– Ой, яка ж у вас тут краса! Троянди просто неймовірні! Маріє, а хто доглядає за цією красою, коли вас немає вдома? – почала розсипатися в компліментах сваха, коли у неділю з самого ранку завітала до мене в гості.

Я чудово знаю її натуру, тож одразу зрозуміла, що прийшла вона не для того, щоб трояндами милуватися. І як у воду дивилася.

– Свахо, зробіть кави. Ви ж, напевно, з Італії багато смачної кави привезли? І гроші, мабуть, теж. Власне, тому я й прийшла – позичте мені тисячу євро. Я знаю, що гроші у вас є. Ми ж родичі, а хто, як не родина, має допомагати в скрутну хвилину?

Я зробила каву, мені не важко. Ще й печивом пригостила – якраз в суботу свіженьке спекла. А тоді спокійно відповіла:

– Вибачайте, Анно, але гроші я вам не позичу. Може, кави ще хочете?

– Ні, більше не треба. Я не на каву до вас прийшла, а по справі. Та ви вирішили, що гроші для вас важливіші за родинні стосунки, – з ображеним обличчям промовила сваха й подалася до дверей.

Не встигла вона дійти до кінця мого подвір’я, як пролунав дзвінок від доньки.

– Мамо, що ти наробила? У тебе ж є гроші, чому ти не позичила мамі Ярослава? Вона образилася, а Ярослав тепер дме губи. Для чого, мамо?

– Юлю, ти ж знаєш мій принцип – ніколи не позичати великих сум, а особливо родичам.

– Мамо, це не принцип, це просто жадібність! Ти дуже змінилася через гроші. Я тебе не впізнаю.

Отакий у мене видався недільний ранок. Нічого особливого не зробила, а в неприємну ситуацію потрапила.

Відпустка моя триває вже два тижні. Я приїхала додому після 10 років важкої праці в Італії. Так, гроші привезла, але я їх заробляла нелегко, тому й роздавати їх направо і наліво не збираюся.

Пам’ятаю, як ми дітей одружували. Тоді все виглядало так, ніби вони заможні, а ми – бідні. Я навіть хвилювалася: як це буде, бо ж конкурувати з такими «багачами» непросто.

Свати мої з самого початку любили вихвалятися. У них було все: і будинок, і меблі найкращі, і техніка, і машина.

А ми що? Один скромний будинок, та й той не дуже новий. Я ж ростила доньку сама, без чоловіка.

Коли ми заговорили про весілля, я чесно сказала, що грошей у мене немає.

– Немає грошей? Тоді й весілля не буде. Їдьте на заробітки, пришлете гроші – зробимо торжество, – сказала сваха.

Я дуже хотіла щастя для своєї єдиної дитини. Донька кохала Ярослава, і він, як хлопець, був непоганий. Тож я й поїхала до Італії.

За пів року я вислала гроші на весілля. Але мене на ньому не було – робота не відпустила.

З часом я зрозуміла, що мої свати – це окрема історія. Є такі люди, які вважають, що у них все найкраще. Це про них. Для них важливо, щоб усі навколо думали, що вони «живуть на широку ногу».

Але за цією картинкою ховаються борги й кредити. Вони живуть не за можливостями, але зберігають ілюзію успіху.

Згодом я помітила, що сваха мені заздрить. Адже як це так – я, проста жінка, змогла купити дітям квартиру? А мій будинок, який я згодом привела до ладу, став ще однією причиною їхнього роздратування.

Нехай собі живуть, як хочуть. Але не за мій рахунок. Я не вважаю тисячу євро маленькою сумою. А якби вони не повернули? Взяли б черговий кредит чи сказали б, що це «по-родинному» й прощати треба?

Я вже давно вирішила для себе: гроші краще не позичати. Особливо родичам. Бо, як кажуть, хочеш нажити ворога – позич комусь із близьких.

Я твердо стою на тому, що треба жити відповідно до своїх можливостей, а не створювати ілюзію багатства. Тому й відмовила.

Тепер сваха на мене ображається, а разом із нею й моя донька, яка звинувачує мене в жадібності.

Я пояснила Юлі, що позичати можна тільки ту суму, яку не шкода втратити, якщо борг не повернуть. А тисяча євро – це зовсім не той випадок.

Скажіть, чи я не права? Як би ви вчинили на моєму місці: позичили б свасі гроші чи ні?