Оленка не могла зрозуміти, що трапилося з її мамою. Плаче й плаче, а в чому справа, не каже…

-Мамо, чому ти плачеш? Тобі може недобре? – запитала Оленка.

-Недобре, доню, на душі недобре… – сказала мати.

Олена не знала, що таке душа і де вона знаходиться.

Зустрівши на подвір’ї сусідку тітку Наталю, вона вирішила запитати її.

-Тітко Наталю, а в мами на душі недобре. А де ця душа знаходиться?

-Ох, Оленко, виростеш, дізнаєшся… – відповідала Наталя.

Олена не могла зрозуміти, що ж такого секретного в цій душі… Їй вісім років вже ж все-таки, не маленька, навіщо приховувати?

-Мамо, а куди тато подівся? Пішов на роботу і не приходить, – запитала Оленка.

-Пішов він від нас, донечко… – сказала мати. – Нова дружина у нього, молода…

І мама знову заплакала.

-Яка ще дружина? А мама як же, а я? – подумала Оленка.

Їй захотілося заплакати. Татко не прийде більше, він любить іншу жінку… Вони з мамою тепер удвох залишилися…

В неділю Оленка сиділа в кімнаті на дивані і дивилася мультики по телевізору.

Раптом гримнули вхідні двері і Оленка зраділа. Вона почула голос тата!

Дівчинка радісно підскочила і вибігла з кімнати.

-Тату, тату! Ти повернувся?! Я так рада… – кричала вона.

-Привіт, доню… Та я, тут цей… Прийшов забрати свої речі. Та-ак, ось це ще заберу, і ось це… – пробурмотів чоловік.

Сергій раптом підійшов до телевізора, вимкнув його і почав пакувати у велику коробку…

Маленька Оленка тільки й сплеснула руками.

-Тату, я ж мультики дивилася! Куди ти наш телевізор забираєш? – запитала дівчинка.

-Це взагалі-то я купував, значить це мій телевізор. Розумієш, Оленко, там де я зараз живу, є хлопчик маленький. І він дуже любить мультики, а дивитися нема на чому. Ось я і привезу йому телевізор…

Оленка не розуміла, що це таке відбувається.

-Тату, а я як дивитися буду? – запитала Оленка.

-На вулиці частіше гулятимеш, це корисно для здоров’я, свіже повітря… У мене нова сім’я тепер… Так буває.

Сергій виніс усі “свої” речі. Олена плакала, її мама Оксана заспокоювала дочку…

-Не плач, купимо ми телевізор кращий за попередній, нехай забирає. Хай тішиться…

Мама працювала на трьох роботах і поступово у них з’явився телевізор й інша техніка.

Мама старалася щосили, щоб у Оленки все було.

Аліменти вона отримувала маленькі. Колишній чоловік більше не з’являвся у їхньому житті. А Олена більше ніколи не запитувала про тата…

-Олено Сергіївно, ось вам документи на підпис, я пізніше заберу.

-Добре, Віро, – відповіла Олена.

Вона сіла у крісло і заплющила очі. Як швидко пролітає життя. Нещодавно ще вона була маленькою дівчинкою, і ось їй 35 років буде через кілька днів.

Коханий чоловік поряд, діти вже великі. Робота, на яку хочеться йти! Життя все таки вдалось!

Єдине, це те, що не вистачає мами…
Її не стало пʼять років тому, вона була ще така молода…

Далася взнаки важка робота. Вона мало відпочивала, все старалася дочці дати найнеобхідніше, вивчити її…

І в неї все вийшло! Але здоров’я було вже слабке.

А Сергій так ніколи і не цікавився життям дочки і не допомагав.

Ювілей Олена збиралася святкувати у ресторані. Вона заздалегідь обговорила меню, програму свята. Людей покликала небагато, всі свої.

Була куплена стильна сукня, туфлі – вона повинна виглядати красиво.

Все пройшло краще, ніж вона очікувала. Багато теплих слів на її адресу, вітання. Яка ж вона щаслива! Вечір добігав кінця, як раптом до неї підійшов офіціант і тихо запитав:

-Вибачте, але там чоловік якийсь старенький, просить покликати вас. Ми його не пускаємо всередину. У нього вигляд дивний. Що йому передати?

-Хм… Що це ще за чоловік? Зараз я вийду.

Олена вийшла на вулицю. Там стояв якийсь старенький чоловік у пом’ятому одязі.

-Доню, як ти змінилася! – раптом сказав він. – Це ж я, твій тато! Пам’ятаєш мене?

Олена застигла від здивування.

-Пам’ятаю звісно… – нарешті сказала вона. – А що ти хотів?

-Та ось… Побачив, як ти заходила сюди. Я все не наважувався зайти, у тебе тут свято, не хотів заважати. Як ти, доню, як мама?!

-Мами немає з нами, на жаль. Не стало її пʼять років тому. Важко їй було одній, але вона все для мене зробила.

-Треба ж, як шкода, хороша жінка була… Дочко, ти, кажуть, великою начальницею стала, молодець, тато пишається тобою.

А в мене життя не склалося, доню. Дітей більше не завів, допомагав пасинку, а потім дружини не стало, і він мене виставив з дому… Віддячив за все…

Я по гуртожитках живу тепер, пенсії ледве на продукти вистачає… От би мені теплу кімнатку, свою… Дочко, ти ж можеш допомогти… Не чужі ж, як-не-як… Тато я твій…

-А де ж ти був, татку, коли я була маленька? – запитала Олена зі сльозами на очах. – Мати на трьох роботах працювала, а ти навіть не поцікавився, як у мене справи. Думаєш, я не пам’ятаю, як ти у мене телевізор забрав… Я мультики довго не могла дивитися потім… Який батько так робить?

Ти хлопцеві забрав, чужому… І не переживав всі ці роки, як я, як життя моє склалося. А як проблеми в тебе виникли, так згадав про донечку? Нічого, впораєшся. А те, що з тобою трапилося – то так буває в житті.

Стій тут, зараз тобі їжі трохи винесуть. І прошу, не турбуй мене більше. Тебе для мене не стало того дня…

Олена зайшла в залу, і попросила винести їжі чоловікові на вулиці.

-Кохана, де ти була? – запитав її чоловік. – Все нормально?

-Так, все добре. Ходімо до дітей. Я вас так люблю! – Олена витерла сльозу.

Вона дивилася на свою сім’ю, друзів і була щаслива. А чоловік, який називав себе татом, був їй чужим і не викликав ніяких емоцій.

Так буває…