Зима цього року видалася не дуже холодною і сніжною, тому сніг сприймається, як радість дитинства, і Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як великі сніжинки повільно опускаються на землю.

Останній день грудня був саме таким, яким вона уявляла ідеальний новорічний вечір ще в дитинстві. У квартирі пахло мандаринами та свіжою випічкою.

На святковому столі красувалася яскрава скатертина, елегантний сервіз і свічки в сріблястих підсвічниках — все це було її бабусиним надбанням.

Раптовий дзвінок у двері змусив Олену здригнутися. На порозі стояв Олексій з великими пакетами продуктів.

— Уявляєш, ледве встиг купити копченого оселедця! Черга була нескінченна, — Олексій скинув сніг з куртки. — Мама мені вже дзвонила, вони вже вирушили.

Олена відчула, як всередині її щось стиснуло. Звісно, Олексій мав право запросити власних родичів на свято. Але чомусь здавалося, що цей Новий рік буде зовсім іншим, ніж вона уявляла.

— Олексію, нагадаєш, о котрій годині вони збираються поїхати від нас додому до себе? — намагаючись зберігати спокій, запитала Олена, розкладаючи продукти, що приніс чоловік.

— Та ти що, Олено! Яке вже «поїхати»? Це ж Новий рік! — Олексій махнув рукою. — Буде весело нам усім, посидимо, поспілкуємось з моїми батьками.

Олені не хотілося сперечатися, і вона повернулася до своїх справ, намагаючись не думати про гостей, яких мала зустрічати.

Мати Олексія, Надія Іванівна, зовиця Наталія з чоловіком Віталієм і їхні діти — галаслива компанія, від якої Олена відчувала шум в голові ще до їхнього приходу.

Нарешті в двері хтось подзвонив. Цього разу увійшла вся родина.

Надія Іванівна, ледь переступивши поріг, почала активно командувати:

— Олено, давай я тобі допоможу з салатами. Ти ж все одно не так їх готуєш, як потрібно.

Наталія одразу підтримала:

— Так, мамо, покажи їй свій секретний рецепт! Тому що минулого разу олів’є був не зовсім, як ми звикли, ну зовсім не смачний, прісний якийсь, м’яко кажучи.

Олена мовчки відступила в бік і дивилася, як свекруха та зовиця займаються кухнею.

Олексій і Віталій вже влаштувалися в вітальні, обговорюючи якісь новини, а діти бігали по квартирі, щось постійно кидаючи.

До вечора квартира наповнилася шумом, сміхом та розмовами. Надія Іванівна зайняла головне місце за столом, постійно додаючи їжу всім:

— Їжте, їжте! Я ж знаю, що Олена рідко готує нормально, тому наїдайтесь!

Олена гнівалася, але мовчала. До півночі залишалося кілька годин, і вона сподівалася, що після бою курантів гості почнуть збиратися додому.

Куранти пробили дванадцяту. Всі обіймалися, вітаючи один одного, відкривали подарунки, ще їли та пили. Здавалося, що свято досягло своєї кульмінації. Та родичі навіть не думали про від’їзд додому.

— А давайте в щось пограємо! — запропонував Віталій.

— О, чудова ідея! — підхопила Наталія. — Як колись! Як в старі добрі часи!

Олена подивилася на годинник — 01:30 ночі. Діти вже спали на дивані, накриті пледами. А дорослі, здається, лише почали веселитися.

— Може, вже пізно? — обережно зауважила Олена.

— Пізно?! — здивувалася Надія Іванівна. — Та ти що! Новий рік тільки почався! Олексію, налий ще щось!

Олексій відразу потягнувся до столу. Олена спробувала зустрітися з ним поглядом, але він захоплено щось розповідав Віталію.

До трьох годин ночі Олена вже відчувала, що більше не може терпіти. Голова шуміла, очі злипалися, адже вона втомилася за цілий день, коли все готувала, дуже хотіла спати

— Олексію, можна тебе на хвилинку? — Олена покликала чоловіка на кухню.

— Що сталося? — Олексій виглядав незадоволений, що його відривають від веселої бесіди.

— Може, нам натякнути батькам, що вже пізно, і пора йти додому? Уже дуже пізно.

— Олено, ну що ти як дитина? — Олексій поморщився. — Всі ж весело проводять час, ти чого чіпляєшся?

— Я не чіпляюся, просто.

— Олено! — пролунав голос Надії Іванівни з кімнати. — Іди до нас, ми не можемо без тебе гру почати!

Олексій поспішив назад до вітальні, залишивши Олену на кухні. Вона подивилася у вікно, де сніг продовжував м’яко опускатися на землю, покриваючи місто білим покривалом.

Олена глибоко зітхнула і почала прибирати посуд. Може, хоча б до ранку гості розійдуться.

Але 1 січня не принесло полегшення. Прокинувшись о дев’ятій ранку, Олена зрозуміла, що вся родина ще тут. Надія Іванівна вже готувала сніданок.

— Добрий ранок, невістко! — привітала свекруха. — Я вирішила оладки спекти. Бо у тебе в холодильнику нічого немає.

Наталія з Віталієм сиділи в вітальні, переглядаючи старий фотоальбом, а діти знову бігали по квартирі.

— До речі, — сказала Надія Іванівна, — ми подумали, а може, залишимось до завтра у вас, відпочинемо, порозмовляємо всі? Праздники ж довгі, так що поїдемо тільки через кілька днів.

У Олени в середині все похолоділо. Ще добу з родиною? Вона не витримає і дві години такого свята.

— Олексію, можна тебе на хвилинку? — Олена намагалася говорити спокійно, хоча руки вже почали тремтіти.

Олексій неохоче вийшов з вітальні.

— Що знову? — запитав він.

— Ти чув, що сказала твоя мама? Вони хочуть залишитись ще на добу!

Олексій знизав плечима:

— І що? Це ж родина, Олено. Ти не хочеш, щоб твої рідні залишилися з нами?

Олена вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтись:

— Справа не в цьому. У мене через два дні важлива зустріч на роботі. Мені потрібно спокійно підготуватися і виспатися. Як я це зроблю, коли в домі постійно шум?

— Родина — це свято, — різко відповів Олексій. — Потрібно трохи потерпіти.

Із цими словами він повернувся до вітальні, залишивши Олену на самоті. Вона почала відчувати, що її терпіння на межі.

До вечора ситуація стала ще напруженішою. Квартира перетворилася на прохідний двір. Надія Іванівна зайняла кухню і постійно критично оглядала простір.

Діти розкидали іграшки по всій вітальні. Олексій і Віталій проводили час за нескінченними розмовами.

— Олексію, нам треба серйозно поговорити, — Олена схопила його біля ванної.

— Знову? — зітхнув Олексій.

— Так, знову! — в її голосі почувся різкий тон. — Новий рік вже закінчився. Пора прощатися з гостями!

— Тихіше! — Олексій озирнувся, щоб ніхто не почув.

— І хай чують! — Олена вже не могла стримувати емоцій. — Це мій будинок теж! Я маю право жити тут спокійно!

— Вони нічого поганого не роблять, — почав оправдовуватися Олексій. — Просто відпочивають.

— Просто відпочивають?! — Олена вже не витримала. — Твоя мати перепланувала всю кухню, діти розкидають іграшки, а ти.

— Що я? — перервав її Олексій.

— Ти з братом там обговорюєш те, що мені взагалі не цікаво! Ти не чуєш мене! Ти забув, що я також маю право на комфорт, я хочу відпочити також! — Олена зробила паузу. — Час щось робити! Ти або розбираєшся з цим зараз, або я сама зроблю!

Чоловік мовчав.

Олена сама пішла у вітальню до родичів і попросила, щоб вони збирали свої речі і їхали додому. бо вона втомилася дуже, хоче відпочити і вони, щиро кажучи, дуже заважають її.

Свекруха розсердилася, зовиця також, стали швидко речі свої збирати, чоловік зовиці слідом одягався за ними.

Мати ще довго говорила, що не очікувала, що діти її з дому будуть виганяти, але Олена нікого не перепрошувала і чоловіку наказала йти в свою кімнату і мовчати там.

Свекруха дуже образилася, плакала, коли одягалася.

Але коли родичі пішли, Олена відчула полегшення. Вона знала, що вони образяться і їй якось ще потрібно буде налагоджувати з ними зв’язки. Але хіба вона не правильно зробила? Хіба завинила перед родиною чоловіка?

Чоловік ще довго просив, щоб дружина набрала його маму і вибачилася. Але хіба Олена має вибачатися? Хіба вона не гостинна з ними була?

Джерело