– Олеже, ти пам’ятаєш, який рівно через тиждень буде день? – запитала свого чоловіка Олена.

– Як же ж я можу не памʼятати?! – сказав той. – Цього дня, п’ять років тому, я зустрів найпрекраснішу дівчину на світі!

– Уявляєш, який збіг – а я зустріла цього дня свого принца! – усміхалася Олена. – Олеже, а ти встигнеш повернутися з рейсу?

– Я дуже постараюся, маю встигнути… – відповів чоловік.

– Ти тільки не жени… Олеже, я завжди так хвилююся, коли ти їдеш, – раптом спохмуріла дружина. – Без тебе так недобре, я дуже сумую. Любий, може, все-таки ти знайдеш собі іншу роботу?

– Оленочко, я теж дуже сумую, коли поряд тебе немає й Миколки, але ти ж знаєш, я не уявляю себе в іншій професії.

– Знаю… – напівпошепки відповіла Олена, ласкаво посміхаючись.

Олег був далекобійником, зі своєю майбутньою дружиною Оленою познайомився банально – на вулиці, коли Олена поверталася з роботи.

Для них двох це було кохання з першого погляду. З того часу молоді не розлучалися, хоча одружилися тільки через півтора роки. Причина в тому, що Олег спершу хотів заробити грошей для майбутньої родини, і з рейсів він практично не вилазив.

Коли народився син Миколка, щастю молодого подружжя не було меж. Тільки одне засмучувало Олену – часті рейси чоловіка.

Олег повернувся з рейсу якраз до п’ятої річниці знайомства. Приїхав не з порожніми руками, дорогою встиг купити коханій дружині золоті сережки з невеликими камінчиками.

Олена приготувала святкову вечерю.

– Оленочко, я давно хотів тобі сказати… – нерішуче почав розмову чоловік, коли Олена поклала Миколку спати. – Не знаю, з чого й почати…

Олена дивилась на чоловіка і не розуміла, що відбувається.

– Олено! – продовжив чоловік. – Якщо зі мною щось трапиться, життя на цьому не скінчиться. Живи за нас двох! Якщо зустрінеш іншого чоловіка – я не проти…

– Олеже, ти що таке говориш?! – Олена побіліла від почутого.

– Олено! Я заповідаю тобі бути щасливою! – різко сказав чоловік. – Чуєш? Я заповідаю тобі виховати нашого сина гідною людиною! Обіцяєш?

– Ні, – хитала головою Олена. – Олеже, ти, мабуть, ігристого забагато хильнув, такі нісенітниці говориш. Нашого сина ми з тобою разом гідною людиною виховаємо!

Олег мовчав, задумливо дивлячись кудись у далечінь, і Олені від цього важкого мовчання ставало зовсім тривожно.

– Олеже! – не витримала Олена. – Ну ти чого? Коханий, мій хороший… – кинулась обіймати його дружина. – Ти втомився просто, так? Стільки їздиш, говорю тобі – відпочинь, нам всього вистачає, всіх грошей не заробиш! Олеже, прошу тебе, не їдь в наступний рейс, я ж місця собі не знайду.

– Ти права, – раптом усміхнувся Олег. – Це забагато ігристого… Я ж не гульбаню зовсім, з незвички от і понесло мене… Забудь про цю розмову, – весело підморгнув Олені чоловік.

– Все одно я місця собі не знаходитиму! Олеже, прошу тебе, не їдь в цей рейс, він такий довгий, ти ніколи так надовго не їхав…

– Все буде добре, повір мені. Від рейсу я відмовлятися не стану, за нього мені заплатять дуже хороші гроші. А потім я візьму відпустку, і ми всі разом поїдемо на відпочинок! Підходить?

– Не знаю, – Олена змахнула сльози, що набігли. – Я скоро посивію з твоєю роботою.

– Тебе нічого не зіпсує, – ніжно провів рукою по довгому волоссю дружини Олег. – Ти завжди залишишся для мене найкрасивішою жінкою на світі… – сказав він напівпошепки.

…Олена місця собі не знаходила, коли Олег вирушив у рейс. За що б вона не бралася – все з рук валилося, на роботі наробила купу помилок, усі думки були зайняті тільки чоловіком. Олена згадувала ту дивну розмову і їй ставало дуже лячно.

У призначений день Олег не приїхав… Коли в квартирі пролунав телефонний дзвінок, Олена тремтячими руками взяла слухавку.

– Люба, не хвилюйся, – почула вона веселий голос чоловіка. – Я в сусідньому місті. Зламалася машина, але я скоро буду.

– Олеже, як я запереживала! – Олена важко опустилася в крісло.

Олег приїхав наступного дня, стомлений, але задоволений, з купою подарунків для сина та дружини. У Олени відлягло від серця…

Життя йшло своєю чергою, сім’я з’їздила на море, отримавши незабутні враження. Незабаром та дивна розмова забулася…

Настав лютий місяць…

– Олеже, наступного тижня у Миколки день народження. Мені так хотілося цього дня побути всім разом, але ж ти не встигнеш повернутися з рейсу.

– А я нікуди й не їду, – підхопив дружину на руки та закрутив по кімнаті Олег. – Я помінявся рейсами з товаришем.

Триріччя Миколки вони відзначили весело, батько не поскупився на подарунки для обожнюваного синочка, привіз купу іграшок та обновок, підготувався заздалегідь.

А потім Олег вирушив у рейс замість товариша.

І з рейсу він не повернувся…

Життя для Олени померкло, але у неї був син, заради якого треба було жити.

Згорьована вдова часто думала, що якби не було Миколки, то вона не знала б як жити далі…

…Минуло трохи більше чотирьох років. Горе від втрати коханого чоловіка трохи притихло, але нікуди не пішло.

Олена йшла знайомою вулицею і з тугою думала про те, що тут, рівно на цьому місці, майже десять років тому вона вперше побачила Олега.

– Як же ж мені без тебе недобре, Олежику! – сказала вона напівпошепки і по щоках потекли сльози.

– Вибачте, я можу вам чимось допомогти? – зупинився біля неї молодий, високий чоловік. – Вас хтось образив?

– Ні, ні, – відповіла Олена відчужено.

– Дозвольте вас провести… Мене Максим звуть.

– Не треба мене проводжати, – тихо промовила Олена і прискорила крок.

– Хоч скажіть, як вас звуть, прекрасна незнайомко, – йшов за нею чоловік.

– Не ходіть за мною!

– Вибачте… Просто я нещодавно переїхав до цього міста, я тут зовсім один – ні рідних, ні друзів…

…Через кілька тижнів Олена знову зустрілася з Максимом, виявилося, що вони працюють на одному підприємстві, але в різних корпусах.

– Я радий вас бачити, – підійшов Максим. – Може, я сьогодні дізнаюся ваше ім’я?

– Ви так і не знайшли собі друзів?

– На жаль…

– Співчуваю вам.

– Чи не могли б ми з вами зустрітися десь після роботи?

– Після роботи мені треба бігти до школи, щоб забрати сина з продовжених занять.

– Вибачте… У вас є сім’я… Ну, хоч ваше ім’я можу я дізнатися?

– Олена…

Максим не здавався, він дізнався, що Олена виховує сина одна, що вона вдова. Чоловік постійно став шукати зустрічей з Оленою, яка підкорила його серце, намагався залицятися, але Олена його залицяння категорично відкидала.

– Олено, дарма ти так. Видно ж, що хороший мужик, порядний, – казали їй колеги. – Його звільнять, мабуть, скоро, він про свою роботу геть-чисто забув, тільки до тебе й бігає!

– Ніхто мені не потрібен, крім Олежки, – тихо шепотіла Олена.

Час минав, Олена, як і раніше, відкидала залицяння Максима, але він не втрачав надії. Одного разу Олені наснився сон. Ніби йдуть вони широкою дорогою з Олегом за руку, Олег підводить її до Максима і вкладає її руку в свою…

Олена одразу прокинулася, знову згадала ту дивну розмову з чоловіком.

– Олежику, значить, ти хочеш, щоб я була з ним? – прошепотіла Олена.

Більше тієї ночі вона не змогла заплющити очей…

…З того часу минуло понад двадцять років. У Олени з Максимом народилися дві доньки, тепер вони вже дорослі.

Старша, Катя, на останньому курсі інституту навчається, а молодша, Даринка – на другому.

Миколку виховали гідною людиною, як заповів його покійний батько.

Величезну роль у вихованні хлопця зіграв Максим. Миколка свого вітчима любив і дуже цінував.

Рік тому він разом із дружиною подарували Олені та Максимові гарненьку онучечку.

Олена не забула Олега, він назавжди залишився у її серці.

Максима вона теж покохала, але це було інше кохання.

Будучи в колі великої і дружної родини, дивлячись на своїх дорослих дітей, маленьку внучку та дбайливого чоловіка, Олена почувала себе абсолютно щасливою.

Як і заповідав Олег…