Наталя зателефонувала мамі з радісною новиною.

— Мамо, я була на огляді. У нас із Вадимом будуть двійня. Так несподівано. Наче в родині ні в мене, ні в нього не було двійнят, і тут таке…

Мама мовчала.

– Алло, мамо, ти тут? Чуєш, що я сказала? У нас буде дві дитини… Ти в шоці там, чи що? Розумію. Самі перебуваємо в ньому. Сашкові сказали, що він скоро буде старшим братом. Цікаво, хто буде, стать поки не видно, термін маленький.

— Так, дочко, я в шоці. Комусь нічого, а комусь все…

– У сенсі, мамо? Ти про що? — Наталя чула по голосу, що мама ніби засмучена.

— Що ти не розумієш. Лариса скільки років не може завагітніти вже, і штучне робили кілька разів, нічого не допомогло. А їй вже сорок років невдовзі. А тобі й тридцяти нема, і вже троє буде. Якось несправедливо.

Наталя розгубилася. Не такої реакції вона чекала від рідної матері.

Те, що у старшої сестри Лариси проблеми із зачаттям, вона знала. І співчувала щиро. Але, на жаль, таке часто буває.

— Ти ніби мене звинувачуєш у цьому…

— Та нікого я не звинувачую. Просто це неправильно. Вам і однієї дитини вистачило б. Ну куди ще двох? У вас іпотека, Вадим заробляє не так багато. Ти в декрет підеш, грошей не вистачатиме, незважаючи на допомогу.

Я не розумію, чому ти радієш?

— Ну, як би ми родина, і планували мати двох дітей. А тут виявляється, що троє тепер буде. Нам що, плакати? Діти – це щастя. Так, важко буде. Але що вдієш? Впораємося. Ти допоможеш, сподіваюся, посидіти з дітьми, наприклад. Грошей ми ні в кого не просимо.

— З чого це я допомагати мушу? Самі народжуєте, самі і справляйтеся. Я не просила у вас онуків. Мені й Сашка одного вистачить.

– Не допомагай. Заради Бога. Це твоє право.

І Наталя скинула дзвінок. На очі наверталися сльози. Вона й так останнім часом стала плаксивою, через вагітність, а тут мати рідна претензії пред’являє якісь. Замість вітання наговорила образливих речей.

— Наталю, ти чого, плачеш? Що сталося? — у квартиру зайшов чоловік.

— Так, Вадиме. Мамі розповіла про двійні, а вона сказала, що це несправедливо. У Лариси жодного, а я матиму троє дітей…

— Та не зважай. Вона розгубилася просто, мабуть. Від здивування наговорила. Не переймайся, головне, у нас все добре. Виростимо трьох. Я підробіток візьму, впораємося.

Вадим обійняв дружину, вона його у відповідь. Усміхнулася. Справді, чого вона так засмутилася. Мама завжди була нетактовна і слова не підбирала. У них своя сім’я, і ​​нехай думають, що хочуть.

Сестрі повідомляти не стала. Останніми роками вони почали рідко спілкуватися. Лариса жила у сусідньому місті, бачились лише на святах у батьків. Лариса була поглинута своїм здоров’ям, вони з чоловіком дуже хотіли дитину, але не виходило.

Бачачи щасливу пару Наталки з Вадимом та їхнього сина Сашка, у неї псувався настрій. Адже вона завжди отримувала все найкраще, була відмінницею в школі, потім в університеті. Влаштувалася на престижну роботу, купила квартиру, батьки додали чималу суму.

Вийшла заміж за успішного стоматолога. А що в Наталки? У школі навчалася на трійки, потім із горем навпіл закінчила технікум, працювала бухгалтером. Вийшла заміж за невдаху Вадима, який не має ні грошей, ні квартири. З її слів.

І зовнішністю не вдалася. Звичайна, непоказна жінка. Невисока, повненька, з рідким волоссям. На відміну від високої, гарної Лариси.

Вона була гордістю батьків.

Наталя завжди відчувала, що Лариса в сім’ї на першому місці. Їй діставалося гарне вбрання, взуття, гарні телефони. А Наталя доношувала за сестрою речі. І телефон їй жодного разу не купили новий. Навіщо? Он же у Лариси новий, а тобі і її старенький піде.

Після народження первістка, Сашка, мама пом’якшала до дочки. Часто приходила няньчити онука, купувала подарунки. Видно було, що його любить. Наталка була рада. Її не любила, зате онуку дісталося тепло та турбота.

Але Сашку вже дев’ять років, і бабуся з дідусем все рідше і рідше бачаться з онуком. Характер, кажуть, зіпсувався.

А там ще у Лариси вічні проблеми. Мама весь час була з нею на зв’язку. На відміну від Наталки. Дзвонила їй рідко, звикла, що дочка сама дзвонить.

Свекруха Наталі відреагувала на новину інакше, ніж мама.

— Ой, доню, вітаю! Одразу двоє, треба ж! Нічого, я допомагатиму, у вихідні хоча б приїжджатиму, та у відпустку коли піду. Радість – то яка! Як ти почуваєшся? Що спеціалісти кажуть?

Наталі була приємна ця турбота та щира радість. А ще кажуть, що свекрухи всі погані. Їй пощастило. Мама Вадима, Олена Леонідівна з перших днів ставилася до неї як доньки. Хоча була і своя рідна дочка сестра Вадима.

І тепер такий контраст — мама і вона…

Наступне УЗД показало, що буде хлопчик та дівчинка. Наталя йшла з огляду та вигадувала імена дітям. Цікаво, на кого вони будуть схожі…

Її роздуми перервав телефонний дзвінок. Мама.

– Привіт, мамо.

– Привіт, Наталко. Як справи? Як твоя вагітність проходить?

— Все добре, тільки вийшла з огляду. У нас буде син та дочка. З дітьми все гаразд.

— Це добре, що все гаразд. У мене до тебе є розмова. Коли можна підійти? Ти додому зараз?

— За півгодини буду вдома, приходь.

Наталя замислилась. Що за розмова? Знову діставати почне, що не заслужила дітей… Не хотілося б негативних емоцій.

Прийшовши додому, виявила там свекруху.

— Наталю, вибач, що без попередження. Була тут недалеко і погано стало, піднялася до вас. Ключі Вадим давав коли ви їхали, дублікат, ось у нагоді став. Полежати мені треба, тиск скочив. Ти не проти, якщо я відпочину у вас?

— Звичайно, не проти! Давайте до нас у спальню, там ліжко гарне, у вітальні диван старий, незручний.

— Ой, ти що, на вашому ліжку ще не вистачало мене укладати… Нічого, я на дивані полежу, Сашко ж спить там, значить і мені піде. Я двері зачиню. Сподіваюся, скоро полегшає…

Наталя приступила до готування, намагаючись не галасувати. Може, засне свекруха.

А ось і мама прийшла. Наталя залишила вхідні двері відчиненими.

— Дочко, ось тобі яблука принесла, червоні, як ти любиш, апельсини. Тобі вітаміни потрібні. Цукерки Сашку. Все найкраще.

Мама діловито стала діставати з пакету гостинці, викладаючи на стіл. Наталя була трохи здивована. Давно вона нічого не приносила, навіть онукові, а тут така щедрість.

— То все добре з дітьми, кажеш? От і чудово. Коли ставлять термін? Сама народжуватимеш?

— Термін двадцять п’ять тижнів, сподіваюся, сама впораюся.

— Животик вже який у тебе, великі діточки будуть, напевно… Ми з батьком подумали і вирішили. Ти маєш допомогти сестрі.

Наталя здивовано подивилася на маму.

— І чим я можу їй допомогти, цікаво?

— Ти маєш віддати їй одну дитину. Хлопчика. Адже в тебе є вже один син. Тепер донька буде. А у Лариси жодної дитини. Все-таки ви рідні.

Це краще, ніж брати з дитбудинку. Документи оформимо на Ларису, ніби то вона народила. Все можна зробити за гроші.

А Вадиму скажеш, що не стало хлопчика. Це все заради доброї справи. Ти сестра, і маєш думати не тільки про себе. Поділися своїм щастям. З двома важко буде, а так один всього, і витрат менше.

Наталка від несподіванки заціпеніла.

— Ти пропонуєш віддати мою дитину Ларисі? Я не дочула?!

— Все правильно ти зрозуміла. Якщо любиш сестру, то маєш допомогти. Сім’я у них порядна, сама знаєш. Гроші є. Дитина не буде ні в чому потребувати. Можеш навіть не переживати. А формальності залагодимо, ніхто й не знатиме. У її чоловіка є друг, має приватну клініку.

Там і народиш. З спеціалістами домовляться. Вагітність вона зімітує. Вона зараз вагу набрала, а далі накладний животик носитиме. Це не є проблемою. Ну, що скажеш?

— Ти що таке говориш? Мама? У тебе є совість? – вигукнула Наталя, обурена до глибини душі.

— У мене — совість! Я переживаю за щастя твоєї сестри! А ось ти — егоїстка! Тобі Бог, може, не дарма дав двох одразу. Щоб ти поділилася з рідною людиною! Адже по-доброму прошу. Сестра ти чи хто?! Тож вихід лише один.

— А ти мені матір рідна? Не схоже! Як на думку таке могло спасти взагалі? Це тобі кошеня, чи що, щоб взяти просто так і віддати! Це мій син! І Вадима! І більше нічий! Чуєш мене?

— Та не сварися ти так, бо народжувати почнеш ще раніше терміну! Проблему розіграла прямо! Не в чужі руки віддаєш! Будеш спілкуватися з племінником, бачити його. Що тобі ще треба?

— Ану пішла геть звідси! Та як ти смієш таке пропонувати рідній дочці? — зненацька зі спальні вийшла Олена Леонідівна.

— А ця що тут робить? – Здивувалася мама Наталі. — Це взагалі не твоя справа, Олено. Не лізь.

– Як це не моя? Ці діти, що не народилися, — мої онуки теж. І ти пропонуєш обманути мого сина, нас усіх, щоб догодити своїй іншій дочці? Та хіба ж таке можливо?

— Це стосується лише нашої родини! Буде вона мене соромити, ти дивися! Та донька до мене ж першою прибіжить за допомогою потім, з трьома дітьми як непросто буде! А ти їй чужа жінка! А Вадим потім мені ще дякую скаже, що полегшила долю. Це ж на його горбу все сидітиме. Повинна розуміти та пошкодувати сина!

– У Наталі є я. Є чоловік. А такої матері як ти й задарма не треба! Наталці он погано аж стало від твоєї пропозиції! І щоб ноги твоєї не було більше у них у квартирі!

— Ти дивися, розійшлася вона. Ти тут ніхто, запам’ятай! Вадим твій загуляє від безсонних ночей та догляду за немовлятами і кине Наталку, вона до нас прибіжить одразу, а не до тебе!

— Та ні, помиляєшся. Після твого шаленого прохання знати тебе не хочу! Не мати ти мені більше! А Олена Леонідівна в сто разів краща за тебе! І любить мене більше та дбає!

— Ну й родина… От і живіть, як хочете.

Мама підійшла до столу, схопила пакети з яблуками та апельсинами і вийшла з квартири, голосно гримнувши дверима.

Наталя довго не могла зампокоїтися.

Олена Леонідівна відвела її до спальні, налила чай.

— Все буде гаразд, дочко. Я, завжди буду поряд. І Вадим тебе дуже любить, і Сашко. Ми твоя сім’я…

Наталя вдячно стиснула руку свекрусі. Як же так вийшло, що чужа по суті жінка виявилася людянішою, ніж рідна мати…

У належний термін Наталя народила сина та дочку. Як і обіцяла, свекруха допомагала їй, підтримувала.

З батьками та сестрою вона не спілкувалася. Не змогла пробачити. І ні про що не шкодувала.

Їй пощастило зустріти у житті чудового чоловіка, свекруху, народити прекрасних дітей. Вони й були її справжньою родиною. На відміну від інших родичів.

Джерело