Олена Петрівна вирішила нарешті кинути роботу й піти на заслужений відпочинок.

– Правильно, мамо, – говорила їй дочка Світлана. – Ти все говорила, що ось аби доопрацювати до пенсії, а сама і до пенсії допрацювала, і ще понад того п’ять років. І це на важкому виробництві! Досить уже заробляти… Пошкодуй себе.

Олена Петрівна розплакалася. Але не від слів дочки і жалості до себе, а через те, що в селі вже не залишилося нікого в їхньому родовому будинку.

Матері недавно не стало…

– Так, ось думала, ну, ще рік, ну ще трохи, а потім і поїду до матусі в наш будинок, – говорила вона. – Але от тільки не встигла я… Пробач мені, мамо…

– Ну, це доля. Ти все про нашого Вітю дбаєш, я ж знаю. А він мужик уже дорослий, сам нехай тепер працює, – ласкаво сказала матері Світлана.

– Для мене він назавжди улюблений онук, – похитала головою Олена Петрівна. – Ви пораєтеся з Ганнусею. Вона молодша, мені мало випало з нею сидіти. А Вітя – мій улюбленець, так уже вийшло. І я завжди хотіла назбирати саме йому на житло. Він же уже дорослий, напевно, скоро знайде собі пару. І треба буде з сім’єю десь жити!

– Ох, мамо. Ось завжди ти така. Береш на себе вирішення всіх проблем. Ти б за своє здоров’я потурбувалася. Давай-но, поїзди по курортах, санаторіях. Скільки років пропрацювала. Подумай про себе! – усміхнулася дочка.

– Час такий, що я буду тоді спокійна, коли Вітя матиме своє житло. От і думаю – може батьківський будиночок наш сільський продати? Хоча він мені завжди був як затишне місце… Шкода… – засумувала Олена Петрівна.

– От і їдь у затишне місце. А Вітя поки що подивиться за твоєю квартирою, твої квіти поливатиме і в село клич його допомагати, як завжди, на город, – радила Світлана.

– Які йому зараз городи? – засміялася Олена Петрівна. – Ти себе в його роки згадай – одні гуляння на думці. Він моїй квартирі буде тільки радий. Як то кажуть зараз – вільна хата в нього.

…Незабаром Олена була вже в селі. Вона то з усмішкою, то зі сльозами перебирала речі батьків, перестирала, половички, сушила їх на вулиці.

Жінка перемила весь посуд і зробила генеральне прибирання, бо збиралася весь сезон жити в селі.

– Ну, що, бабусю, як справи? – обійняв Олену Віктор, коли приїхав її відвідати.

– Все добре, тільки рук не вистачає. Очима б все зробила, а часу і сил як завжди обмаль. Допоможеш?

– Звісно, ​​а навіщо я тут? – засміявся онук. – Ось тільки ти не працювати сюди приїхала, а все-таки відпочивати – не забувай.

– Так воно то так… Однак, щоб жити гідно і в комфортних умовах, хочеться зручності для себе створити елементарні.

Не той час, щоб до вітру на вулицю ходити, як це раніше в усіх було.

А зараз і газ у наше село провели, і опалення всі зробили газове, от і я хочу частину своїх грошей витратити на ремонт, – ділилася Олена Петрівна з онуком.

– А мені мати казала, що ти хочеш хату продавати. Так, чи ні? – спитав Віктор.

– Тим більше, якщо треба буде продати, то вона у ціні тільки вище буде. А так, звісно, не варто надто витрачатися, бо ж у мене квартира в місті, – кивнула Олена Петрівна. – Я ж будинок хотіла продати заради тебе, щоб тобі в місті хоч якесь житло купити.

– За це спасибі, звичайно, ось тільки чи не шкода тобі наш будинок продавати? – Віктор окинув поглядом кімнату. – Я ж тут усі канікули з тобою і бабою Зіною проводив. Ох, дитинство…

– Не можна всидіти на двох стільцях одночасно. А будинку потрібен постійний догляд і нагляд. Зруйнується все без господаря… – зітхнувши, відповіла Олена Петрівна.

Вона зайнялася підключенням газу до будинку. На це пішло майже два місяці разом із монтажем опалення, купівлею обладнання та нової газової плити.

– Ох, як добре стало, – хвалилася Олена Петрівна дочці та зятю, а заразом хвалила Віктора за допомогу.

– Ну, бабусю, зважуйся на продаж будинку, – якось сказав Віктор. – Я тут обмовився одному приятелю про те, що ти хочеш будинок продати, так він цікавиться, тим більше вже з газом, опаленням і водою.

У призначений час приїхав покупець. Молодий чоловік оглядав будинок, по-хазяйськи зазираючи у погріб, на горище, і навіть у стару пічку.

– А ви молодці, що пічку не ламали, – похвалив він Олену Петрівну. – В то був би не сільський будинок, а прямо міська квартира. Без родзинки.

Олена Петрівна сказала:

– У печі і їжа найсмачніша виходить.

Покупець якось дивно глянув на господиню і спитав:

– А ви точно хочете будинок продати?

– Хочу, але трохи згодом, напевно. Поки що не можу наважитися. Надто вже звиклі ми до нього. Одне слово – батьківщина… – щиро відповіла жінка.

– Ну, думайте. Якщо що – дзвоніть мені першому, – чоловік потис їй руку і поїхав.

– Ну, що там покупець мій? – зателефонував увечері внук.

– Та поки що придивляється. Казав пізніше подзвонити, коли я вже точно і терміново зберуся продати будинок. А поки що треба було б косметичний ремонт зробити. Без нових шпалер будинок наш виглядає неохайно. І фіранки зміню. А то старі вже не модні, і так буде набагато ефектніше, і ціна ще виросте, – розповіла про своє рішення Олена Петрівна.

– Це правда, – підтримав її Віктор. – Давай, кажи, що привезти тобі з будматеріалів і з продуктів. Я на вихідні приїду, – пообіцяв він.

Не встигли внук з бабусею поклеїти шпалери, як настали іменини Олени.

Вона зібрала всіх сусідів до себе на свято. Прийшли і місцеві мешканці, і давні знайомі, які приїжджали в село, як дачники, тільки на літо.

Серед них була сім’я – баба Валя, ровесниця Олени із внучкою Оксаною, обидві міські.

Віктор кілька років не бачив Оксану. То вчився, то робота.

А тепер, побачивши дівчину, він просто не повірив своїм очам.

Вона з маленької дівчинки стала дорослою привабливою красивою жінкою!

– Ого, ну, ти й подорослішала! – не стримався він.

Оксана почервоніла і відповіла тим самим:

– І ти змужнів, немов чужий став. Тільки очі ті самі, з хитринкою, веселі.

Оксана приїхала з бабусею відпочивати, спеціально взявши відпустку у червні.

Віктор, який до цього приїжджав у село лише на вихідні, почав приїжджати тепер щодня увечері після роботи.

– І не втомлюєшся ти їздити після роботи щовечора сюди? – стримуючи усмішку, запитала бабуся.

– А що тут їздити? Година і вже тут. Добре, що мені батько свою машину віддав. Собі нову вирішив узяти. А все через тебе, щоб ти в нас покинутою не була! І мені теж добре! – засміявся Віктор.

– Так ти й справді, допомагаєш мені з будинком. Такого ремонту ми давно не робили. По всіх напрямках. І що б я без тебе робила? – бабуся поцілувала Віктора, а він, повечерявши, поквапився до дівчини на побачення.

– До речі, мене тут один дачник вмовляє будинок продати, – сказала Олена Петрівна. – Для своїх батьків купити хоче. Як гадаєш, варто зараз його приводити і показувати будинок?

– Стривай, – зупинився на порозі Віктор. – Почекали б. По-перше, ми ще й самі не пожили в такій красі, а по-друге… У такій справі поспішати не варто. Нам самим що – на вулиці ночувати?

І він побіг. Так само, як колись бігала на побачення вона, Олена… Тільки багато років тому.

Тепла хвиля спогадів нахлинула на серце.

Вона сіла біля рідного вікна, де раніше завжди чекала її мама і почала дивитися на вулицю, на її улюблені півонії.

– Ось тобі і маєш, – прошепотіла вона. – І навіщо нам рідний дім продавати, коли тут і добре, і любов у Віктора саме тут знайшлася. Треба ж!

А Віктор, справді, закохався по самі вуха. Коли відпустка його Оксани добігла кінця, вони почали зустрічатися в місті, але часто приїжджали разом на машині в село на радість бабусям.

Коли Віктор зізнався бабусі, що вже зробив пропозицію Оксані, Олена Петрівна не змогла стримати сліз.

– Любий мій… Як же ж швидко летить життя. Тільки був маленьким, бігав тут босим, ​​і ось уже одружуватися надумав!

– Бабусю, я ж тобі першій сказав. А завтра ми до наших батьків їдемо. Вони, звісно, ​​здогадуються. Але оголосимо їм наше рішення, а там – у ЗАГС, – казав Віктор.

– То що з продажем будинку? – про всяк випадок спитала бабуся.

– Та ти що?! У жодному разі! – відповів той.

– От і я так думаю. І хочу тобі сказати, що нікуди я звідси тепер не поїду. Дзвонив мені нещодавно той перший наш покупець, цікавився щодо продажу будинку, а я йому так і сказала, мовляв, вибачте, юначе, такий будинок нам самим потрібний.

Відремонтували, і став він кращим аніж був колись. Як у казці. Хіба ми не заслужили? – сміючись, розповідала Олена Петрівна.

– Ти точно заслужила. Ти у нас найкраща бабуся і майстер з ремонту будинків! – Віктор обійняв стареньку.

– Так ось, не договорила я. Свою квартиру я тобі відписую як весільний подарунок. Хазяйнуй, раз уже сім’янин. А до мене не забувайте дорогу. Тим паче, що тут як у раю, особливо влітку… – Олена Петрівна обійняла внука.

Після весілля, яке відбулося у міському кафе, Олена Петрівна повернулася в свою хату.

Молодята після медового місяця зайнялися ремонтом у квартирі, хоча там і так було непогано, але Вітя вирішив навести свої порядки.

– Нехай буде у вас все по-сучасному, правильно, внучику, – раділа бабуся. – Досвід у ремонтах ти вже маєш. А мені потім покажете, що у вас нового. Я тільки рада за вас!

Особливо раділа Олена Петрівна, що, окрім старих улюблених сусідок, у неї в селі з’явилася й рідня – бабуся Оксани.

– Хто б міг подумати, що ми поріднимось? – сміялися вони, збираючись на чай.

– А я ось що тобі скажу, Валю, – говорила Олена бабусі Оксани. – Починай і ти ремонт. І теж нікуди не їдь. Залишишся в оновленому будинку, на своїй землі.

І правнуків разом няньчити тут будемо.

Удвох же ж все таки легше!