– Олег, піди в магазин, треба ще дещо докупити. Ось, візьми список, – кажу я своєму чоловікові.

В переддень Різдва роботи було дуже багато, треба було і прибрати, і все приготувати, щоб стіл накрити гарний. Ми гостей не чекали, але хочеться для себе самих зробити затишок. Адже Різдво – це родинне свято.

Ми з чоловіком дуже добре живемо, не можна сказати, що душа в душу, але і ніколи не сперечаємося серйозно. Разом ми вже 12 років, у нас двоє дітей. Олег – просто ідеальний батько.

Щоправда, рідною для Олега є лише наша спільна донька Іринка, а старший син, Максим – це моя дитина від першого шлюбу.

Коли ми з Олегом зійшлися, хлопчику було всього 5 років, і він відразу став кликати Олега татом. Мій чоловік теж інакше як сином його не називає, завжди пишається його успіхами і ніколи не робить різниці між дітьми.

Олег якось неохоче взяв список, який я йому написала, і пішов в магазин. Коли вернувся, так само мовчки поставив сумки на стіл і пішов в свою кімнату.

– Все гаразд, любий? – запитала я, перевіряючи свою інтуїцію.

– Так, – якось неохоче буркнув Олег і зачинився у спальні, ввімкнувши телевізор, чого раніше він ніколи не робив. Чоловік взагалі не любив дивитися телевізор, а тут раптом захотілося йому такої розваги, і це при тому, що в хаті передсвяткова метушня і купа роботи.

Я зрозуміла, що щось не так, але не хотіла загострювати на цьому увагу, навіщо з’ясовувати стосунки в переддень такого великого свята.

З усіма справами я впоралася, мені діти допомогли. До свого чоловіка я знала підхід, тому коли діти пішли спати, я зробила йому ромашкового чаю, і лагідно запросила на кухню.

Олег неохоче відірвався від екрану і сів біля мене. Я налила нам чаю і почала звітувати:

– Кутю я вже зварила, вареники наліпила, оселедець уже замаринований у банці. Грибочки є, завтра ще пампухів спечу і узвар зварю, і можна буде сказати, що ми до Святвечора готові.

Чоловік байдуже допивав свій чай, мої слова його аж ніяк не зачепили, схоже, що йому було байдуже.

– І до чого все це? Навіщо стільки готувати? – сказав, встав і пішов.

А я залишилася на кухні мов вкопана, і стала думати, що б це могло означати? За всі роки нашого сімейного життя я вперше бачила чоловіка таким.

Ми лягли спати, а вранці я прокинулася першою, бо було ще багато роботи. Десь через годину встав і мій чоловік, і я випадково почула його телефонну розмову з мамою, хоча Олег і намагався говорити дуже тихо.

Тема свекрухи для нас дещо болюча. Ми з нею не спілкуємося. Вона не приймає мене у себе, і я її до нас не кличу. Спілкується вона лише з своїм сином. Дітей вона теж розділяє, признає лише свою рідну онуку, а мого сина, як і мене, вона бачити не хоче.

Свекруха з самого початку мене не прийняла. Вона була проти того, щоб її єдиний син одружувався з розлученою жінкою з дитиною. Вона не розбиралася в ситуації, а просто так захотіла.

А насправді у розлученні я не дуже то і винна, бо мій чоловік знайшов собі іншу ще до народження нашого сина, я тоді була на восьмому місяці. Так що син коли народився, він навіть не приїхав на нього подивитися.

Ну що ж, і таке буває. Я це якось пережила. А потім Олега зустріла, і я повністю щаслива, але з його мамою у нас так і не налагодилися стосунки.

З розмови, яку я випадково підслухала, я зрозуміла, що свекруха захворіла, і навіть не може нічого сама собі приготувати. Відколи не стало свекра, вона залишилася одна. І саме це і стало причиною неспокою Олега, він не міг думати про святкування в той час, як знав, що мама сидітиме сама в Святвечір.

Чоловік пішов на роботу, а я завела машину, взяла дочку, і ми разом поїхали в село. Свекруха живе не далеко, тож я вирішила, нехай внучка бабусі заколядує.

Свекруха була дуже рада нас бачити, дитині вручила гроші і гостинці, а мене вперше в житті в хату запросила.

Я вирішила скористатися моментом і наказала свекрусі збиратися. Вона не зовсім розуміла, що я задумала, але перечити не стала.

Той Святвечір ми провели у нас вдома разом. Треба було бачити очі мого чоловіка, коли він повернувся з роботи додому і побачив у нас свою маму.

Я впевнена, що вчинила правильно. Навіщо згадувати старі образи? Життя занадто коротке, щоб витрачати його на гнів. Краще робити добро і сіяти милосердя, може тоді і світ стане добрішим і кращим.

Джерело