Дід Демʼян встав сьогодні затемна, ще до півнів. У простий полотняний мішок склав окраєць хліба, кілька яблук, підперезався, взяв у кутку біля дверей свою палицю і, підіперши ворота, попрямував прямо до лісу. Літо добігає кінця, потрібно поповнити запаси трав і корінців цілющих, ягід набрати. Зима довга, а без трав своїх який же він знахар?

Йти було недалеко: хатинка діда Демʼяна стояла особняком, на самому краю села. Далі поле, а за ним – ліс.

Ліс цей був для старого рідним і звичним. Тут, далеко від людей, він почувався легко, вільно, як удома. І не дивно, з малих років бабця його, Марія, брала маленького Демʼяна з собою на збирання грибів, ягід, трав і коріння. Знатною травницею була Марія, нині вже мало залишилося таких! Усі свої знання передала вона онукові, бачачи, як тягнеться він до непростої науки траволікування. Не шкодувала ні сил, ні часу, всього навчила, що сама знала і вміла.

— Ось не стане мене, Демʼяне, – частенько наставляла вона хлопчину, – Ти замість мене станеш людям допомагати. Плату ніколи ні з кого не бери, що дадуть самі, то й добре! Людям усім допомагай, нікому не відмовляй, бо пропаде дар!

— Як це, коли тебе не стане, бабцю? – дивувався маленький Демʼян, – Куди ж ти подінешся?

— Ну не вічна ж я, соколику! – сміялася баба Марія, – Стара я вже, багато років прожила на світі, скоро настане мій термін.

— І ти підеш до тітки й мами? – з переляком запитував хлопчик.

— Так, милий, зустрінемося з ними.

— А я як же? Не кидай мене, бабусю, я не хочу залишатися один!

Марії не стало, коли Демʼяну виповнилося двадцять два. Молодий травник, як і обіцяв, продовжив її справу, став замість неї допомагати людям. Сім’ї так і не завів – усього себе присвятив знахарству. Жив один, на відшибі, як і годиться чаклунам. Селяни його поважали й побоювалися, зайвий раз не турбували.

Так і жив Демʼян, город садив, кізочку тримав. Життям своїм був задоволений, не скаржився, все в нього було. На знак подяки за працю приносили йому люди і штани, і сорочки, і хліб із пирогами – ні в чому потреби знахар не знав.

Більшу частину часу проводив Демʼян у лісі, за що селяни прозвали його Лісовиком. Він, і справді, був схожий на лісового господаря: міцний, високий, з довгою сивою бородою, сивими ж пишними кучерями і пронизливим поглядом яскраво-блакитних очей з-під густих насуплених брів.

Баби навіть дітвору ним лякали. Мовляв, коли будеш бешкетувати, забере тебе Лісовик, потягне в чашу лісову. Він не ображався, тільки посміювався добродушно. Нехай бояться, так жити спокійніше!

Уже давно розвиднілося, коли дід Демʼян, поклавши свій мішок, ледь не до верху наповнений цілющими рослинами, втомлено опустився на привал біля лісового джерела. Він любив це місце. Тут ніщо не порушувало незайманої природної краси, панував спокій і умиротворення.

Перекусивши хлібом і вдосталь напившись джерельної водиці, старий ліг на запашну траву, маючи намір трохи подрімати. Він заплющив очі, з насолодою потягнувся…

Раптом до чуйного слуху діда Демʼяна донісся якийсь дивний звук. Він різко сів, насторожився. Звук повторився. Він був схожий чи то на стогін, чи то на плач.

«Звір якийсь у пастку потрапив? – подумав травник, – Піти допомогти?»

Він підхопив мішок і почав обережно пробиратися на звук крізь густі зарості кущів. Схлипи ставали дедалі голоснішими, дедалі ближчими.

— Не звір, – насупившись, пробурмотів старий, – Наче як дитя!..

І справді, незабаром під деревом побачив він хлопчика років п’яти, босого, в одній сорочці. Той сидів, підібгавши змерзлі ноги й опустивши голову, і тихенько плакав.

— Господи! – вигукнув Демʼян, підходячи ближче, – Гей, малий, ти звідки тут? Ти чий будеш?

Хлопчисько підняв голову на голос. Очі його округлилися від жаху.

— Лісовик, лісовик! – заголосив він, що є сили, – Не чіпай мене, чур, чур, пропади!

— Не кричи, не Лісовик я! – розсміявся Демʼян і зробив ще один крок до наляканого хлопчини.

Той, зрозумівши, що бігти вже пізно, міцно заплющив очі і прикрив голову руками, немов очікуючи удару.

— Людина я, кажу тобі, не нечисть лісова! – присівши поруч зі знайденим навпочіпки, старий дістав із дна мішка яблуко, – На ось, дивись, що в мене є.

Хлопчик обережно відкрив одне око. Побачивши яблуко, він несміливо потягнувся було до нього, але тут же відсмикнув руку.

— Бери, не бійся, голодний напевно! – підбадьорив його травник, – Тебе ж як звати?

— Іваном, – взявши, нарешті, яблуко і негайно відкусивши від нього мало не половину, пробурмотів хлопчина.

— А я дід Демʼян, ось і познайомилися! – з жалістю дивлячись на зголоднілу дитину, представився старий, – Тебе яким вітром в цю хащу занесло, Іване?

Хлопчисько, почувши запитання, жувати перестав, насупився.

— Мене мама в лісі залишила, – сумно повідомив він, – Батька не стало, мамі тяжко одній було, а тут один її заміж покликав. Та тільки без мене. Зайвий рот, сказав, не годуватиме. А потім ми з мамою пішли по ягоди, йшли, йшли… Довго. Присіли відпочити. Я заснув, а прокинувся – її немає. Пішла вона.

— Та як же ж це? – здивувався дід, – Щоб мати дитя своє сама, своїми руками?

Хлопчина мовчав, але знахар бачив, як затремтіли його губи – того й гляди, розплачеться.

— І давно ти лісом блукаєш?

— Давненько, – сльози, нарешті, хлинули з очей Іванка, – День, ніч і ось знову день.

— Ох ти горе… – дід Демʼян задумливо погладив бороду, – Виходить, нікуди тобі йти?

— Виходить, так, – пробурмотів малий, витираючи ніс рукавом.

— Ну тоді збирайся, зі мною жити будеш! – старий грюкнув долонею по землі, – Удвох веселіше!

— А ти точно не лісовик? – насторожено запитала хлопчина, – Мама казала, Лісовик у вигляді старого приходить, заманює в ліс, а там…

— Ми не в ліс підемо, а з лісу, – заспокоїв його Демʼян, – Але, якщо хочеш, сиди тут і далі.

— Ні вже, я краще з тобою! – Іванко піднявся з землі, – А в тебе ще яблуко є?

Селом прокотилася звістка – у Лісовика в хатинці з’явився малий. Чий, звідки – невідомо! Цікаво було селянам, та питати не наважилися – побоялися. Попліткували, та й змовкли, а незабаром і звикли.

А Іванко швидко звик. Спритний хлопчина виявився, кмітливий. І з таким інтересом спостерігав він, як дід Демʼян трави перебирає, сушить, як потім збори та настої свої складає, що вирішив травник навчити його своїх знань. І так легко давалася хлопчині непроста наука, так швидко воно запам’ятовувало складні назви, склади, рецепти, що зрозумів Лісовик – не випадково натрапив він тоді на малого бідолагу, сама доля йому хлопчика послала.

Минуло десять років. Дедалі рідше ходив тепер дід Демʼян у ліс – підводили ноги. Старий він став, добре, хоч, встиг Івана навчити всіх премудростей. Гідного травника виростив собі на заміну!

Якось темної осінньої ночі пролунав стукіт у ворота. Вийшов Іван подивитися, кого в таку пору принесло. Біля хати зупинився віз. Керував ним кремезний бородатий мужик, а на соломі, вкрита рогожею, стогнала баба.

— Чи тут знахар живе? – гучно запитав нічний відвідувач, – Здалеку ми, з Архипівки. Дружину мою стадо затоптало, ледве жива!

— Неси в хату! – відповів йому Іван, а сам кинувся готувати місце.

— Вставай, діду! – схвильовано сказав він, – Без тебе не здужаю.

Дід Демʼян, охая і спираючись на незмінний свій посох, піднявся з лавки, а тут і мужик увійшов, несучи дружину свою. Поклав її на застрелений тканиною стіл, з недовірою подивився на Івана.

— Надто вже молодий ти, точно допоможеш?

— Учень він мій, – прокряхтів Лісовик, – А знахар – я! Ти йди на двір, треба буде – покличемо!

Чоловʼяга шанобливо вклонився старому, поспіхом вийшов.

— Ну, що застиг? – прикрикнув на хлопчину Демʼян, – Воду неси, ганчірки!

Але Іван стояв, немов бовдур, і, не відриваючись, дивився на жінку, що лежала на столі.

— Оглох ти, чи що? – підвищив голос дід Демʼян.

— Не буду! – Іван, нарешті, відірвав погляд від покаліченої жінки, подивився на свого вчителя.

— Це як це? – здивувався той.

— Мати це моя, – глухо відповів Іван, – А чоловʼяга цей – той самий, через якого вона мене в лісі залишила. Не стану допомагати їм! Нехай Богу душу віддає!

— І не шкода тобі її? – тихо запитав старий.

— Вона мене не пожаліла.

— Ех, Іване, не того я тебе вчив, – зітхнув знахар, – Знаєш же, що ми з тобою повинні всім допомагати, і добрим людям, і злим. Усім, хто не попросить.

— Не можу я, діду, не сердься! – відповів Іван і вийшов на подвір’я.

Жінку, яку звали Катериною, лікував Демʼян довго. Ламана вона була вся, живого місця не було. Під ранок уже вийшов, звернувся до мужика:

— Їдь додому, у себе залишу на десять днів. Потім приїдеш.

Десять днів тягнулися для Івана нескінченно довго. Тим паче, що жінка прийшла до тями, могла вже говорити. Демʼян сам займався її лікуванням, хлопця не примушував, однак той через пару днів зголосився допомагати.

— Маєш рацію ти, дідусю, яка б вона не була, потрібно лікувати. – упевнено сказав він.

Катерина не впізнала сина. Коли прийшла пора їхати, вона тепло попрощалася зі старим травником і його учнем, під кінець промовивши:

— Гарний у тебе онук, Демʼяне. А я ось самотня. Не дав мені Господь ні діток, ні онуків!

— Ох, Катерино, забула ти, з ким говориш? – насупився старий, – Мені багато що відомо. Був у тебе синок. Сама занапастила ти його, ось за те й покарав тебе Господь.

Катерина, яка вже сиділа у возі, зблідла, хотіла було щось заперечити, але Демʼян жестом зупинив її.

— Не потрібно мені твоїх виправдань, їдьте з Богом! – сказав він і замкнув ворота.

— Чому ти не сказав їй? – запитав старий, повернувшись до Івана.

— А навіщо? – усміхнувся юнак, – Я багато думав про те, чому так склалося моє життя. І за ці роки дещо зрозумів. Мати вона мені, але не для себе вона мені життя дала. А для тебе. Щоб ти знайшов мене, щоб було, кому передати свої знання. Така моя доля. А їй усе життя своє жити з тяжким каменем на душі, з думкою, що погубила вона невинне дитя. Вона вже понесла своє покарання.

— Гарного травника я виростив, – задоволено відповів Демʼян, – Мудрого не по роках, з великим серцем і чистою душею. Гідною ти станеш мені заміною!