— Так, хоромами твою халупу не назвеш, — сказав чоловік, який діловито розглядав двокімнатну квартиру 45-річної господині.

— Не палац, — опустила очі Катя, — але все ж таки своє окреме житло.

— Спадкоємці на квартиру є? — діловито спитав гість. Зрозуміло, що він серйозно підходить до справи.

— У мене нікого немає, крім мами, — Катерина почервоніла і додала, — родичів також нема.

— Те, що родичів немає – це добре, а ось те, що заміжня ніколи не була – це якось підозріло, Катерино. Що ж це, окрім мене, на тебе ніхто не подивився. Чому? Може, в тебе характер поганий чи ще щось? Що з тобою не так? Які твої вади? Говори відразу, нічого не приховуй, таки сім’ю збираємося створити.

— Все нормально зі мною, — розгубилася жінка, просто не пощастило зустріти свою людину.

– Годі тобі. Усе це шаблонні фрази. Правду, значить, казати ми не хочемо? Ну, Катенько, то ми з тобою каші не зваримо. А я ж – твій останній шанс. Якщо до себе пропишеш і візьмеш кредит на машину, може й не кину.

Жінка постаралася взяти себе в руки: кілька разів глибоко вдихнула – видихнула, як мама вчила і додала:

— Ходімо пити чай?

— Чай я й удома можу попити, — образився гість, — я думав, ти мене пригостиш обідом, заодно оцінив би твої кулінарні здібності. Вміння готувати та смачно нагодувати чоловіка – це першорядне завдання та мета дружини. Ситий чоловік – щастя в будинок.

– Так? А я думала у шлюбу інші цілі, — посміхнулася господарка квартири.

— думала вона. Ось тому, що ви – баби, занадто багато думаєте, тому й незаміжня в сорок років, – заіржав як кінь потенційний наречений.

На більше Катерину Іванівну не вистачило:

— Ану пішов звідси.

– Що? Ти чого, Катю? – розгубився чоловік.

— Пішов геть із мого будинку, — закричала жінка і вказала пальцем на вхідні двері.

Гість швидко застрибнув у свої туфлі, схопив авоську і вискочив з квартири. Вже на сходах він озирнувся і крикнув:

— Ну й сиди одна, як дура! Кому ти потрібна?

Катерина опустилася на стілець і дивилася в одну точку. З крана раз у раз капала вода. Жінка згадала, що треба викликати сантехніка та задумалася. Із сьогоднішнім кавалером вона познайомилася на сайті в інтернеті.

Чому вона вирішила зустрітися з ним? Він був єдиний, хто не став пропонувати одразу їй якісь непристойності, та й виглядав пристойно. Цікаві фотографії – то біля водоспаду, то в заповіднику, на морі. Катя й сама любила подорожувати, тому думала, що в особі цього чоловіка знайде друга, супутника, а може, й щось більше.

Це потім уже, колега Каті – Маша пояснила, що все це фотошоп. Треба ж. А Катерина й не помітила. У цей момент у двері зателефонували. Господиня підвелася і пішла відчиняти.

На порозі стояла мати – Світлана Миколаївна. 67-річна пенсіонерка брала найактивнішу участь у пошуках зятя. Мама говорила, що Катя вже давно біжить за поїздом. Якщо вона зараз не стрибне в останній вагон, то пиши – пропало.

– Де він? — пошепки запитала Світлана Миколаївна, заходячи навшпиньки в коридор. Мати відразу поправила зачіску перед дзеркалом і повторила, де він?

— Мамо, не шепочи, — голосно відповіла дочка, — нікого нема. Він вже пішов.

– В якому сенсі? Ти мене розігруєш?

Пенсіонерка швидко, наче легкоатлет забігала по кімнатах:

— А що він так швидко? – розгубилася мати.

— Мамо, я його прогнала.

– Що? Ану повтори. Щось я чути погано стала, очі матері звузилися. Було зрозуміло, що вона зараз вибухне гнівом.

Катерина розповіла про своє побачення та додала:

— Навіщо я його взагалі покликала в будинок. Це дурість неймовірна. Стороннього чоловіка привести до хати. Раптом він якийсь бандит? Але він виявився ще гіршим за бандита, — Катерина заплакала.

— Ну, дочко. Ну, не плач, — Світлана Миколаївна погладила Катю по голові, мов дитину, — Правильно, що покликала до себе. Колись залицяння на кілька років розтягувати. Останній вагон поїзда вже наближається до повороту, якщо зараз не стрибнеш.

— Мамо, та відчепись ти зі своїм потягом. Тобі треба, ти й застрибуй. Досить, набридло. Не буду я більше ні з ким знайомитись. Якщо мені судилося жити одній, то й житиму сама. Завтра ж куплю насіння, добрива, розсаду та їжу на дачу. Жодних побачень більше.

— Катенько, та ти що? А як же – племінник Наталії Вадимівни. Ми ж домовились зустрітись у суботу.

– Сама з ним і зустрічайся.

На цьому розмова була закінчена.

Катерина Іванівна працювала педіатром у дитячій поліклініці. Дітей Катя любила, професію обрала до душі. Жінка знала, що ця робота, за визначенням, навряд чи зробить її багатою, зате зробить щасливою.

А ось своїх дітей у неї не було. Та й родини не було. Не пощастило їй просто. Жінка була досить симпатична. Мала власну квартиру. Ні від кого не залежала. Як кажуть, наречена була без матеріальних та житлових проблем, але зустріти людину, яка стала б її чоловіком, не змогла.

Мама постійно критикувала дочку:

— Надто Катя перебірлива: і той тобі не такий, і цей. Бери, який є та ліпи з нього те, що хочеш.

— Не хочу я нічого ліпити, мамо. Мені пластилін не потрібний. Мені потрібна цілісна особистість: цілеспрямований, мужній, активний, твердий у своїх переконаннях, як граніт.

— То це не чоловік, то пам’ятник. Ти знала б, Катерино, яким був твій батько, коли ми познайомилися: без сліз не поглянеш. А зараз? Чоловік мрія.

Катя з підозрою подивилась на матір. Вона сумнівалася, що мама каже правду. Судячи з того, що вони вічно сперечаються і лаються з батьком, твердження Світлани Миколаївни про “чоловіка-мрію” є сумнівним.

— Та й професію ти, дочко, неправильну вибрала, — невдоволено скривилася мама, — що таке лікар-педіатр — це постійний контакт із дітьми та їхніми матінками. Та й колектив у вас переважно жіночий.

— Ну, чому ж, у нас є Феденька та Антон Борисович, — посміхнулася дочка.

— Ні з одним, ні з другим каші не звариш.

З цієї миті мама сама активно зайнялася підбором наречених для доньки, але все неминуче закінчувалося крахом. Катя не збиралася миритися з недоліками претендентів і категорично їх відкидала: цей – хам, інший – жадібний і зануда, третій – лінивий і дурний, четвертий – синок мамин і скиглій.

Іноді Катерина Іванівна лаяла себе за надмірну вибірковість, але нічого вдіяти не могла. Подруга Тая говорила, що Катя просто розчарувалася в чоловіках і тепер відкидає всіх – спеціально вишукує недоліки, щоб сказати “ні”.

Можливо, подруга й має рацію, — думала жінка. Вона не була святою і колись давно десять років зустрічалася з одруженим чоловіком, який водив її за ніс за допомогою найпримітивніших обіцянок.

Через кілька років після розлучення, Катя сама себе запитувала: як ти могла вірити йому?

Тим не менш, 23-річна Катерина вірила і в хвору дружину, і в “маленьких дітей”, які все аж ніяк не виростуть. Вірила, поки нарешті не розплющились очі.

Очі то розплющились, але десять років життя як небувало. Прийшла до тями – вже в 34. Дорого ж вона заплатила за свою дурість і довірливість. З того часу Катя вирішила не довіряти чоловікам і ретельно перевіряти кожне їхнє слово. Ось і сидить досі одна. Усе перевіряє.

Тут ще мати тисне зі своїм останнім вагоном. Жінка й сама знає, що їй уже за сорок, навіщо постійно нагадувати про це? Все частіше Катя думала, що зовсім не хоче заміж. Вона так звикла жити одна у своїй невеликій затишній квартирі. Прийде новий чоловік, почне мелькати перед очима.

Прийдеться підлаштовуватися під нього, зраджувати деяким своїм звичкам. Нова людина в будинку – це завжди незручність та дискомфорт. Жінка не любила навіть гостей, родичів, які так і норовили зупинитися на кілька днів у самотньої Каті. Що тут говорити про стороннього чоловіка.

І знайомитись вона все більше не хотіла. Всі ці історії знайомства залишалися не найприємнішими спогадами. Чого тільки вартий випадок, коли вона прийшла на перше побачення, захопивши з собою подругу, щоб не так страшно було.

Через чотири місяці подруга вийшла заміж за потенційного кавалера Каті. Ще й вистачило нахабства, запропонувати Катерині бути свідком на весіллі. Згадавши цю історію, посміхнулася, дивлячись у вікно, і тут же почула якісь голосні голоси біля місця, де вона сиділа.

Жінка згадала, що перебуває у вагоні і чекає на відправлення електрички. Сьогодні вона їде на дачу. На колінах стоїть коробка з розсадою, поруч сумка та рюкзак.

Давши спокій своєму минулому, Вона вирішила поспостерігати, що відбувається. Суботнього весняного ранку, електричка, що вирушає на дачі, була переповнена. Люди заповнювали вагон, розсідалися на місця, яких майже не залишилося.

Навпроти Каті, але не біля вікна, а на крайньому місці сиділа дівчина, яка кілька хвилин тому піднялася і вийшла в інший вагон. Місце звільнилося. З різних кінців вагона це побачили дві жінки років п’ятдесяти і почали рухатися у напрямку до місця, що звільнилося.

Коли до мети залишалося кілька метрів, на вільне місце раптом плюхнувся чоловік, який стояв, читав газету і не одразу помітив порожнє сидіння. Жінки здійнялися. Вони почали кричати на пасажира, мов голодні чайки над морем.

— Звільніть літній жінці місце, — кричала почервоніла дачниця.

— З якого це дива? — спитав чоловік і посміхнувся, — яка вона літня? Та їй років 35, вона ж молодша за мене, — спокусив мужик огрядній дамі років 50-ти.

Щоки жінки спалахнули рум’янцем. Їй був приємний комплімент, але стояти всю дорогу теж не хотілося:

— Ну, Ви ж чоловік — сильний, сміливий, а ми лише слабкі жінки, — огрядна дама намагалася закликати до совісті пасажира.

— Та який там. Спину ломить, ноги викручує. Ні, дівчата, вибачте. Я посиджу, а Ви зачекайте. Які ваші роки?

Тітки підібгали губи, але нічого не відповіли. Катерина відвернулася до вікна і подумала: Хам. Ще й сандалі поверх шкарпеток. Вуса псуються. Крихти, в вусах застрягли? Який неприємний тип. Тепер ще всю дорогу витріщатиметься на мене”.

Але всю дорогу він не витріщався. На наступній станції у вагон зайшла бабуся, і чоловік відразу поступився місцем. Катя зітхнула з полегшенням, але невдовзі зрозуміла, що поспішила.

Чоловік вийшов на тій же станції, що й Катерина і всю дорогу йшов слідом за нею. Зрештою Катя не витримала і озирнулася:

— Послухайте, чи Ви могли б трохи відстати чи пройти вперед? Що ж Ви мені дихаєте прямо в потилицю?

— Ось усе вам — жінкам не так: то місце поступися, то відстань, то вперед пройди, то взагалі не дихай. Потрібні Ви мені боляче. Не дихаю я на Вас.

— Ну тоді пройдіть вперед. Ви мене лякаєте, — роздратовано сказала жінка.

– Мені і так добре. Я Вам не дресирований пес Шарик і команди не звик виконувати. Ідіть собі.

— Чому Ви такий неприємний? Ось і у вагоні теж. Інший би мовчки поступився місцем і конфлікт вичерпаний. Ви ж влаштували якийсь цирк.

— Власне, а чому я маю поступатися місцем? Мені 55 років. Я не хлопчик, щоб стояти годину. Я сам як вироблений кінь. Не раз бував у колотнечі. Мене на робочому місці двічі струмом вдарило, крім інших подій.

— Воно й видно, що двічі, — посміхнулася жінка і пішла далі. Чоловік слідував за п’ятами. Катя знову зупинилася:

– Слухайте, а Вам ще далеко йти?

– На Паровозну.

– Мені теж. Ну, ходімо, тоді, поряд, раз нам на одну вулицю. Це все-таки краще, ніж Ви слідуєте.

Якийсь час йшли мовчки. Потім він спитав:

– Можна задати питання?

– Задавайте.

— Що, наприклад, повинен сказати чи запитати чоловік під час знайомства, щоб справити гарне враження?

– А вам навіщо? Скажу Вам одразу, перше враження Ви справляєте жахливе.

– Сам знаю. Навіщо? Та я до жінки знайомитись приїхав. Самотня, симпатична, кажуть. Моя мама з її мамою домовилися познайомити нас. Вона зараз на дачі. От і їду, начебто, електрику поправити. Вуличне освітлення замикає, мама її каже. Туди-сюди та й познайомимося.

– Зрозуміло. А Ви скажіть їй правду. Ось як мені зараз. Це набагато краще, ніж брехати з першого погляду. Думаю, вона зрозуміє. Я б зрозуміла.

– Ой, ні, що Ви. Її мама каже, що вона трохи з привітом у неї. Заміж ніхто не бере. Чоловіки від неї сахаються. Ось мені й кажуть: ти, мовляв, Юрій – це я, з дівчатами вправлятися вмієш, приборкати її норовисту, а то…

— Ось і вулиця Паровозна, — перебила Катерина чоловіка, — що ж, Юрію, не скажу, що було приємно познайомитись, проте дякую за компанію. Вам який номер будинка потрібен? Підкажу, в який бік іти.

– Двадцять дев’ятий, – без задньої думки відповів чоловік.

Катерина мовчки дивилася на нового знайомого. Юрій стояв навпроти і перетоптувався з ноги на ногу. Він розгубився, він не розумів, чому супутниця дивиться на нього, не моргаючи, тому широко посміхнувся.

Катя помітила, що поміж зубів Юрія застряг кріп. Мабуть, від пиріжків з картоплею, які він купив в електричці. Катя скривилася, а потім тихо прошипіла:

— Ану, пішов звідси, приборкувач. Щоб мої очі тебе не бачили, — Катя різко розвернулася і попрямувала до свого будинку, а чоловік залишився стояти на місці. Прийшовши до тями, він закричав Каті вслід:

– Шалена.

Мабуть чоловік довго шукав будинок за адресою, бо тільки через півгодини після того, як Катя розвантажила сумки, вона почула голос нового знайомого за хвірткою:

– Хазяйко! Є хто вдома? Електрика викликали?

Жінка вийшла з дому і з усмішкою подивилася на Юрія:

– Ні, не викликали.

Чоловік знову розгубився.

Через деякий час Катя вже працювала на городі, а її новий знайомий сидів на лавці за хвірткою. До найближчої електрички було дві з половиною години, на вулиці стояла спека, а на подвір’я його Катерина так і не пустила.

Хвилин за п’ятнадцять господиня почула голос гостя і побачила, що він заглядає у двір:

– Катя, ось Ви неправильно. Хто ж так копає? На спину велике навантаження, а земля тут м’яка, пухка. Не треба так часто спину гнути, коли лопата легко і так у землю заходить. Спина скоро хворіти почне.

— Не вчи вченого, громадянине копчений, — відповіла жінка фразою з фільму, — розумний дуже, так покажіть, як правильно.

Юрій із радістю підскочив і за мить уже взяв лопату з рук Катерини. Працював він швидко, вміло, якісно. Катя навіть обімліла. Жінка стояла на городі деякий час, а потім сказала:

— Може я тоді обід приготую поки що?

— Можна, — посміхнувся Юрій.

День пройшов чудово. Катя з подивом виявила, що Юрій – дуже цікавий співрозмовник та взагалі розумний, різнобічно розвинений чоловік. Виявилось, що він удівець. Діти вже дорослі, розлетілися з батьківського гнізда, і вже три роки він живе один.

Характер у нього своєрідний, як почуття гумору. Не кожен його розуміє, а ось Каті сподобалося. Вона цілий день сміялася та веселилася. Вони вирішили продовжити спілкування, а за півроку почали жити разом.

— Ну, у тебе й смак, — казали деякі знайомі, — як ти його терпиш? Я б такого не терпіла.

— А тобі й не треба його терпіти. Він мій. Для мене, – сміялася Катерина.

Жили вони довго та щасливо. Катя недоліків у своєму чоловікові зовсім не помічала. Для неї він найкращий, а кому не подобається, нехай не дивляться. Свою маму дочка часто дякувала за такий подарунок, як Юрій.

Джерело