Олег абияк заснув. Годинник показував третю годину ночі, коли він, втомлений спогадами, нарешті провалився у важкий, тягучий, неспокійний сон.

І там йому було так само недобре, як і вчора, ввечері, під час розставання з його Надійкою…

Так, учора вони розлучилися! Це він зрозумів, коли вона поцілувала його.

Хоч і не було від неї слів на кшталт: “ми розлучаємося назавжди”, але коли вони прощалися, і був цей її поцілунок, Олег одразу зрозумів – вони більше не побачаться.

Тому що цей поцілунок був дуже холодний…

Він навіть у цей момент злякано запитав:

– Надійко, це що щойно було? Чому ти поцілувала мене так, наче прощаєшся зі мною? Ти образилася?

Вона сумно посміхнулась.

– Але ж це – осінній поцілунок. Бачиш, що довкола робиться? Осінь. Листя прощаються з деревами, природа прощається з теплом, і люди… Люди прощаються з надіями.

– З якими надіями вони прощаються? – не зрозумів Олег. – Про що ти говориш?

– З марними надіями…

– Ти все-таки образилася на мене… – він невдоволено зітхнув. – І навіщо я розповів тобі про Оленку?

Так… Перед цим поцілунком він розповів Надії про своє перше кохання.

Любов до дівчини, яку Надія, виявляється, добре знала.

Дівчата навчалися в одній школі. А Олег випадково обмовився про це давнє кохання, начебто жартома, що воно було таким чистим, мовляв.

А Надія тут же ж вигукнула:

– Ну-но, ну-но! У тебе з Оленою було кохання? З Карпенко? Я ж її чудово знаю. Розкажи, мені будь ласка про ваші колишні стосунки. Мені дуже цікаво!

– Надійко, не треба… – одразу насупився він. – Це все залишилося в минулому. Все давно забуте і поросло травою.

– У минулому – це коли?

– У минулому році…

– Ну, не знаю… – чомусь, сумно промовила вона. – З минулого року минуло не так багато часу. Мені здалося, що ти її все ще любиш. У тебе чулася така інтонація…

– Яка? – Олег скривився.

– Тепла… І щемлива…

– Ні! – злякавшись ревнощів Надії, палко вигукнув він. – Не кажи так! Я люблю тільки тебе! А з нею у нас все скінчено.

– А раптом вона все ще кохає тебе?

– Надійко, ну навіщо ти це кажеш? – він зробив нещасне обличчя. – Якщо тебе це так цікавить, я скажу, що Олена сама якось мені сказала, що в неї є інший хлопець. Сама зізналася! І я одразу викреслив її з серця! Прямо в ту ж мить! Розумієш?

– А якби вона цього не казала? Що в неї є хтось інший.

– Ну, годі… – сказав невдоволено Олег.

І в цей момент у нього раптом недобре стрепенулося серце.

З’явилося передчуття, що ця розмова не доведе до добра.

– Досить, Надю! Все! У мене тепер є тільки ти! Одна ти на всьому білому світі!

– Так? – дівчина довго дивилася йому у вічі. – Точно?

– Точно! – він постарався сказати це якомога впевненіше.

– А мені чомусь здається, що ти сам себе обманюєш, – сказала Надія. – Намагаєшся обманути, але в тебе не виходить…

– Ну, ось… – скрушно зітхнув він. – Навіщо я бовкнув тобі про неї? Як тобі довести, що я її більше не люблю?

– А нічого не треба доводити… – сказала вона, і мерзлякувато зіщулилася. – Слова в коханні нічого не значать. Значить лише почуття, що відбивається у власних очах людей. У них або є це кохання, або його немає. Все… Я змерзла… Пора йти додому.

– Так швидко? Давай зайдемо кудись, погріємось, – запропонував він поспішно. – Наприклад, у кафе!

– Ні… І я ще спати хочу…

– Все зрозуміло… Ну, гаразд… Додому так додому… – він зітхнув і потягнувся до неї губами.

І ось тут відбувся цей її осінній поцілунок.

Потім він провів Надю до дому, повернувся до себе в квартиру, ліг у ліжко, і почав згадувати цю їхню розмову про перше кохання. А потім у спогадах Олега раптом залишилася одна Олена…

І зараз, після пробудження, він раптом зрозумів, що і снилася йому сьогодні тільки вона, його перше кохання на ім’я Олена.

Але чому? Бо ж в неї тепер є хтось інший. А Олегу треба подумати, як повернути Надю. Хоча… Може, вона й не прощалася з ним? Може, він все це вигадав? І осінній поцілунок, і інше…

Пролунав дзвінок мобільного телефону, який, як завжди, лежав на столі.

Олег прямо вистрибнув з ліжка і кинувся до нього, схопив і застиг.

Не вірячи своїм очам, він підніс телефон до вуха, і в нього аж стрепенулося серце, коли він почув її голос.

– Олежику…

– Так, Оленко… Це я… – сказав він.

– До мене вчора ввечері приходила Надія… – говорила вона обережно, наче теж чогось боялася. – І вона сказала, що ти все ще… Любиш… Мене…

Було чути, як важко даються їй слова .

– Але ж у тебе, здається, хтось є… – Олег намагався сказати це холодним тоном, але йому не вдалося.

– Нема в мене нікого… Я обманула тебе…

– Але навіщо?! – ахнув він.

– Мені здалося, що так буде краще… Для нас обох… Але я помилилася… Останнім часом я часто думаю про тебе…

– Справді?

– Дуже часто… Щодня…

– Олено… Олено, ти зараз де, вдома?

– Так.

– А можна я…

– Можна… – відповіла вона, навіть не дослухавши питання до кінця.

– Тоді я біжу?

– Біжи… – він почув, як вона схлипнула.

– Олено, я скоро буду! Скоро буду!

Надія була права.

Через п’ять хвилин він уже мчав вулицями, туди, де на нього чекало кохання.

Не придумане кохання на ім’я Надія, а – справжнє.

Зараз Олег у це вірив як ніколи…