Останній робочий день у році для Олі, не вдався з самого початку.

Вранці, по дорозі на роботу, вона послизнулася на гладко витоптаному снігу й розпласталася просто посеред жвавої вулиці.

Зграйка галасливих підлітків, які проходили повз, кинулася їй на допомогу.

Але їх спіткала та сама доля, і вони потім довго, регочучи, борсалися на засніженому слизькому тротуарі.

Другою несподіванкою була величезна, аж до стелі ялинка. Її встановили у холі робочого офісу.

Одна частина Олі, захопилася яскраво вбраною новорічною красунею.

А от друга, обурилася марнотратством колективу. І примиритись ці дві частини в душі Олі так і не встигли.

Звідкілясь збоку щось голосно гримнуло, і Ольга вся, з ніг до голови, постала в конфеті й блискітках…

– І кому спало на думку займатися на робочому місці такою нісенітницею?! – обурено думала вона, їдучи у ліфті на свій поверх і збираючи з мокрого пуховика прилиплі блискітки.

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стала поява на ранковій нараді шефа в костюмі Миколая.

– Серйозна ж людина! – подумала Ольга, дивлячись на Максима Петровича з штучною білою бородою і в шапці в сніжинках.

Весь день робочий чат ряснів новорічними листівками, колеги раз у раз гримали дверима її кабінету з метою «привітати зі святом».

Здається, працювала цього дня одна лише Ольга.

…– Ну, що, на новорічний корпоратив ідеш? – запитала Ольгу колежанка Марія, коли вони разом виходили з офісу.

– Ні, не йду!

Дуже домашня Оля, не любила галасливих заходів із абсолютно безглуздими, на її думку, конкурсами.

На них вона відчувала себе самотньою і чужою.

– А які плани на робочі канікули? З ким Новий рік збираєшся святкувати? Сама? – не вгавала Марійка.

Ольга розуміла, що колежанка розпитує зі звичайної жіночої цікавості.

Але ці питання зачепили Олю, і та раптом розгнівалася.

– У мене побачення в новорічну ніч! – неохоче зізналася вона подрузі.

Хоча вчора твердо дала собі обіцянку нікому не розповідати про святкові плани. І треба ж, з якою легкістю цю обіцянку порушила!

– Нічого собі! – Марія аж застигла від несподіванки. – І хто ж цей новорічний «принц»? Той самий худорлявий з Інтернету?

«Худорлявим» Марійка називала хлопця, з яким Оля нещодавно познайомилася в інтернеті. Вони переписувалися вже два місяці. І тільки вчора Вадим, так насправді його звали, запропонував Олі зустрітись.

Щоправда, запросив не на побачення, а «просто випити кави і поспілкуватися наживо».

З одного боку, Оля зраділа запрошенню. З іншого боку – необхідність виходу з інтернету і продовження спілкування в реальності викликало дискомфорт.

Не бажаючи більше розвивати тему свого особистого життя, Оля швидко попрощалася:

– Пробач, Марійко, мені по продукти зайти треба…

…Торговий центр виблискував гірляндами й новорічними прикрасами. Запахи хвої, мандаринів й ігристого наповнювали зали і павільйони.

Звідусіль чулася весела музика, радісні голоси покупців і продавців. Усі бажали один одному веселих свят і вітали з новим роком…

– Новорічне диво! Скористайтеся своїм шансом тільки сьогодні! – казала висока дівчина в новорічному костюмі біля виходу.

Вона роздавала покупцям якісь строкаті картонні листівки.

– Новорічне диво і тільки для вас! – дівчина спритно поклала Ользі листівку в один із пакетів з продуктами, якими були зайняті руки жінки.

– Теж мені, майстри святкового маркетингу! – роздратовано подумала Ольга, обережно балансуючи на слизьких стежках дорогою до будинку. – Чого тільки не придумають, щоб залучити клієнтуру!

Вдома на кухні Оля акуратно розклала покупки. А подарований флаєр, не дивлячись, поклала на підвіконня, щоб надалі використовувати його як закладку в книжку.

Весь наступний день, тридцятого грудня, Ольга провела в нетерпінні і хвилюванні.

Раз у раз поглядаючи на телефон, вона навела в квартирі порядок, приготувала деякі страви і перебрала гардероб.

Її трохи турбувало повне мовчання Вадима…

Вже завтра вони мають зустрітись, але він не виходив на зв’язок!

Оля написала йому вітальне повідомлення ще вранці, але воно так і залишилося непрочитаним.

Щоб не думати про погане, вона весь день займала себе всілякою домашньою роботою. Відмовки на кшталт “він зайнятий і напише пізніше” або “у нього проблеми зі зв’язком або інтернетом” заспокоювали ненадовго.

Коли ж тридцять першого грудня зранку, щойно відкривши очі, Оля зайшла в їхнє листування, то побіліла від побаченого.

Сторінка Вадима була видалена…

Їй стало остаточно зрозуміло – він не напише. І не прийде…

…Весь ранок Оля ходила сумна. Вона раптом зрозуміла, що чекала на зустріч більше, аніж навіть сама собі зізнавалася. І сподівалася, що ця зустріч точно змінить її особисте життя на краще.

Оля безцільно ходила по квартирі, думаючи про власну тяжку самотність, про роки, що пролітають, горезвісний «цокаючий годинник» і перспективу безрадісної старості серед котів і фікусів.

Зайшовши на кухню, вона розсунула штори і подивилася у вікно.

Там, як у добрій новорічній казці, з неба сипав частий, тихий сніжок. Він лягав на будинки й дерева, вкривав машини і плечі перехожим. Діти ловили сніжинки на рукавиці. Дорослі дивилися на снігове небо і посміхалися. І тільки Олі було сумно і несвятково…

Раптом її погляд зупинився на шматочку глянсового картону на підвіконні.

«Твоє персональне новорічне диво в останній день року!» – говорив сріблястий на блакитному фоні напис.

І далі, вже дрібнішим шрифтом, запрошення відвідати затишне кафе з оригінальним святковим меню.

«Може, і справді сходити?» – розгублено подумала Оля.

Їй дуже не хотілося в передсвятковий вечір сидіти вдома одній…

…Над входом до невеликого закладу за вказаною на флаєрі адресою великими сріблястими літерами зазначалося: «Зимова казка».

А літерами з блакитних лампочок була обіцянка:

«Отримай своє персональне новорічне диво!».

Кафе було маленьким, але дуже затишним і, швидше, нагадувало милу старовинну різдвяну листівку.

Вікна і стіни прикрашали святкові гірлянди. У кутку стояла невисока, але дуже гарна ялинка в кольорових блискучих кульках і дзвіночках. На кожному столику – витончені кручені свічки. За склом вітрини, серед найрізноманітніших тістечок, десертів та цукерок – витончена марципанова табличка з написом: «Тільки для тих, хто чекає на дива!».

Першої миті Олі захотілося розвернутися і піти. Надто вже химерним здався їй спочатку антураж приміщення. Але всередині стояв такий чудовий аромат випічки, що відчувши його, піти вже не вийшло.

За стійкою стояла симпатична жінка приблизно тих років, що й Оля. Вона привітно посміхнулася і сказала:

– Ласкаво просимо до «Зимової казки»! У нас цього вечора для кожного гостя є персональне, особливе диво! І ваше вже готове!

Жінка простягла Ользі витончену чашку какао з легким візерунком зі сніжинок на поверхні напою.

– Це і є ваше диво? – розгублено спитала Оля.

Але жінка за стійкою просто усміхнулася і нічого не відповіла. Тільки кивнула на вільний столик біля вікна.

Оля акуратно поставила чашку на світло-блакитну скатертину, відсунула дерев’яний стілець і сіла.

Незважаючи на вечірній час і наближення свята, людей у ​​кафе було зовсім небагато.

Всі вони сиділи парами і про щось тихенько розмовляли. Зрідка до неї долинали тихі смішки або дзвін келихів.

Коли Ольга зробила перший ковток гарячого какао, світ довкола неї ніби зупинився. Такого смачного напою вона у житті ще не пробувала!

Всі сумніви і переживання ніби розчинилися у теплій, казковій атмосфері кафе. А замість них прийшло відчуття чогось легкого, світлого, невловимо важливого.

– Не знаю, дива тут у вас чи ні… Але какао ви готуєте чарівне! – зізналася Оля, підійшовши до стійки, щоб купити повітряне, як хмарка, і таку ж біле тістечко.

Жінка знову привітно посміхнулася.

Повністю занурившись у задоволення від солодощів, Ольга не помітила, як хтось підійшов до її столика.

Симпатичний молодик з відкритою і трохи збентеженою посмішкою поцікавився:

– Вибачте, а це місце – вільне?

– Так, звичайно! – відповіла Ольга і теж зніяковіла.

Тільки тепер вона помітила, що всі столики у кафе були вже зайняті. І молодому чоловіку більше нікуди сісти, окрім як до неї.

– Любите солодке? – поцікавився чоловік, щоб якось згладити незручність першого знайомства.

– Тепер – так! – несподівано для себе відповіла Оля і посміхнулася.

Потім вони розговорилися, і час наче зник. Виявилося, що Максим прийшов у це місце з тією ж метою, що й Оля – втомився від самотності, і йому хотілося змін у житті.

А ще він теж страшенно не любить корпоративів, воліючи проводити час у приємній маленькій компанії.

Вони проговорили весь вечір, і в обох склалося враження, що вони знали один одного все життя…

…Коли настала північ, ялинка і все приміщення засяяли яскравими різнокольоровими вогнями.

Дивлячись на все це, Оля задумливо сказала:

– Кажуть, як новий рік зустрінеш…

– Або з ким новий рік зустрінеш… – ласкаво зупинив її Максим, і вони разом продовжили:

– Так його й проведеш!

– Ось і перевіримо! – засміялася Оля.

– Заодно дізнаємося, чи працюють новорічні дива! – додав Максим, і вони з Олею знову залюбувалися святковими вогниками.

У цей момент, у перші хвилини нового року, вони вже точно знали, що дива й справді трапляються!