Він пізня дитина, народився, коли мені вже було 38 років. Тому зрозуміло, що вся любов і надії зосередилися на ньому. 

З чоловіком виховували як справжнього господаря: чесного, працьовитого, поважного. Тож коли він привів до хати дружину, сподівалася, що стане частиною нашої сім’ї.

– Мам, знайомся, це Оксана, – сказав Артем, коли вперше зайшли на подвір’я.

Тоді ледь не зітхнула з полегшенням: ось, нарешті, буде в домі жінка! Але як тільки придивилася ближче, зрозуміла, що з цим щось не так. 

Манікюр довжелезний, як у тих міських панянок із серіалів, плаття облягаюче, а ноги – тонкі, як гілочки.

– А робота сільська для тебе не страшна?

– Яка робота? – перепитала, ледь посміхнувшись. – У вас же господарство маленьке, допоможу, якщо треба.

Та де там! Від першого ж тижня стало зрозуміло, що Оксана і допомога – це несумісні речі. Як не запитаю, то зайнята: то манікюр собі фарбує, то серіали дивиться на телефоні. Я мовчала, бо ж не хотіла сваритися, та й Артем зразу попередив:

– Мам, з Оксаною самі розберемося, добре?

Добре… Але вчора сталося таке, що мовчати вже не змогла. Це була неділя. Як завжди, зранку побігла до церкви – співаю у нашому хорі. Зала майже повна, священник уже читає проповідь, як раптом двері відчиняються, і заходить невістка.

Люди, що я вам скажу…Коротка спідниця, чоботи на високих підборах, помада – яскраво-червона. Та де це бачено? У церкві всі розвернулися, шепотіння пішло, ледь не згоріла від сорому.

– Ольго Степанівно, то ваша невістка? – шепнула до мене сусідка Галя, ледве стримуючи сміх.

– Моя, – різко відрубала. 

Коли Оксана підійшла до ікони і, як заведено, почала цілувати престол, залишивши слід від тієї помади, не витримала. Вирішила поговорити з нею пізніше, аби не робити скандал у такому святому місці.

– Ти що робиш, Оксано? Це ж святиня, а не дискотека.

– А що не так?

– Не так? У церкву приходять скромно вдягнені, без тої косметики. А дивись на себе! Як на виставку зібралася.

– Мамо, ви серйозно? – втрутився Артем, – Вона доросла людина і сама вирішує, як одягатися.

Коли повернулися додому, вирішила остаточно пояснити.

– Оксано, послухай. У нас у селі є порядки. І якщо хочеш жити тут, то пристосовуйся, бо соромити мого сина не дозволю.

– Це ваші порядки.І взагалі, якщо щось не подобається, то це не мої проблеми.

Тут не витримала:

– Проблеми? А хто після тебе церкву відмиватиме? Думаєш, у твої роки було легко? Але не фарбувалася, а працювала і була людиною!

Артем знову став на її бік:

– Мам, не маєте права вказувати, як жити. Це моя дружина, і я її кохаю.

Того вечора Оксана навіть не вийшла на вечерю, замкнулася в кімнаті. Артем теж ледве говорив зі мною. 

Тож сиділа на кухні й думала: чи справді молодь настільки інша, чи це ми, старші, чогось не розуміємо?

Чи, може, я справді даремно мовчала всі ці роки?

“Ця історія залишила слід у вашому серці? Покажіть це своїм емодзі — нам важлива ваша думка!” 💜, 😢, 😂, 😐