Олег дістав свій телефон і відкрив список контактів. Він довго дивився на номер своєї колишньої дружини Світлани… Але так і не наважився зателефонувати. Чоловік вимкнув телефон, жбурнув на диван. Що він їй скаже?! – Привіт це Олег. Я 12 років тому пішов від вас із сином. Не хочеш пообідати? Олег підійшов до вікна. – Може, пройтися? – подумав він. – Подихати свіжим повітрям. Чоловік спустився у підземний паркінг, сів у свою дорогу машину. Автівка безшумно виїхала надвір. Олег повернув у парк. Він вийшов з машини і раптом застиг. Чоловік не вірив своїм очам
Сонячний день манив прогулятися. Крізь листочки дерев пробивалися теплі промені.
Хотілося дихати на повні груди, посміхатися перехожим і не думати ні про що.
Саме таким безтурботним видався ранок і в Олега. Вчорашня вечірка на честь підвищення вдалася на славу. Щоправда, святкував він у гордій самоті.
І так вже дванадцять років.
Олег підійшов до вікна. З його квартири відкривався чудовий вигляд на місто. Немов іграшкові, внизу снували машини.
Люди, які поспішали у своїх справах, були схожі на мурах.
За дванадцять років Олег досяг багато чого. Став успішним бізнесменом, купив квартиру в елітному районі.
Нарешті він міг дозволити собі подорожі й дорогі машини.
Але, дивлячись на місто, що прокидається, Олег раптом спіймав себе на незвичній думці. Чогось йому таки не вистачає.
Чогось дуже важливого.
Він спробував відігнати від себе це щемне почуття.
– Всі ці сантименти – пережитки минулого, – пробурчав Олег собі під ніс і пішов на кухню.
Він заварив міцну каву, увімкнув телевізор і з байдужістю почав гортати канали, поки не натрапив на репортаж про дитячий фестиваль.
На екрані радісно скакали діти у яскравих костюмах. Горді батьки знімали виставу на телефони. І тут щось тьохнуло в грудях. Немов блискавка.
Дванадцять років тому він теж був на такому фестивалі. Зі своєю дружиною та сином.
Син зараз уже мав в університеті вчитися. Олег досі пам’ятав той день.
Мишко, так старанно читав віршик зі сцени. Запинався, слова плутав. А щаслива Світлана, сиділа поруч, з ніжністю дивлячись на сина.
А потім Олег зустрів іншу жінку. Гарну, успішну, владну. І щось у ньому начебто змінилося.
Все життя він відчував себе звичайною людиною. Мати йому завжди казала, що не варто вирізнятися. Потрібно бути таким самим, як усі.
Тож і дружину Олег собі підібрав без якихось амбіцій. Світлана була досить тиха, працювала вчителькою. Все, що вона хотіла від життя, це просто сімейний затишок.
І Олег теж намагався себе в цьому переконати.
Але потім у його життя прийшла Христина…
Вона була повною протилежністю Світлани. Христина працювала у сфері маркетингу, була душею будь-якої компанії.
Вона легко зачаровувала людей і плела інтриги так само невимушено, як і вранці пила каву.
Олег познайомився з нею на діловій вечері. Христина вразила його своєю впевненістю та розумом.
І, чого вже там, відвертим фліртом.
Поруч зі Світланою Олег завжди почував себе трохи ніяково. Ніби їхня тиха сімейна гавань була йому затісна.
Христина ж, навпаки, підганяла його амбіції. Хвалила його ділову хватку, підкидала ідеї.
А ще знайомила із потрібними людьми. Олег розквітав на очах. Немов прокинувся від довгого сну. Він відчував, що з Христиною може досягти небачених висот.
Звісно, Світлана все помічала. Спочатку несміливо розпитувала. Потім, коли мовчати стало неможливо, почала закочувати сцени ревнощів. А коли побачила, як Олег переглядає фотографії Христини у соціальних мережах, не витримала.
– Ти її кохаєш? – запитала вона.
– Не кажи нісенітниць, – роздратовано відповів Олег. – Просто діловий партнер.
Але в глибині душі розумів, що обманює і себе, і Світлану. Христина заповнила собою усі його думки. Вона вміло грала на його самолюбстві. Підживлювала його бажання бути успішним, значущим.
Олег відчував себе героєм захоплюючого роману. Йому набридло бути втомленим від побуту чоловіком та батьком.
Розставання зі Світланою було важким. Вона плакала, благала одуматися.
Говорила, що Олег руйнує родину. Не треба забирати батька в сина. Але він був непохитний.
Христина переконала його, що сім’я це вантаж. І він тягне його на дно. Все це нісенітниці. А заради справжнього кохання треба ризикувати. І він ризикнув…
Заради Христини Олег покинув усе. Дружину, сина. Стабільну, хай і роботу, що не приносила великого доходу.
Він із головою поринув у новий бізнес-проєкт, який запропонувала Христина. Працювали по 12 годин на добу, практично жили в офісі. Олег відчував себе на межі, але був щасливим. Він був потрібний. Затребуваний. Успішний.
І все вийшло. Компанія вийшла на міжнародний ринок. Гроші полилися рікою.
Він купив розкішну квартиру у центрі міста. Звісно, дорогу машину.
Став завсідником світських заходів. Але найголовніше – зміг довести всім, а головне – самому собі, що він чогось вартий.
Світлані він перераховував гроші щомісяця. Зрідка навіть дзвонив, цікавився життям сина.
Але ось Світлана відповідала холодно, намагаючись звести розмову до мінімуму.
Згодом дзвінки припинилися. Олег заспокоював себе, що у Світлани все добре. Бо ж вона й до нього справлялася.
І ось на піку успіху Христина його… Покинула.
Без сварок, без пояснень. Просто зібрала речі й поїхала.
Пізніше Олег дізнався, що вона пішла до конкурента. Молодшого і багатшого.
Світ звалився одразу. Він лишився сам. З величезною квартирою, дорогою машиною. Прибутковим бізнесом. І пусткою всередині.
Він зрадив сім’ю. Заради жінки, яка використовувала його.
…Олег сьорбнув кави, що вже охолола, і подивився на екран. Фестиваль давно скінчився. Почалася якась недолуга комедія.
Олег вимкнув телевізор і зітхнув. Що ж він наробив?
Чоловік дістав телефон, відкрив список контактів. Довго дивився на номер Світлани, але так і не наважився зателефонувати. Вимкнув телефон, жбурнув на диван. Що він скаже?
«Привіт це Олег. Я 12 років тому від вас із сином пішов. Не хочеш пообідати?»
Він підійшов до вікна. Надворі світило сонце, діти грали у футбол. На лавці сиділа молода пара. Обійнявшись, двоє дивилися один одному у вічі. Олег відвів погляд.
Він зрозумів, що віддав би всі ці роки. Все багатство та успіх. Аби знову опинитися на місці цього хлопця. Обійняти Світлану, вдихнути аромат її волосся. Побачити, як Мишко біжить йому назустріч. І кличе його – «Тато!»
Ні. Терміново треба відволіктися. Може, пройтися парком? Подихати свіжим повітрям. Можливо, це допоможе відігнати гнітючі думки.
Він спустився до підземного гаража, сів у свою дорогу машину. Автомобіль безшумно виїхав надвір. Завернув у парк. Тут було не так багатолюдно. Прохолода трохи заспокоїла. Він вийшов з машини і побрів алеєю.
У голові крутилися уривки фраз з минулого.
«Ти все зіпсував!»
«Мишко питає, чому тато не приходить?»
«Ти ще пошкодуєш про це!»
Раптом Олег застиг. Він не вірив своїм очам!
Трохи віддалік на лавці він побачив знайому постать.
Світлана! Вона мало змінилася…
Поруч із нею сидів хлопець. Мишко! Став таким високим. Зовсім не схожим на того пухкого малюка, якого Олег носив на плечах.
Олег зробив крок назустріч. Серце шалено калатало в грудях.
– Доброго дня, Мишко, – голос Олега пролунав хрипко і невпевнено.
Син промовчав і відвернувся. Світлана обернулася. На її обличчі відбився цілий калейдоскоп емоцій.
– Олег?!
– Я тут… Гуляв… Побачив вас. Вирішив привітатись, – Олег раптом зрозумів, що не знає, куди подіти руки.
Мишко, не кажучи ані слова, підвівся і пішов геть.
Світлана провела його поглядом.
– Світлано, пробач. Я вам стільки переживань приніс…
– Ой, та годі вже, Олеже! Стільки часу минуло. Ти як сам? Щасливий?
– Ні, – відповів Олег, не роздумуючи.
– А як твоя, ця…
– Христина? Христина пішла.
– Зрозуміло.
Пауза.
– Світлано… Давай все виправимо, га?
Світлана посміхнулася.
– Що виправляти вже, Олеже? Досить минуле ворушити.
Вона встала з лавки, поправила сумку на плечі.
– Мені пора. На мене чекають.
– Світлано, почекай, – видихнув Олег, беручи її за руку.
– Олеже…
Він швидко забрав руку.
– Вибач.
– Мені треба йти.
У цей момент у глибині алеї почувся чоловічий голос:
– Світлано?! Ти де?!
Олег і Світлана обернулися. До них ішов якийсь чоловік.
– Іду! – обізвалася Світлана.
Олег знав цього чоловіка. То був Микола – майстер, з яким Світлана познайомилася кілька років тому. Він робив утеплення в її квартирі.
Так вони, що…
Микола підозріло подивився на Олега.
– Хто це? – спитав він.
Світлана зітхнула.
– Олег…
– Олег? – чоловік насупився. – Той самий Олег?!
Світлана кивнула.
– Зрозуміло, – коротко сказав чоловік. – Нам пора. Мишко зачекався…
Він обійняв Світлану за плечі, і вони попрямували геть.
Олег дивився їм услід, поки вони не зникли з поля зору. На очі наверталися сльози.
Сонячний травневий день здавався тепер сірим і безрадісним…
Як він міг таке допустити? Як?!