Ольга чекала чоловіка з роботи. Вона насмажила чебуреків, зварила зеленого борщику і взялася мити посуд.

Жінка давно відчувала, що щось не так у їхніх стосунках.

Помічала як Петро сидів і читав з усмішкою якісь повідомлення в телефоні…

Чоловік прийшов тихо рипнувши дверима. Не дивлячись в обличчя дружині, він сів за стіл на кухні.

Ольга відклала тарілку. Вони трохи помовчали.

– Нам треба поговорити, – сказав тихо Петро.

– Про що? – Ольга розуміла, що зараз станеться найгірше.

– Я… – почав Петро. – Ольго, зрозумій мене правильно, я чекав, коли виросте Катя, але ти мене теж зрозумій…

Ольга заплющила очі, вона знала, цей день настане і він піде…

Вона давно знала і про його другу сім’ю, і про дитину.

– Треба було йому хлопця народити, – промайнула думка.

Промайнула і зникла – все одно пішов би.

Вона завжди знала, що колись Петро таки піде.

Правда один час повірила що все по-справжньому, що забув він про те, своє, невдале кохання.

Про ту забув, та й іншу зустрів.

Вона любила його, сильно, в рот заглядала. А він як кам’яний, бровою не поведе, в іншу був закоханий в красиву, яскраву, зухвалу.

Вона, Ольга, дівчинкою нерозумною була, а він …

Він ту любив, гарну, чорноброву, голосисту, а вона…

І та дівчина іншому віддала перевагу.

А Петро на зло їй, тій коханій, запропонував Ользі одружитися. Знав, що дівчина мліє перед ним.

Ольга, щастя своєму не повірила, прибігла додому вся червона.

– Помітив, помітив нарешті її…

Та не просто помітив, заміж покликав, і вона погодилася, навіть не роздумувала!

Мати головою похитала, навіщо мовляв, не любить він тебе, та й старший на п’ять років, він мужик, а ти дівчина юна.

Та хто ж слухає матір? Ось і вона не послухала, бігла за ним, коханим…

Петро потім сказав перед весіллям, що не любить її … Не сказав, давай, мовляв, все припинимо, а просто, що не любить.

А вона… Вона любила!

Ох, як любила, на двох того кохання вистачить, так і сказала.

Він їй і повірив, кивнув, погодився.

Хорошим чоловіком був Петро, не гульбанив, не сварився, навіть у кіно разом ходили, на море їздили раз на два роки. Дочку любив, дуже.

Вже подумала Ольга, життя так і проживуть, але ні…

Вона тоді одразу зрозуміла, що чекала на це, от і дочекалася.

Ні, ні, нічого не змінилося… Це відчувалося.

Очі щасливі, посмішка дивна, голос м’який, думає про щось.

А може це так інтрижка просто… Вік у мужика такий, коли сивина в бороду, ні… Не інтрижка.

Там серйозно все, там кохання!

А з нею навіщо тоді жив?

Образилася вона, он як тій усміхається, любов у нього! А з нею п’ятнадцять років жив, навіщо?

А вона, любила, ох, як любила… А він завжди сам собі, він трохи збоку.

Любов у нього прокинулася.

А як же ж вона? Як їй жити? У неї теж кохання вона жила ним, дихала ним, дочку народила… Дочку він любить, це так.

Вирішила Ольга мовчати. Мовчати і чекати, що буде.

Вона мовчить і він мовчить, не хвилюється, нічого просто живе.

Може, здалося?

Ні… Не здалося… Вона сина народила, та, інша.

Сина йому народила і не побоялася, не молода вже, не дівчинка, а жінка, в її, Ольги віці, до сорока йде, а он, від одруженого коханця народила.

І раптом Ольга зрозуміла – а кохання ж пройшло, немає кохання, втома тільки.

– Скоріше б усе скінчилося, – втомлено думала жінка. – Набридло так все, бояться, переживати, чекати чогось, втомилася, втомилася мріяти, що полюбить…

Він щось говорить, як життя його світлом осяялося, коли цю зустрів… Як зрозумів, як це… Бути поруч із коханою людиною.

А Ольга згадувала, як вони йдуть після весілля він трохи попереду руки в кишені.

Він завжди ходив так, руки в кишені, щоб під руку не взяла, а якщо брала, вивільнявся і трохи збоку йшов.

Так і прожили, він трохи осторонь, а вона слідом.

Із донькою йдуть попереду, а вона слідом…

– Я розумію, – сказала Ольга тихо. – Йди…

Петро навіть здивувався – як це йди? Просто так, відпускає? Вона ж… Любить його, шалено, як же ж так?

– Я ж піду, Ольго ти не зрозуміла, мабуть. Я назавжди від тебе… Йду.

– Ну що ж, іди, звісно… Я розумію. Там… Дитина і вона, кохана твоя.

І тут Петро рознервувався.

Та як вона сміє, та вона… Поплаче ще, бач ти, йди! Він звик, що Ольга вірна, завжди трохи позаду, а тут… Іди, каже! Ось і піде, бач ти… піде!

Петро підвівся і… Пішов, до тієї… До коханої.

Вона зраділа та інша. Сина народила, спадкоємця. І життя почалося в нього інше, з коханою поруч…

– Посидь із сином, поміняй підгузок, пограйся з ним, встань до нього вночі.

Та він не звик, дружина з донькою завжди сама справлялася, сорочки йому прасувала.

І в побуті брудну, дочка старша, роками, як і його дочка, та тільки нечупара така й матері не допомагає.

Сорочки чисті закінчились. А шкарпетки де, що це, дірка?

Вечері немає, знову макарони? Та що ж таке? У сенсі не встигла?! А твоя дочка, що робить?!

Прийшла, нишпорить по каструлях, хлопець вічно брудний, репетує, сама нечесана, купа дитячих речей непопраних, видно перший мужик і втік від того, що вона така.

І доньку ні до чого не привчила.

Ольга…

Якось згадав Петро про Ольгу.

А що Ольга, Ольга живе.

Вона навіть погарнішала, колеги помітили. Ніхто не знав що в неї чоловік пішов, не вела розмов вона ні з ким…

– Ольго, яка ти…

– Яка, Ніночко?

– Не знаю, ніби помолодшала, ніби сяєш вся.

– Не знаю, просто настрій гарний.

А Ольга живе і життям насолоджується.

Спокійно, тихо, смак життя відчула. Добре як, не треба думати, що готувати, чим чоловіка годувати, вони з донькою просто харчуються.

А тут донька надулася, тато зрадник, мама така-сяка, мужика втримати не змогла, ганьба яка, мужик втік…

Перехідний вік одним словом почався.

Вчителі скаржитися стали, сміється, свариться, уроки пропускає.

Розмовляла Ольга з нею, а що толку?

Подзвонила Петру, ситуацію пояснила, той почав нервувати, мовляв, сама нічого не можеш.

Поклала слухавку.

Ще раз поговорила з донькою, свариться, бурчить.

Написала Ольга Петру повідомлення, сказала, що до нього донечка жити переїжджає, раз вона погана мати, і не може виховати.

Той передзвонив, почав сваритися. Дочка дверима гримнула, заходити до себе в кімнату не дозволяє.

Стоп! Ольга сказала собі, стоп, стоп, стоп.

Зателефонував Петро, репетує. Зрозуміла Ольга, що не так все добре з коханою.

– Не смій сваритися, я тобі ніхто! – чітко і ясно сказала жінка.

– Ти моя дружина, ти за документами мені дружина! – галасував той.

– Так, добре що нагадав, завтра подам на розлучення.

Ольга пішла до дочки, різко відчинила двері. Безлад у кімнаті, лежить у навушниках, у кедах на ліжку. Зняла Ольга ці навушники, все з розеток вимкнула.

– Слухай мене, доню, уважно. Батько, як я розумію, брати тебе до себе не хоче. Я завтра йду і наймаю людей, які допоможуть нам із розміном квартири. Собі я беру двокімнатну, а тобі кімнату в гуртожитку. Так-так, ти йдеш в самостійне життя.

Хочеш ходи до школи, хочеш не ходи, гульбань, дими, веди безладне життя, мені тепер буде все одно.

Ти вирішила, що доросла? Я поважаю твоє рішення.

Якщо тебе заберуть у дитбудинок, а тебе, швидше за все, заберуть, ну то значить так і має бути.

Ти знаєш, як я тебе люблю, але ти не цінуєш це, не цінуєш те, що ми для тебе з татом робимо.

А тато для тебе теж робить, що ж … Я йду з твого життя, навіщо тобі поруч людина яку ти не поважаєш, не любиш, не цінуєш?

Поки тобі немає вісімнадцяти, я тобі платитиму гроші, невеликі, на їжу, одяг тобі вистачить…

Потім сама, не знаю як складеться твоє життя, але я не хочу бути такою, як ті батьки, що бігають за недолугими дітьми і нічого не можуть зробити.

Я нічого цього не хочу.

Я тебе люблю, але вибач мене, кожен хто вирішив почати доросле життя, повинен нести за це дорослу відповідальність.

Мені шкода, що так сталося.

Ольгу трясло, ніколи, ніколи в житті вона не сварилася так, а тут…

Ольга сидить на кухні і дивиться у вікно, а всередині порожнеча.

– Мамо… Матусю, – почувся тихий голос дочки. – Мамо, пробач мені. Мені страшно.

Ольга тихо підійшла до дочки, обійняла її, вони так довго стоять, обійнявшись.

– Вибач, мамо…

– Ти мене теж вибач, доню…

Дочка стала серйозною, почала вчитися, подорослішала, і стала дорослою, відповідальною, порядною дівчинкою.

Нікому не дізнатися, що пережила Ольга, коли говорила ці слова доньці, як їй було важко, як їй було лячно, а що якщо дочка погодиться, то піде гримнувши дверима.

Але вона впоралася, впоралася, тепер вони з донькою живуть тихо-мирно, багато розмовляють, ходять у кіно, у доньки свої друзі, а в Ольги з’явилася подруга, якось подружилася з новенькою на роботі.

Таке відчуття, що знайомі сто років.

Життя Ольги так змінилося, вона й не знала, що так можна жити.

– Привіт, Олю.

– Привіт.

– Я повернувся.

– Куди?

– Додому, куди ж іще.

– Стоп, куди додому, ти пішов, забрав гроші, машину, дачу, мені залишив квартиру, мені й Каті. Ми з тобою офіційно розлучені, то куди ти повернувся?

– До тебе, Ольго, ти ж… Ти ж любиш мене.

– А, он воно що… Любила я тебе, Петре, ох, як любила, про себе забула, а тепер ось, бачиш. Знайшла себе!

А ти… Ти йди, йди до тієї, до коханої.

– Злишся? Образа в тебе, що пішов, кинув тебе, ну ось… Повернувся ж!

– Іди звідси, га? – просто сказала Ольга. – З дитиною можеш бачитися, а до мене не смій підходити і знаєш що? Я тебе не люблю більше, і так мені вже легко від цього.

– Знайшла когось?! Так?! Знайшла, безсовісна…

– Та йди ти …

І куди йому йти? Він пішов від тієї, коханої, набридло, не може він так жити. Він рік перетерпів, сил немає. Вирішив повернутися до Ольги, а вона. Підступна яка.

А Ользі все одно. Навіть не стрепенулося нічого в душі.

Не любить вона його більше… Довго любила, всю себе віддавала, а більше не любить…