– Ось, ти ж хотіла цю квартиру, тримай ключі, — сказала мені мама на Різдво і поклала ключі прямо в мою руку. Я застигла, не знаючи, як реагувати. Це було дуже дивно.

Коли нам з Дімою потрібна була квартира, мама нас у свою порожню двушку жити не пустила. Ми тоді ледве зводили кінці з кінцями: знімали крихітну однокімнатну на околиці, їздили на роботу по дві години в один бік, і про дітей навіть не мріяли.

Але мама тоді лише знизала плечима і сказала, що квартира не для нас. Зараз, через десять років, ми маємо свій будинок, і начебто все добре. Але цей ключ — наче якийсь привид минулого. чесне слово.

– Мамо, але чому зараз? — запитала я, намагаючись приховати тривогу.

– Просто прийшов час і я так вирішила, — коротко відповіла вона.

Мене це тільки більше спантеличило. Мама завжди була людиною, яка не приймала рішень просто так. Вона тримала все під контролем, планувала на роки вперед, і слова “прийшов час” просто не в її характері.

Коли ми повернулися додому, Діма довго мовчав, крутячи той ключ у руках.

— Це щось значить, — нарешті сказав він. — Ти ж знаєш свою маму.

І я знала. Наступного ж дня ми вирушили подивитися квартиру. Порожня, як і раніше, але щось у ній було не так. На кухонному столі лежала стопка старих конвертів.

У першому конверті я знайшла листа, адресованого мені, але написаного ще тоді, коли я була дитиною.

“Доню, якщо ти це читаєш, значить, я вже не можу пояснити тобі все сама”, – починався лист.

Мені наче забракло повітря. Мама була жива, і ми щойно бачилися. Але чому вона написала цей лист? Що означало “я вже не можу”?

Наступні листи були схожі на фрагменти чиєїсь чужої історії. В одному згадувалася якась “тітка Галя”, яка, здається, ніколи не існувала в нашій родині.

В іншому листі йшлося про якісь проблеми з продажем нерухомості, але це було написано так заплутано, що я нічого не зрозуміла. Деякі з них навіть здавалися недописаними.

Діма запропонував перевірити все детальніше: документи на квартиру, записи в реєстрах. І вже через кілька днів ми дізналися від юриста, що мама офіційно володіє цією квартирою лише останні два роки.

До цього квартира належала якійсь Галині Сергіївні Лозовій. Це ім’я нічого мені не говорило, але в старих альбомах ми знайшли її фотографію.

І ось тут мене пробрало до морозу по шкірі: жінка на фото була копією моєї мами. Старша, з більш глибокими зморшками, але це була вона.

– Це не може бути збігом, — сказав Діма. – Ти повинна запитати маму.

Я зібралася з духом і того ж вечора пішла до неї.

– Мамо, що відбувається? Хто та жінка, так схожа на тебе? І ким тоді була твоя мама, тобто моя бабуся насправді, якщо ця жінка – твоя справжня матір?

Але мама лише усміхнулася.

— Ти все зрозумієш згодом, — сказала мама.

Це було все, що вона сказала на цю тему.

Зараз, коли я дивлюся на ключ, який так і лежить у мене на столі, я відчуваю, що він відкриває не просто двері квартири. Можливо, він відкриває щось більше — правду про нашу сім’ю, яку мама все життя намагалася приховати.

Але чи готова я дізнатися цю правду? Чи варто самій розкручувати цю історію далі? Або ж залишити все, як є? Як би ви на моєму місці діяли?

Джерело