Важко опустившись на табуретку, Оля подивилася на годинник. Половина другої ночі. 

– Не дарма на роботі жартують, що перший день відпустки – найважчий. Стільки сьогодні переробила, – вона озирнулася довкола, – чистота, дивитись приємно.

Діти мало допомагають: випускний клас – домашні завдання, репетитори… І від чоловіка чекати на допомогу не доводиться, навіть просити давно перестала – все одно купу відмовок знайде, щоб не робити.

Ще раз перебрала в голові, чи все готове на завтра: – Ніби нічого не забула. Втомилася. Спати хоч», – позіхнула вона і потяглася.

– Чого сидиш? Чекаю на тебе, чекаю, – пробурчав чоловік, з’явившись на кухні.

– Я думала ти спиш.

– Заснеш тут, – Андрій відкрив холодильник, дістав пачку соку і так хлюпнув у чашку, що бризки, розлетілися по стільниці, потрапили навіть на стіну.

Оля подивилася на крапельку, що сповзала по стіні, і в душі заворушилася образа: вона цілий день працювала, мила.

– Ти лягаєш? – Не помічаючи її незадоволеного вигляду, спитав Андрій.

– Так, тільки приберу за тобою.

– Я пішов, – шорхаючи тапками, він попрямував до спальні.

Присівши на краєчок ліжка, взяла до рук телефон: «Будильник треба поставити. – Апарат у цей час задзвонив. – Тато? В такий час? Від хвилювання Оля натиснула не ту кнопку. Тут же набрала батька сама:

– Тату, що сталося? – занепокоїлася вона.

З трубки долинали дивні звуки.

– Тату? – Ще раз запитала Оля.

“Може, телефон загубив, а хтось знайшов і розважається?” – промайнуло в голові. Хотіла вже відключитися, але почула схлипування Ніни Сергіївни:

– Оля, тата більше немає, – крізь сльози сказала сусідка батька.

– Як нема? – не зрозуміла Оля.

– Йому погано зле, я швидку викликала, – плакала Ніна Сергіївна. – Не встигли.

Оля застигла.

– Приїдь швидше, – попросила Ніна Сергіївна, – я не знаю, що робити.

Абонент відключився.

– Андрію, батька не стало, – прошепотіла вона.

– А я сподівався на… – не домовивши, що хотів, чоловік натягнув ковдру, відвернувся і клацнув нічником.

– Ти поїдеш зі мною на прощання? – запитала Оля крізь сльози.

У відповідь почула ритмічне похропування. – Не можна так! – хотілося вигукнути чоловікові. Але натомість заплакала, оплакуючи не лише відхід батька.

Як же все не вчасно. У близнюків сьогодні останній дзвінок, завтра перший іспит. Вони точно не поїдуть. Навіть із дідусем не попрощаються, – перескакували думки з одного на інше. – Замовляти квиток чи два? Раптом мама теж поїде? Повідомлю її вранці, зараз дзвонити марно, – Оля знала, мама занадто цінує власний спокій і на ніч завжди відключає телефон. Про чоловіка Оля вже не думала.

– Котлет насмажити треба на три дні, а макарони самі зварять. Або гречку. Господи, які котлети? Батька не стало, – вона кинулася у ванну і там, за зачиненими дверима, розплакалася в голос.

Оля вже зібрала речі, коли встав чоловік:

– На довго? – запитав Андрій.

– Не знаю, – Оля ховала очі, ніби була винна.

Андрій глянув на плиту, зазирнув у холодильник, невдоволено буркнув:

– Могла б приготувати на кілька днів. Що нам їсти?

– Я б не встигла. М’ясо заморожене, – почала виправдовуватись Оля.

– Ну-ну, – хмикнув чоловік.

Від його посмішки стало образливо.

– Я не на гулянку їду! Якщо в тебе не знайшлося слів співчуття, краще взагалі мовчи, – зненацька підвищила вона голос.

Андрій здивовано підняв брови: не сподівався, що його тиха, завжди спокійна дружина здатна на таке.

– Ну-ну, – ще раз промовив він і вирушив з кухні.

За кілька хвилин голосно закрилися вхідні двері. “Образився, навіть не поїв”, – констатувала Оля. І, дивна річ, не засмутилася через це.

Діти з’явилися на порозі майже одразу.

– Що за сварка зранку? – цмокнула донька в щічку. – І очі червоні. Знову ніч не спала?

– Тато знову не в дусі? – син взяв скибочку шинки.

– А вмиватися? – Оля суворо подивилася на Івана.

Вона відтягувала початок розмови, але не допомогла: Аня побачила дорожню сумку.

– Хто їде, коли й куди? – вигукнула з коридору дочка.

– Я. У Київ. Сьогодні.

– Ти ж збиралася з нами на лінійку!

– Сідайте снідати, – покликала Оля дітей.

– Зараз! – дружно відповіли двійнята.

Дочекавшись, коли діти поснідають, сказала:

– Вночі не стало дідуся…

Донька важко зітхнула, очі сповнилися сльозами.

– Як?!

– Що саме спричинило, поки не знаю.

Донька беззвучно плакала. Син байдуже розмішував какао, потім, ніби прокинувся, промовив:

– У нас завтра екзамен. Ти залишиш нас у такий момент?

Аня штовхнула брата:

– Ти що, не розумієш? Дідуся не стало, а ти тільки про себе думаєш. Чого розсівся, йди, збирайся!

Вона дочекалася, коли брат вийде, обійняла маму.

– Не звертай уваги. Це у нього дитинство в одному місці грає. Ти мені інше скажи, як мені на святі зараз виступати, співати, танцювати, як у нас таке? – сльози покотилися по щоках Ані.

Оля не знала, що відповісти доньці. 

– Йди, збирайся, бо спізнешся, – сказала вона.

Зачинивши за дітьми двері, зітхнула: чекала ще одна важлива розмова, з матір’ю.

– Тата не стало, – якомога спокійніше промовила Оля у слухавку

– І що? – байдужим тоном спитала мама. – Мені до чого це знати?

– Він твій чоловік.

– Колишній. Мені немає до нього жодної справи, – єхидно промовила мама.

– На прощання поїдеш?

– Навіщо?

Вже розуміючи, що марно, Оля таки спробувала її переконати:

– Віддаси останній обов’язок людині, з якою прожила п’ятнадцять років. І який усі роки після розлучення допомагав тобі матеріально.

– Не тобі мені дорікати! – злісно кинула мама.

– Я не дорікаю. Я прошу підтримати мене у скрутну хвилину.

– Ти вже велика, – роздратовано відповіла мама і трохи м’якше додала, – а мені з ким залишити Джульєтту.

«Саме таку відповідь я й передбачала почути», – Оля напружилася.

– Залиш у нас. Діти доглянуть за нею.

– Вони не впораються, – відразу почула у відповідь, і мама відключилася.

Майже відразу пішов вхідний виклик. – Передумала! – Зраділа Оля.

– Дівчинко моя, – почула вона голос свекрухи. – Що в тебе сталося? Я кинула карти. Тобі дорога сьогодні випадає.

– Тата не стало, – сказала Оля.

Антоніна Миколаївна заголосила:

– Люба моя, та як же це? Ой, ой, біда яка. Він же молодий зовсім. Ти тримайся. Я зараз приїду.

– Не треба. Я вже на вокзал зібралася. Зараз таксі викличу.

– Сама відвезу. Чекай, за п’ять хвилин буду.

Оля, знаючи, що сперечатися зі свекрухою марно, поставила чайник на плиту.

– А мій де? – свекруха, зайшла до квартири. – Чому сама їдеш?

– Та… – зітхнула Оля.

– Ось я йому покажу! Не можна людину в такий момент залишати одну. Діти пішли? Ти не турбуйся. Я догляну за ними. Гроші маєш? Давай, переведу, – говорила мама Тоня і, як нещодавно Оля обіймала Аню, так Тоня обіймала невістку, гладила її по спині м’якими руками.

І напруження спало, відступило, стало легше. Знову потекли сльози, але вже інші, не від образи, не від гіркоти втрати, а світлі – життя триває.