– Ну подруго і переживали ж ми всі за тебе! Що це ти надумала, Олено? Чого терпіла стільки часу? А якби не встигли тебе довезти?

Олена, яка була ще дуже слаба після процедур, лежала на ліжку і ледве посміхалася.

– Пробач, Тамаро. Я сама не знала, що так все вийде. Сталося все раптово, думала, що все прийшов мій час. Ну нічого, все обійшлося, слава Богу. Зараз полежу трохи, і випишуть. Ніколи мені тут відпочивати, бабуся вдома. Як Віктор з нею впорається? Вона ж стала дуже примхливою.

– Добре все вдома, Оленко. Навіть не хвилюйся. Бабуся жива, майже здорова. Сита, чиста, переодягнута, і трохи буркотлива.

– Дякую тобі, Тамарочко! Я твоя боржниця.

– Хах, дякую! А мені за що дякую? Це все твій Віктор. Не чоловік, а золото! Я завжди знала, що він в тебе з усіх сторін позитивний, а тут і взагалі заповажала його.

Я тут, розумієш, біжу, супчик у каструльці несу, щоб бабусю обідом нагодувати, думаю, що нещасна старенька лежить там голодна і нещасна… А там таке робиться!

– Яке таке? – Олена не розуміла про що це вона.

– Та отаке! На весь під’їзд борщем пахне, бабуся лежить чистенька, сита і задоволена!

Так що даремно я поспішала. Віктор все сам зробив, без мене!

– Як сам?!

Тамара закивала головою.

– Сам, Олено, сам! Ти уявляєш? Я йому ще така кажу прямо з порога, мовляв зараз тільки руки помию, бабусю переодягну і нагодую, а він мені заявляє, ти мовляв не метушись, Тамаро, все в нас гаразд.

Я обід приготував, каже, бабусю переодягнув, нагодував.

До кінця тижня вихідні взяв, а там видно буде, впораємось.

Я ще й не повірила, питаю, мовляв, як це ти її переодягнув?

Вона ж окрім Олени нікого до себе не підпускає, а він мені спокійно так каже, на кшталт ми з бабусею домовилися.

Я зайшла до неї, і справді, чистенька, сита.

За тебе переживає, плаче, хвилюється. Я її заспокоїла, сказала, що все буде добре…

Олена втомлено заплющила очі. Так незручно перед Віктором! Підвела вона його, довелося йому в доглядальках у бабусі бути.

І коли дзвонив він їй навіть словом не обмовився, що сам бабусю і мив, і переодягав.

Олена ще запитала, мовляв, Тамара заходила? Обіцяла допомогти. Сказав так, забігала Тамара, все добре, не хвилюйся, впоралися. І з бабусею Олена розмовляла, та теж слова не сказала, все переживала за неї, Оленку…

…Олена з 10 років жила з бабусею. Спочатку звичайно з мамою й татом, а потім батьки раптом зрозуміли, що їхній шлюб був помилкою.

Батько після розлучення подався за кордон, та так там і осів. Гроші правда справно надсилав, спочатку ще приїжджав, а потім одружився, і ніби забув про те, що дочці окрім грошей ще й любов батьківська потрібна. І про свою матір забув, у якої Олена жила.

Мати Оленки теж недовго сумувала, швидко знайшла нового чоловіка, і Оленка начебто відійшла на другий план.

Ну, є вона і є.

Олена часто гостювала в бабусі, а потім мама з новим чоловіком раптом вирішили, що набридло їм жити в їхньому місті, і переїхали. Так сталося, що після того, як мати з батьком розлучилися, не знайшлося місця дівчинці в нових сім’ях батьків, і Олена остаточно оселилася у бабусі.

Бабуся тоді одразу Олені сказала, мовляв, подобається, не подобається, а що зробиш.

Жити нам тепер удвох, так що домовляємося одразу, що в усьому один одному допомагаємо, бо більше допомоги їм чекати нема звідки.

Розбіглися, мовляв, батьки твої. А їм іти нікуди, ніхто на ніде не чекає, тому будуть жити, де жили.

А Олена й не проти була. З бабусею завжди було легко й спокійно. Вона хоч і строга була, але просто так ніколи не сварилася. Тільки по ділу, і то так, для профілактики, трохи підвищить голос, мовляв, Олено, так справи не робляться.

Вона завжди коли сердилася одразу ставала такою офіційною.

Мати потім народила одного за одним двох синів, і якось раптово згадала про те, що має дочку.

Стала часто дзвонити, кликати до себе, мовляв, приїжджай, Оленко. Забирай документи зі школи, і приїжджай, тут навчатимешся. Тут мовляв, можливостей більше.

Олена тоді закінчувала школу і саме думала, куди їй вступати на навчання.

Спочатку вона так зраділа, що мати її до себе кличе, що мало одразу й не поїхала. Добре бабуся зупинила її, як завжди строго сказала:

– Звичайно, Олено, зривайся з місця посеред навчального року.

Мати ж раптово згадала про дочку, а тому біжи, внучко. Тільки подумай головою, Оленко.

Вони вже скільки живуть там? Не перший рік. А про тебе згадали тільки коли діти малі народилися.

То чому мати тебе раніше навіть у гості не кликала, а зараз аж жити запрошує?

Чи не нянька їй, часом, дармова знадобилася?

Я тобі так скажу, Олено – поки школу не закінчиш, та екзамени не здаси, і кроку звідси не зробиш.

Думаєш легко ось так зірватись, у чуже місце, у чужий колектив приїхати?

Вас тут так навчають, а там інакше.

Тут ти в тиші і спокої до своїх іспитів готуєшся, а там шум, гам, діти маленькі.

Ось здаси іспити, і їдь, а поки сиди і не сіпайся.

Олена прислухалася до слів бабусі і зрозуміла, що у всьому вона мала рацію.

Так матері і сказала, мовляв школу буду вдома закінчувати, а потім подивимося, може й приїду до вас. Мати тоді образилася, і кинула слухавку, навіть розмовляти не стала з донькою.

Потім уже коли здала Олена іспити і зібралася їхати до матері, вона сказала їй, мовляв все, Оленко, пішов твій поїзд.

Не поїхала тоді, коли мені допомога з дітьми була потрібна, а тепер і не треба.

Сиди вже, бережи свою бабцю. І без тебе впоралися!

А Олена й сиділа…

Вступила вчитися, потім здобула диплом, вийшла на роботу, познайомилася з Віктором, і якось швидко зібралася заміж.

Ні, не по зальоту, як думали багато хто, а просто тому, що зрозуміла, що її це людина.

Одружилися вони тихо, скромно, без жодних лімузинів та іншої показової пишності.

Правда сукня була шикарна, все, як має бути. І мати з батьком відклали усі справи, приїхали на весілля.

Олена з Віктором і одружилися ж недавно, ще й року немає їх сім’ї.

Вирішили, що житимуть на квартирі, щоб бабусі не заважати. Бабуся звичайно бурчала, мовляв ніскільки ви мені і не заважатимете, але сперечатися не стала, навіть пишалася, що молоді самі жити вирішили окремо.

Коли з бабусею Оленки біда трапилася, все ж таки довелося їм переїхати.

Жінка злягла, потрібен був догляд, нагляд.

Від послуг доглядальниці старенька категорично відмовилася, мовляв, ще не вистачало, щоб чужі люди за мною прибирали!

Краще сама лежатиму, але чужих до себе не підпущу.

Не набігаєшся дуже, а тут під одним дахом – де Віктор придивиться, а де Олена.

Так і жили. У бабусі характер дуже зіпсувався. Ну а як – завжди все сама робила, ні в кого допомоги не просила, а тут лежить, тільки одна рука трохи працює, і ногу нещодавно відчувати стала.

Бурчала вона дуже, сварилася і на Олену, і на Віктора, і плакала від власного стану, коли Олена її мила та переодягала, мовляв дожилася, внучка горщика за мною тягає.

Якось до Віктора так насварилася, коли він першим за Олену на обід прибіг, і хотів бабусі допомогти, мовляв ще цього не вистачало, каже, щоб ти, мужик, підходив до мене! Іди звідси по-доброму! Або ти що ж думаєш, раз лежу я тут, значить зовсім вже?

Віктор виправдовувався, мовляв, я як краще хотів.

Відвернула бабуся голову, підібгала губи, мовляв, іди від гріха подалі! Досить і того, що Оленка моя все це щодня спостерігає. Одну її підпущу, і нікого більше.

У Олени живіт почав турбувати ще два дні тому. Випила вона пігулку, начебто допомогло.

Потім знову почалося, знову випила пігулку. Їй би в лікарню піти, та вона рукою махнула – саме пройде. Які лікарні можуть бути, коли бабуся вдома? Та й не так вже й турбує, терпимо.

Того дня з самого ранку Олена пішла та на роботу. Дівчата на роботі ще насварили її, мовляв ти що, Олено? Тобі в лікарню треба, а то мало що? Бо ж це не жарти.

Відмахнулася Олена від них, мовляв, не вигадуйте, все добре, нічого страшного немає. А вже за годину мусили викликати швидку…

Апендицит.

Тамара, подруга і колега Олени тут же ж Віктору зателефонувала, мовляв у лікарні твоя кохана, що ж ти не встежив?

Я ввечері, каже, прийду, в обід не вийде. Бабусю нагодую і переодягну.

Звичайно злякався молодий чоловік, з роботи відпросився і побіг у лікарню. А що у лікарні? Додому його лікар відправив, мовляв, все добре пройшло, не хвилюйтеся, спить ваша дружина.

Хоч і обіцяла Тамара зайти, та мало що? Чи зможе, чи ні. Зайшов Віктор у кімнату до бабусі, і серйозно так їй сказав:

– Дарино Іванівно, тут справа така, Оленка в лікарні. Апендицит. Процедури зробили, все з нею добре, лікар сказав, що спить вона зараз.

Бабуся тільки зібралася заплакати, але Віктор жестом зупинив жінку, мовляв тихо, дайте сказати…

– Скільки їй лежати – невідомо, та й коли додому випишуть теж не можна їй буде навантаження.

Ми з вами і так винні, проґавили, не відправили її до лікаря вчасно, тож давайте не змушуватимемо її хвилюватися.

Вибір у нас з вами невеликий, тож тимчасово я буду вашою «доглядальницею».

– Ви зараз можете відмовитися, і тоді Тамара, подруга Олени до вас приходитиме у вільний час. Сьогодні тільки ввечері зможе прийти – справи у неї. Тамара – людина чужа, а я ніби як сім’я, чоловік вашої онуки.

Можу ще когось пошукати, є у нас люди, хто професійно цим займається, але в цей час, не впевнений я, що зараз знайдеться людина.

Дарина Іванівна плакала тихо, беззвучно. Нічого не скажеш, дожилася, що чоловік внучки її доглядатиме!

– Дарино Іванівно, нічого страшного в цьому немає. Ми з вами дорослі люди, і маємо розуміти все. Таке може статися з кожним і ніхто від цього не застрахований.

Коли мій дідусь лежав, його доглядали всі. І мама, і батько, і я, так що якийсь досвід у мене є.

Зрозумійте, поки ми з вами удвох, особливо вибирати не доведеться. Ну чи будемо чекати, коли Тамара матиме час, або людину шукати.

Але зараз вибачте, вибору немає.

Коротше кажучи, коли прийшла Тамара Віктор вже справився з усім!

І поки Оленка лежала в лікарні, став Віктор доглядальником для бабусі.

Звичайно, спочатку незручно їй було, а потім змирилася вона, і навіть заповажала Віктора ще більше, аніж раніше.

Вже потім, коли Олена повернулася додому, бабуся посміхнулася і сказала, мовляв хорошого чоловіка ти собі вибрала, Олено.

Вже якщо зі мною, з чужою бабцею няньчиться, то ти точно в надійних руках.

Від такого й народжувати спокійно можна, допомагати тобі в усьому буде, ніколи в біді не залишить…

Джерело