

Минуло сім років. Оксана зустріла кохання, вийшла заміж і у неї з’явився син. Життя поступово налагодилося, але біль від втраченої доньки ніколи не залишав її.

Коли жінка поїхала до дитячого будинку, їй сказали, що у її доньки вже є батьки. За велику плату їй сказали адресу. Виявилося, ці люди жили недалечко від помешкання Оксани, і вона не раз приходила до них.

То була порядна сім’я, де крім прийомної дочки було ще двоє власних синів. Подружжя хотіли дівчинку, але здоров’я жінки не дозволяло мати ще дітей. Тож, вони взяли дівчинку з дитячого будинку.

Одного разу Оксана прийшла до цих людей, щоб віддати ключ для консервування, який позичала для закрутки огірків та принесла яблучний пиріг.

Вона побачила, як жінка розчісує її доньку, чіпляє її заплутані коси, а дівчинка пищить.

Оксана мовчки дивилась на цю картину і нічого не могла сказати. Як їй самій хотілося доторкнутися до волосся дитини, як хотілось обійняти та забрати додому.

Але вона не могла. Не хотіла псувати життя рідній дитині.

Оксана ледь стримала емоції. Єдине, що вона могла мовчки вийти та піти до себе. Думка забрати доньку поступово залишала її.

Жінка думала, що дитина не пробачить її вчинок та ще далі віддалиться. А якщо залишити все як є, то буде шанс хоч іноді її бачити.