Про службу, бої за Донецький аеропорт та про початок повномастшабної війни в інтерв’ю спеціальному кореспонденту ICTV Володимиру Рунцю розповів командир самохідного артилерійського дивізіону 79 окремої аеромобільної бригади ДШВ, майор Вадим Швед.

Про музичне захоплення

– Я знаю про ваше музичне захоплення. На чому граєте?

– Граю на гітарі. Акустична гітара, звичайно. Можу грати на бас-гітарі. Також, коли навчався в суднобудівному ліцеї, брав участь у місцевому духовому оркестрі. Також там грав на альті, на трубі. У нас там був художник-керівник, який набирав людей та сам же навчав. І потім їздили та виступали, честь ліцею відстоювали.

– Чималий список музичних інструментів. Не було бажання побудувати музичну кар’єру?

– Та ні. Я не закінчував жодної музичної школи. Мене старший брат навчив. Він також сам навчався. Він цим захоплювався, любив це. Гітара, це було його все. А я, як менший брат, постійно довкола нього бігав. Він мене трохи вчив – і я собі почав далі розвиватися.

Про службу

– А звідки на вашому горизонті взялась армія?

– Строкова військова служба у 2009 році. Мені виповнилося 18 років. Я пішов до військкомату, до війська, на строкову військову службу. Потрапив служити в нашу 79 окрему десантно-штурмову бригаду, другий батальйон. І проходив там строкову військову службу. Може, за місяць десь до демобілізації, я ухвалив рішення, підписав контракт із військовою частиною і залишився. Весь час я у 79 бригаді. Але виняток – це 4 роки навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сайдачного у Львові. З 2015 до 2019 року я проходив навчання, де здобув фах артилериста, офіцера.

Про початок війни

– Дивіться, ви йдете в армію, у мирний час. Там навіть ще не було загострення якихось відносин із Росією. Звісно, були певні політичні суперечки, але ще навіть не було підписано харківських угод, коли вони у 2010 році збільшують свій контингент у Криму і вже починають до чогось готуватися. І тут, у 2014 році, починається війна. Де вона вас застала?

– Початок 2014 року, так. Застала вона мене у звичайний будній день у військовій частині. І якщо бути точним, десь, мабуть, 3 березня, якщо мене пам’ять не підводить, військову частину підняли по тривозі. Я, як звичайний військовий, виконував завдання, які встановили командири. Готувалися до виконання бойових завдань.

– Які у вас були перші бойові завдання?

– Перші бойові завдання – це ми організували блокпости, перекриття з Перешийка, з Криму. Це Миколаївщина, перед Армянськом. Будували якусь лінію. Зокрема мій підрозділ, я на той момент служив у мінометній батареї.

– І тут ви потрапляєте на Донбас, як і коли?

– Так. Найближчим часом наш підрозділ був перекинутий у Донецьку область, де ми провели підготовку. Це червень 2014 року. І перше завдання, яке отримав там мій підрозділ, це було звільнення Лиману. Заходили колонами у складі підрозділу. Були бої, там сепаратисти на блокпостах прорвалися з боями, блокпости знищували. Заходили в місто, одразу його брали в кільце і проводили зачистку.

– Ви з так званої цільової аудиторії Путіна, це російськомовного регіону, тим паче ви в лавах Збройних сил України. Як це все тоді вами сприймалося? Ну, Путін, мовляв, ми захищаємо там від фашистів і так далі. А ви, де-факто, бачили всю реальність на полі бою?

– Як для мене, немає різниці, хто там російськомовний – південь, захід України. Ми всі – українці. А насамперед, наприклад, я – військовий, я давав, складав присягу на вірність українському народу. І мені неважливо, як він говорить. Якщо він українець, то він українець.

– Були до вас якісь там претензії, запитання? Часто місцеві на Донеччині питали військових, мовляв, чого ви сюди приїхали? У вас був аргумент, ви ж із півдня, ви ж не із Західної України.

– Ніколи такого не було. Хоча був один випадок. Їхали колони, навіть не пам’ятаю, що то за населений пункт був. І жінка доволі літнього віку просто в спину нам показувала нецензурні жести. А так, ну, в принципі, ніколи ніхто мені там не говорив, що я десь не можу розмовляти російською мовою.

Про бої за Донецький аеропорт

– У вас чималий військовий шлях, різні боєві точки, бої за Донецький аеропорт серед легендарних. Розкажіть про це.

– Я брав участь в обороні Донецького аеропорту, але я особисто там не був. Біля аеропорту на позиціях не перебував, бо я служив у мінометній батареї. Наша позиція була розташована майже за межами самого Донецького аеропорту. І ми підтримували вогнем підрозділи, які розташовувались безпосередньо в Донецькому аеропорту.

– Довго ви брали участь в обороні Донецького аеропорту? Що запам’яталося найбільше? 

– Ну, весь час, коли бригада виконувала там завдання, весь час. Запам’ятались оці навали піхоти, коли вони лізли по трупах своїх товаришів, по тій злітній смузі. Коли наші підрозділи з якогось нового термінала їх там просто розстрілюють, знищують ті групи, які підходять, а вони все одно йдуть та йдуть. Це для мене спочатку було здивуванням. Ну, як так можна?

– Довгий період російсько-української війни бої за Донецький аеропорт сприймалися, як найважчі. Це легендарні бої, кіборги, вони витримали, не витримав бетон. І тут 2022 рік, лютий, і тепер вам є з чим порівняти. Чи є взагалі подібного рівня бої зараз, такі, як були за Донецький аеропорт?

–  Та я б сказав, що зараз за кожну позицію відділення – це подібні бої, як за Донецький аеропорт. Бо кожна позиція відділення, вона бореться до останнього. І це дуже важкі бої, і буває, що одна позиція відділення може за день витримати до 7-8 штурмів. А це ж ми повинні також розуміти, яке навантаження на людей, які там. А бувають такі, наприклад, позиції відділення, які розташовані у важкодоступних місцях, що так просто, наприклад, у зв’язку з якоюсь ситуацією, яка на цей момент склалася, туди неможливо підвести якусь допомогу, резерв якийсь прислати чи зробити оперативну заміну людей.

Тому це психологічно складно, посидіти там цілий день, 7-8 штурмів витримати, розстрілювати тих росіян, бо вони пхнуть і пхнуть, їм байдуже. Це ж дуже важко, особливо для піхоти. І артилерія, як правило, виконує 70% усіх вогневих завдань у нас. І треба, мені здається, більше звертати увагу на підрозділи ракетних військ і артилерії, безпосередньо на підтримку піхоти, яка розташовувалася на передньому краї. Бо без цього піхоті дуже важко.

Про рішення стати офіцером

– У 2015 році ви вирішуєте стати офіцером? Як прийшло це рішення? Чого ви його ухвалили?

– У 2015 році я був головним сержантом мінометної батареї. Безпосередньо сиділи, спілкувалися. Командир батареї мені не раз говорив, щоб я пішов навчатися, щоб став офіцером. Постійно мені про це говорив. Командир батальйону мені також говорив, чому б і ні. Я посидів, подумав. Мені командир привів ще пару аргументів – і я ухвалив рішення йти навчатися, після чого написав рапорт. І там буквально за пару тижнів надійшов запит із Національної академії про прохання до частини командиру, щоб відрядити мене до Академії для складання вступних іспитів.

– Ви в вкадемії пробули 4 роки, так? Не тягнуло назад до своїх весь цей час? 

– Так, там перший час було дуже дико. Перший рік, можна сказати, перший курс. Це трохи було незвично, бо ти вже у війську звик до одного, а там – це геть інше. Рік, мабуть, я звикав. А так, звісно, тягнувся завжди до своїх. Кожний день із командиром спілкувалися – Що? Як? Через рік все стало на свої місця.

– Ви коли закінчили академію, де була ваша бригада і куди ви повернулися?

– Я повернувся до ППД (Пункт постійної дислокації). Бригада вже перебувала в пункті постійної дислокації. Бригада тоді вийшла, якщо мені не зраджує пам’ять, із Маріупольського напрямку.

Про фронт

– Наскільки важко сьогодні, коли є міжнародна допомога, коли багато нових видів озброєння, коли, в принципі, я так розумію, вже і снаряди є, звісно, не у тій кількості, що треба, але все ж таки є. Чи все ж відчувається ця артилерійська перевага росіян над українськими військами?

– Безумовно, артилерійська перевага РФ відчувається і дуже сильно. Просто доводиться працювати більш таємно, щоб вони менше знаходили нас і заважали нам працювати, можна так сказати. Чим нам простіше працювати, тим легше піхоті на передньому краї. Бо там зараз вся ситуація, що артилерії у них багато. Вони можуть одночасно виконувати дуже багато якихось вогневих завдань, різних, зокрема контрбатарейну боротьбу.

Якщо вони будуть ефективно вести контрбатарейну боротьбу, то ми не зможемо працювати. А як ми не можемо працювати, то і нашій піхоті дуже-дуже тяжко. Тому маскування – це зараз на першому місці. Плюс зараз дуже велика кількість БпЛА противника в небі, які заважають працювати. Це унеможливлює роботу нашої артилерії. Але завдяки нормальному маскуванню ми намагаємось працювати швидко, скритно.

– Говорили про те, що подекуди на один український снаряд приходиться 30 російських. Яка сьогодні пропорція?

– Буває і більше, я вам скажу. Буває, якщо там у мене гармати, наприклад, почнуть виконувати вогневе завдання, і будуть помічені противником, то на мою вогневу позицію летять снаряди до тих пір, поки вони не виконають своє вогневе завдання. Поки вони не будуть впевнені, або ця гармата знищена, або, наприклад, знищена сама вогнева позиція, або вона не придатна вже до використання. То це може бути і 100 снарядів до одного українського.

– І що з цим робити? Говорили про те, що, наприклад, коли з’явилися в українській армії західні гармати, то вони більш точні, ніж радянські зразки. І завдяки цій точності вдавалося досягти переваги, попри те, що чисельна перевага була більша. У вас не західне озброєння, наскільки я розумію. 

– Я вам скажу, у мене гармати також доволі точні. І точність стрільби гармати, неважливо, або радянської, або західної, це визначається не їхнім виробником, а станом каналу ствола, зносом каналу ствола. Коли з гармати дуже багато викидаєш снарядів, робиш багато пострілів, то вона починає, як ми це називаємо, плюватися. Тобто снаряд стає некерованим.

Проте ми виконуємо свої бойові завдання. Кількість снарядів на одне вогневе завдання дуже зменшується, і це компенсується, напевно, професійними навичками офіцерів, ну, або сержантів, які виконують вогневі завдання. От плюс розрахунками тощо. От, ми намагаємося зробити все, врахувати все повністю, щоб кожен постріл був точно в ціль.

Про мобілізацію

– Чого не вистачає найбільше? Ну, окрім снарядів, це очевидно.

– Особового складу.

– Ну, ви, як людина, яка добровільно вирішила піти в армію, що б могли сказати людям, які зараз вагаються, чи йти в армію, чи не йти в армію? Страшно, там стріляють. Тут, наче, і не стріляють у тилу.

– Знаєте, на сьогодні, у тій ситуації, у якій перебуває наша держава, кожен громадянин України повинен виконати свій конституційний обов’язок. Він повинен встати, йти, захищати свою державу. Є люди, які кричать про якесь право вибору, бо так в Конституції написано. Але ж в Конституції також і написано, що це обов’язок кожного громадянина захищати свою Батьківщину. Але в нас є така частка суспільства, яка сприймає для себе тільки те, що йому підходить. Ось і все.

– А чому всі мають йти саме у десантні війська? Чи не мають?

– Бо ми найкращі. Бо ми завжди перші. Бо це еліта.

– Після війни, яку першу пісню заграєте?

– Побачимо. Не можу так сказати. Який буде настрій, місце, де це буде. Там буде видно.

Друзі ДШВ

Друзі ДШВ – це платформа, на якій усі можуть донатити на потреби Десантно-штурмових військ.

Проєкт створено для надійної та довгострокової підтримки українських воїнів, які ефективно виконуватимуть бойові завдання, маючи необхідні комплекси РЕБ, дрони та інше озброєння.

Також власним прикладом можна показати, що українська армія – це сильні та вмотивовані воїни.

Щоб долучитися до Десантно-штурмових військ, потрібно залишити заявку на сайті та пройти попередню підготовку.

Фото: скрін з відео